Отже, нема чого нас лякати фальшивими жахами, а краще припинимо перемови, і хай мечі й мушкети, списи та шаблі вирішать справу.
Дилавер-баша не чекав такої обізнаності, він враз принишк, і мирна угода була за три дні зредагована.
Ляхи віддавали Хотин Туреччині, крім того, зобов'язувалися приборкати козаків і суворо заборонити їм морські походи, а татарам — сплачувати щороку данину-харач, як сплачували за Стефана Баторія, в чому і видати туркам кількох значних заручників. Пакт про подарунки Османові вони не внесли до тексту угоди, а усно погодилися, що постійний польський посол у Стамбулі мaє їх передати Османові від імені короля.
Другого ранку в наметі Дилавер-баші зібралися молодші візири, дефтердар, нішанджі, кизляр-ага, муфті, кадіаскери, беглер-беї, валі і всі інші вельможі Туреччини. На тлі пурпурного намету чітко вирізьблювалися вибагливі складки їх чалм з пряжками і егретами, що належали їм за рангом. Білі шовкові або срібно-грезетові шуби із горностаєм, золоті гудзики і китиці, сап'янові чоботи і пояси з осипаними діамантами шаблями — все блищало й мінилося казковою розкішшю.
Безмовно й урочисто розташовувалися вони на низьких диванах, вкритих килимами. Бронзові курильниці дихали ніжними ароматами і тьмяно жевріли вугіллям у півтемряві намету, а люстра у формі обруча з підвішеними до неї на ланцюжках олійними каганцями з рожевого сердоліка тьмяно освітлювала його.
Коли всі зібралися, Дилавер-баша ляснув у долоні. Це був умовний знак: чотири чауші кинулися до суміжного намету запросити ляхів на церемонію, і за мить негри-раби відкинули запони перед Станіславом Жоравінським і Якубом Собеським.
Після урочистих і церемонних поклонів секретар великого візира прочитав текст угоди спочатку турецькою, а потім латинською мовою. Потім Дилавер-баша і Станіслав Жоравінський підписали обидва тексти і приклали до них державні печатки. Коли нішанджі упевнився, що запашний сірійський сургуч захолов, всі знов посідали на свої місця і великий візир сказав коротеньку промову, вітаючи всіх присутніх із закінченням війни, потім звернувся до каймакама [327], представника кримського хана:
— Я наказав тобі бути присутнім при підписанні пакту з Ляхистаном, щоб ти був добре на ньому обізнаний. Ім'ям падишаховим, перед яким твій хан є порох, ти оповістиш Джані-бега Герай-хана, що ми забороняємо йому порушувати кордони віднині дружнього нам Ляхистану, і якщо хан твій або будь-який бей порушать волю Османову, твій хан не тільки буде позбавлений влади, але його скарають, як зрадника.
Навколішках вислухав каймакам слова Дилавер-баші і, припавши обличчям до пухнастих килимів, ледве чутно простогнав у відповідь:
— Але ж, правице володаря трьох суходолів, адже ж межі Татарщини проходять зеленою пустинею вздовж річки Синя Вода... Адже ж козаки самі порушують наші кордони...
— Тобі кажуть не за козаків, а про те, що не можна порушувати миру з Ляхистаном. Чув? — гостро урвав його Дилавер-баша. — Ти мусиш виконувати волю Османа, а не базікати про те, що не стосується до нашого пакту.
І, відвернувшись від простертого на килимі каймакама, чемно заговорив з Жоравінським.
Аджем-оглани вже вносили келехи з різьбленого оніксу і халцедону і велику теракотову амфору [328] запашного шербету. Спритно й беззвучно виповнили вони келехи, і всі випили їх за щасливе завершення і тривкість миру між обома країнами.
Верхи вирушили потім польські посли до Османового намету.
Султан сидів на низькому дивані, схрестивши ноги, обкладений коштовними подушками в перлах. За ним, на стіні, висів його спис і два луки з сагайдаками, а під списом — меч династії Османів, ознака державної влади.
Нерухомий сидів Осман і нічим не виявляв ані привіту, ані цікавості до послів. Орлиний ніс його, смугляве обличчя, велике відкрите чоло, м'яко перев'язане чалмою, і гордовитий погляд вразив Жоравінського. Він знав, що падишахові двадцятий рік, але лише ріденька, ледве помітна борідка свідчила про його молодість.
Вельможі й візири, які нещодавно вітали польських послів у Дилавер-баші, тепер оточували свого володаря, покірливо і шанобливо схиливши голови і схрестивши руки на грудях.
За турецьким звичаєм, польські посли мусили схилити перед падишахом коліна і поцілувати край його одягу. Вони спочатку тричі вклонилися йому по-європейському, а вже потім виконали турецький звичай і передали Дилавер-баші грамоту Любомирського. Він простерся перед падишахом чолом до землі і поклав грамоту собі на голову, потім дав Жоравінському слово.
Недовго промовляв Жоравінський. Від імені Речі Посполитої урочисто поклявся він свято дотримуватися умов пакту, потім підніс Османові кілька коштовних шабель і мушкетів.
— Ми добре знаємо, — казав він, — що в тебе, володарю Півдня і Сходу безліч золота і коштовних речей, але тут, на війні, нема в нас з собою скарбів, гідних твоєї величі; проте там, де годиться лише цікавитися зброєю, ми даруємо тобі зброю, якою билися за нашу батьківщину і честь — даруємо як нашому новому спільникові і приятелеві нашого короля і сподіваємось, що віднині ця зброя дасть тобі перемогу у борьбі з нашими спільними ворогами.
Вночі обидва війська святкували свою перемогу. Десятками тисяч огнів блищав і мінився турецький стан. Верхи нaмeтiв і їх контурні лінії були висаджені запаленими свічками і барвистими каганцями. Музика, співи, святкова стрілянина не вщухали аж до світанку і заглушали стогін поранених і хворих, брязкіт кайданів, ридання бранців і виття шакалів, що розривали могили похованих на бойовищі.
І всю ніч прибігали до польського стану збіглі бранці, раби і перебіжчики з аскерів [329] і навіть з яничарів, захоплених і потурчених у дитинстві. І всю ніч бенкетували пани в наметах королевича Владислава, вихвалялися перемогами й подвигами, підраховували військову здобич і майбутній зиск від постачання Стамбулу збіжжя і борошна за угодами, щойно складеними з крамарями Галати і Пери.
З бренькотом шабель і острог мчали вони у бурхливій мазурці і, сп'янівши, тягли у темні кутки куплених у турків бранок-дівчат, наче своїх полонянок.
Вперше за сорок п'ять днів підвівся з ліжка і королевич. Притупцьовуючи і пурхаючи у танці-вихорі, Владислав раптом забув, що тяжко хворий і, як наказував він говорити, мало не однією ногою в труні. Він пускав двозначні дотепи і жарти, розповідав грубі військові анекдоти, ласував цукатами, фініками і східними ласощами, що надіслав йому, як хворому, падишах, і перекидав келех за келехом міцного іспанського хересу і жодного разу не згадав за своїх жовнірів, що мокли й тремтіли від холоду під дощем і північним вітром і крізь зуби проклинали свою солдатську долю, не кращу за хлопську.
До ранку тривали пиятика й танці. Сивоголові пани наказали поставити ломберні столи і тут же, серед гамору й танців, сіли за карти. Золото турецької, польської та італійської карбівки яскраво блищало на зеленому сукні, і то один, то другий пан присував його до себе маленькою срібною лопаткою. Коли ось крізь протяжну й меланхолій ну мелодію німецького вальса почувся жіночий плач, і до намету вбігла брудна, обірвана, але вродлива дівчина. Яскраве світло засліпило її. Вона зупинилася на порозі, примружилася і розгублено зиркала на панів.
— Чого тобі, дівчино? — спитав хтось з найближчих. Дівчина звела на нього благаючі очі і раптом впала на землю, простягаючи руки до панства.
— Ой, та рятуйте ж нас, панове! Ой, та згляньтеся ж на нашу муку! — несамовито заридала вона.
Лакеї королевича Владислава беззвучно наблизилися до дівчини, міцно взяли її за плечі і тихенько цикнули на неї, але дівчина видерлася з їх цупких рук і кинулася до королевича, інстинктом вгадавши, що він тут головний.
— Ой, та не дайте ж нас всіх на глум і загибель! — схопила вона його за чоботи, припала до них обличчям і за6илася в несамовитому розпачі.
Королевич з зусиллям виструнчився, рухом зупинив лакея і звернувся до дівчини.
— В чому річ? Що з тобою, дівчино? — торкнувся він її плеча вигостреним нігтем.
Вона враз принишкла, підвела голову, але ридання й зітхання перехоплювали їй подих.
— Та взяли ж нас людолови... Кантемир-мурза з ордою... Погнали... Голодних, холодних... І дівчаток маленьких, і панночок, і молодиць — усіх разом... А тепер, як замирився пан круль з падишахом, — розпочали вони нас ділити... А яничари не схотіли, щоб нас забрали беї та баші... і накинулися на нас, як вовки... Ой, що там діється! Всіх... прилюдно... І продають за дурничку... За злотий — дівчина, а трійко молодиць за два злотих... Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. Адже ж по злотому... За людину... дешевше за хортів...
— Заспокойся, дівчино. Вони тебе не візьмуть. Ми відвеземо тебе додому поважно казав Владислав, удаючи тверезого і милостиво урочистого.
Але дівчина не підводилася і цупко тримала його за чоботи.
— Ой паночку ж!.. Та всі ж вони там залишилися... Ой, та ви ж звідси й не бачите!.. Ой, що там робиться!.. Скільки муки, скільки сліз... Сором який!.. Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. А турецький дозорець впіймав мене, коли я тікала, та й відпустив: "Біжи, — каже по-нашому, — до королевича, хай врятує". Добрий такий....
— Так ти кажеш, є там і наші панночки? — втрутився Якуб Собеський. — А хто саме?
— Та... панна Сущівська та пробощева небога з-під Бара... Та бог же їх святий зна... Тисячі ж нас. І сором такий, мука... Навіть дівчаток маленьких вони не жаліють. А батьки, брати дивляться... Скуті, зв'язані...
І вона знов затремтіла від ридань, не мала сили розповісти, виказати те, що бажала, і вже відчувала, що слова її не доходять до серця панів.
— Добре, дівчино. Вранці побачимо, а ти йди собі. Там тебе нагодують, дадуть щось тепле, — твердо відказав Якуб Собеський, бачачи, що королевич щось мимрить і плутає п'яним язиком.
Дівчина звелася на ноги, низько схилила голову і пішла геть. На порозі вона озирнулася, зиркнула на танцюристів, на мить спинила погляд на купках золота перед гравцями, рвонулася до них, як до порятунку, і раптом зів'яла, стенулася і мовчки вислизнула геть.
На ранок турецьке військо вирушило додому. Неосяжною повіддю піших та вершників, гарб, мажар, гармат, навантажених верблюдів, ішаків та ослів, ясиру та худоби, поранених та калік полинуло воно на південь, де за похмурим обрієм синів широкий Дунай, а за Дунаєм — височіли оповиті хмарами і снігами Балканські гори.