Щоб вийти з Палацу, де за наказом Прем'єра Пустовойтенка тримали дві з половиною тисячі керівників промислових підприємств з усієї України, Павло підписався під зобов'язанням щодо негайної сплати податків і щодуху погнав до Конотопу.
— Розумієш, Павко, вони мене побили! Зв'язали і віддубасили. Не лікарі, а звірі: мене в тюрмі так не били, — поскаржився Льонька, діставшись кухонного столу.
В реанімацію його привезла швидка: чоловік валявся на асфальті, бився в конвульсіях, пускав ротом жовту піну і, окрім слова "Шелестович", нічого не вимовляв. Завідувач відділення діагностував білу гарячку і зателефонував на завод.
— Звідки у мене "білка"? — обурювався Ушаков. — Є що випити?
— Тобі краще б відпочити, — зауважила Анфіса.
— Щасливий ти, Павко. У тебе дружина і вродлива, й розумна, й добра. Не те, що моя Рая — Неборака видобув з потертого портфеля літру чорного, як мазь, вина, налив стакан, перехилив і продовжив: — Скільки це ми не бачилися? Років із десять, мабуть. Я ж відсидів чотири роки. Як казав Жулан: від дзвінка до дзвінка. Рая засадила. Я працював начальником житлокомунгоспу, був у шані і придбав машину. Така гарна машина! "Жигулі", але не така, як усі, а з подовженим задом. Віз я дружину до Одеси покупатися у морі, коли мене підрізав самоскид ЗІЛ. Машина — в кюветі, мені нічого, а Раї потрощило чотири ребра. От вже змія воронезька! Накатала заяву, що я був п'яний, і добилася реального строку. І за чотири роки — жодної передачі!
— Чому ж мене не сповістив? Я б приїхав.
— Ото ж. Відкинувся, повертаюся додому, а в хаті — бахур. Трахаються серед білого дня! А мені казала, що несила виконувати подружні обов'язки. Мишко, брат, давно попереджав, що Рая скурвилась, а я йому не вірив. Одного разу навіть з'їздив брату по мармизі. За наклеп. Він і досі зі мною не спілкується. А вона мене вже й з квартири виписала. З моєї квартири! А яка ж була любов! Пригадую той ранок у сосновому лісі і папоротники до плечей... Я тобі писав. Я кажу: у мене трипер, а вона: у мене подружка — медсестра... Вчителька російської мови і літератури. Перебрався я до Павлограда до знайомої з переписки. Працюю на залізниці експедитором вагона-рефрижератора. Поїздки бувають затяжними, до трьох тижнів, і я відчуваю себе, неначе я знову в рейсі. Не цурайся мене,Павук, я ж яким був, таким і зостався. Анфісо, хоч ти випий зі мною.
— Ні, дякую. Сама не п'ю, чоловіка стримую і тобі не раджу. Я ж лікар: ось тобі на ніч заспокійливе. Павлушо, я, мабуть, піду, бо це, я бачу, надовго.
— Сину, Сергію, вже двадцять п'ять. Трудове життя розпочав із ментовки, а знедавна перекинувся у бандити. Майстер з единоборств, спортсмен. Ти пам'ятаєш мій улюблений вид спорту? До речі: ти ж мені винен за Марину. Пам'ятаєш солоденьку Марину до призиву в армію? Тож сьогодні мусиш поділитися Анфісочкою. Вона, мабуть, уже у ліжку? Піду: борги треба віддавати.
Після кожного ковтка Льонька ставав незноснішим. Павло просидів над ним до ранку і, тільки-но відкрилася пошта, дав термінову телеграму Мишкові. Брат приїхав на другий день, не сам, а разом із двома старшими сестрами Настею і Ксенією. Льоньку вгамували літровою пляшкою чорного, як мазь, вина, і гуртом заштовхнули у вагон.
— Павук, я ж не змінився. Яким був таким і залишився! — вигукнув він із тамбура.
"Чого не скажеш про мене", — сумно подумав Павло. Більше вони не бачилися. Через два роки зателефонував Мишко і сповістив, що Льоньки не стало: картярі зарізали.
Розділ V. Один день Павла Гнатовича
Казковою згадується юність, коли спав до одинадцятої і підводився, додивившись спокусливий сон до самого кінця; благословенними видаються й перші шлюбні роки, коли, розслаблений нічними ласками, покидав ліжко о сьомій, плюючи на все, що могло б трапитись на роботі. Знедавна ж Павло Гнатович прокидається досвіта в незрозумілій тривозі: чи не забув він щось зробити? Чи не скоїв якоїсь дурниці? Чи не проґавив щось важливе? Збадьорившись холодним душем і похапцем поснідавши, Павло, хоч у дощ, хоч у сніг, виходить із дому та чимчикує до заводу пішки. І ця година — коли з дому вже пішов, а роботи ще не дістався, — повсякчас відновлює сили.
Так і цього дня, свіжим травневим ранком, перетнувши натоптаною стежкою залізничний насип, він вийшов у поле, з трьох боків облямоване лісосмугами з пишних дубів і кленів. Ранішнє сонечко пробудило солов'їний спів, і Павло Гнатович на повний голос заспівав про моряка Костю з шаландами, повними кефалі.
За останньою лісосмугою на блакитному небі нарисувалися чіткі контури заводських споруд. Жовто-гарячий колір будівель, вибраний особисто директором, попервах викликав у заводчан посміх: "Оранжевые папы, оранжеве мамы, оранжевое небо, — оранжевый верблюд!", — але згодом злобителі затихли. Завод зустрічав директора потужним гулом відцентрових машин і токарних верстатів.
Проїжджою частиною вулиці Вирівської на роботу сунуло сонмище людей. "Як їм усім настачити зарплати? Добре, що не спокусився на акції і залишився найманим керівником: якщо стане не під силу, напишу заяву і піду собі, "солнцем палимый..."
Начальник служби безпеки, колишній полковник міліції, розчахнув перед директором турнікет. "Невже нещасний випадок?" — спалахнула думка, але служака поскаржився на позавідомчу охорону.
— Вночі особисто проводив раптову перевірку. Застукав капітана Хоменка з майстринею Любкою. Трахалися в приміщенні майстрів прямо на столі. При обшуку виявили дві трилітрові банки самогону. Я давно до неї приглядаюся: звідки у цеху п'яні? Вона носить, а він покриває. Начальника цеху до відома я поставив.
Під дверима приймальні купчилося чимало народу, хоча за регламентом прийом трудящих мав відбуватися о дванадцятій.
"Невідкладні справи..." — шелестіло з гурту.
Павло Гнатович відімкнув двері і запросив прохачів до кабінету. Тужливо глянув на листок із денним планом роботи, накресленим звечора: початок дня не провіщав нічого хорошого.
Робітниця в чистій, полинялій від безперервного прання спецівці, витираючи сльози, попросила виплатити заборговану зарплату їй, чоловіку і сину: йому потрібна термінова операція.
— Залиште заяву у секретаря. Щось придумаємо, — пообіцяв директор.
Інші звернення також стосувалися грошей. Одна просила на навчання дитини, другий на ремонт житла, інший просто "вибивав" заборгованість, аби та не знецінилась. Останніми залишилися порушники, стосовно яких він учора підписав наказ на звільнення. Перший, нещасливець, попався на прохідній при спробі винести дворядний роликовий підшипник.
— Товаришу директор! Я ж його знайшов у металобрухті. Його б так і так переплавили, а він ще хороший. На заводі такі взагалі не використовуються, хоч кого спитайте. У мене мотоцикл третій місяць стоїть на приколі, а в магазинах такі підшипники взагалі не продаються.
Прохач, дипломований зварювальник (зварить — не потече!), викликав у Павла співчуття, ще й начальниця цеху просила. Але як викорінити розкрадання, якщо жаліти? Крадуть усі і все. Хоч трішечки послабиш, і самого винесуть із кабінету.
— Вас попереджали, що виносити з заводу будь-що заборонено?
— Так. Я ж і хотів виписати, але бухгалтерія сказала, що не може, бо він не числиться. Я заплачу, скільки скажете...
— Нічого в робочий час по звалищах нишпорити . Ладно, на перший раз прощаю.
Наступний винуватець, черговий слюсар-сантехнік на прізвисько "Кок", упіймався на виносі трьох рулончиків туалетного паперу. Він поцупив їх у ливарному цеху; у новому туалеті, оздобленому італійською плиткою, облагодженому дзеркалами, гарячою водою і електричними сушниками. Вислухавши вказівку видавати туалетний папір без обмежень, Леонід Федорович, заступник з побуту, слушно попереджав, що будуть красти, але директор знехтував засторогою: "Люди, що підтираються пальцем, не стануть перейматися якістю". Завідувачка їдальні вже скаржилася, що при чергуванні цього "Кока" зникають продукти, але доказів не приводила. І ось тобі, нарешті, впіймався на гарячому.
— Пробачте, шановний, але заслужив, — завершив розмову Павло Гнатович.
Начальниця ливарного цеху зустріла директора на вході. Їй пасували чорна суконна куртка і жовта пластмасова каска. Ливарня — цех підвищеної небезпеки. Над головами сновигають мостові крани, що тягають ковші з розплавленим металом, крапля якого легко пропалить череп, а з відцентрових машин пучками вилітають розпечені бризки. Спокусливо війнувши імпортними парфумами, Саша вручила директору його персональну білу каску: начальство має показувати особистий приклад, бо інакше робочі роздягнуться до майок. Вона ще не оговталася після групового нещасного випадку зі смертельним наслідком. У піч кинули щось заборонене — чи то гідроциліндр із мастилом, чи то мокрий черевик, — і вона вибухнула. Розплав виплеснувся назовні, розлетівся феєрверком і ошпарив трьох ливарників — розхристаних і простоволосих. Двоє з них ще залишалися на лікарняному, а один помер у Сумах, в опіковому відділенні. Начальницю люто попотаскала прокуратура й, опісля пережитого, вона не допускала до роботи без належних суконних курток, штанів, касок, черевиків зі сталевими носками та захисних окулярів.
— Доба минула благополучно, без пригод. Змінне завдання виконано, — доповіла гарненька виробничниця.
— І як ливарники сприйняли новий туалет?
Дивуються пишності. Бурчать, що краще би підвищили платню. Радіють гарячій воді та рідкому милу. Попервах виникли проблеми з кульовими кранами: куди не крути — вода не тече. Заступник провів спеціальне навчання зі змінними майстрами, а ті вже розтлумачили робочим.
— Папір крадуть?
— Вчора попався сантехнік із трьома рулонами. Подала вам докладну на звільнення.
— На якість безплатних обідів не нарікають?
— Кажуть, що подають учорашнє, холодне. Там ще мої прибиральниці зібралися до вас на прийом.
— Що хочуть?
— Підвищити платню.
На експортній дільниці механічного цеху директора зустріла нова начальниця, призначена на посаду після недавнього страйку. Ніна Борисівна поступила на завод молодим спеціалістом і від змінного майстра піднялась до заступниці начальника. Очоливши головний випускний цех, вона не розгубилася, приструнила невдоволених і впевнено навела лад у виробництві.
— Доба минула благополучно, без випадків.