Ніяких тобі "чергових завдань партії й уряду", "догнать і пєрєґнать капіталістіческіє страни в тєхніко-економіческом отношенії..." Ніякої "Історії ВКП(б)"...
Дивно було радянській людині, що друга радянська людина читає таке "несучасне". Лише в призначеній тобі вузькості жолобка має протікати життя. Сягнути поза фабрично-колгоспну тематику — вже бунт. Дивацтво!
Хай і так! І з цим погоджуюсь. Не буду відмовлятися, соромитися, а стверджую це. Так, я неталановита, бездарна, сіренька стара діва. Дивачка. Всім казатиму це. Все, що найгірше — приймаю, не маю ж сили перемогти. І нікому не хочу набиватись...
Всі оці присуди, що мені видавали в ті роки, я добровільно приймала. З цим маю жити. "В якому світі я живу?" Втеча від дійсности? Так, але як ця дійсність перетворює мене в парію, то я не зобов'язана з її поглядом на мене числитися.
* * *
Яку ж невичерпну криницю знайшла я! То нічого, що мої можливості слабенькі при безмежних жаданнях (хотілося все в себе вгорнути, скрізь одночасно бути), що розумові здібності крихкі: найгостріше думаю вдосвіта, а як удень почну те відтворювати, то стоп! Все зникло. То нічого — щось є більше в мені, ніж розумовий апарат.
І це байдуже, що хочу більше, ніж можу. Це ж і є мій девіз змалку, з Ставищ: — розвивати себе, удосконалювати...
Так я знайшла нову жилу — дякуючи Плужникові, або й С. Мьортвому. Це вони мене охрестили: ПРИМІТИВНА. То й був зародок моїх майбутніх творчих задумів, зерно моєї самоосвіти. В цьому світі примітивних я знайшла повноту й радість, якої не дано було мені в реальності. Той світ моїх примітивних родичів став мені більшою реальністю, ніж дійсність. Оце, бувало, дуже важко мені, пригноблення, біль душі, нудьга кромішня, — я починаю думати про якесь слово, вживатися в нього, розшукувати початки... Яка цікава гра, невичерпна! Це й був початок моєї книжки "Родинний альбом", що здійснилась кілька десятиліть пізніше. А дурний В. Чапленко вболіває за моїм змарнованим часом. Це ж була моя курація, найприємніша гра, що визволяла від дійсности і врятувала від шізофренії.
Так почав вироблятися імунітет проти мертвущого отруйного клімату. Витворювався свій живлющий. Я знаходила інші цінності там, де було доступно, в книжках.
Без керівництва, а йдучи за бібліографічними вказівками з тих книжок, що я навмання брала, я хаотично пролазила крізь щось мені невідоме, таке широке, як океан, на моє життя аж забагато. Чи хотілось мені бігти десь стенографувати, а потім сушити голову розшифровкою?
Як жалувала я, що відразу не здобувала археологічну освіту! Або інакше: якби довелося вдруге проходити життьову дорогу спочатку, то пішла б на курс археології. Тільки... тоді довелось би звітувати сухою науковою мовою звідомлень, а моє ж життьове завдання — красне письменство. То ще й краще! Я посвячуся намаганню переводити сухі звіти на зрозуміле всім літературне образове плетиво. Якщо в західній літературі є такий жанр, то чому й у нас не можна його плекати? В цій ділянці я не маю жадної конкуренції. А ще — я ж ніколи не вдам писати про сучасне так, як вимагають від мене.
Тут на перешкоді мого міркування відразу встало відоме мені табу: ліричні, особисті, історичні, про минуле теми — втеча від дійсности, щось дуже близьке до контрреволюції, бо це — заперечення нашої дійсности. Але ж моє життя таке бідне, таке голодне на нові вражіння і голоду цього я не маю ніякої змоги задовольнити; дійсність така наобридливо осоружна, стандартна, нема чим дихнути. Мушу ж я десь мати притулок для душі! Нехай! Я хочу впірнути в доісторичну тематику.
Моя перша спроба була про мустьєрського хлопчика, що жив з 50 тисяч років тому і що його поховання недавно знайшли археологи. Понесла до юнацької газети На зміну і там згодом цей нарисок був надрукований.
19
А поруч цього мого захоплення я розв'язувала свої власні проблеми. Я намагалась "пізнати саму себе", себто зрозуміти, чому я так не маю місця в цім суспільстві, все опиняюся на задвірках, чому я — парія. Не бажала я вступати у конфлікт із радянською системою, бо не могла по своїй вдачі думати одне, а вдавати з себе щось друге. Нездібна кривити душею і показувати себе не тим, що я є насправді. Моє правило — бути відкритою для всіх і ніколи не брехати — так легше жити. Моє право — працювати в цих умовах, в яких я часом народження вставлена, словом для свого народу — і це не є жадна контрреволюція. Треба в дійсності знаходити позитивне, бо інакше не можна жити. Гадюку в собі сховати не можемо. Тому — радянська система дуже добра, тільки люди, що при владі, її перекручують, в тому й уся біда. Треба, щоб люди духовно удосконалилися, тоді не буде й "людина людині вовк", ні перекручень, ні зловживань владою. Програми добрі — недобрі люди. Всякі системи добрі, але люди їх псують. Людей треба поліпшувати.
А цю вимогу удосконалення я прикладала найперше до себе. Які мої недостатки, що їх треба усувати з психіки? І не винуючи суспільного ладу, який дуже добрий, тільки перекручують, я вишукувала всю вину невідповідности оточенню в собі. Зрештою, я знайшла причину: я — дефективна. І на це знаходила багато доказів. Ну, от, я не вмію прилюдно говорити, німа, як риба. Всі слова тоді десь діваються, тоді я порівнюю себе до кривої людини, якій кажуть танцювати. А мовчиш — значить нецікава, бездарна, без змісту за душею. Я — інфантильна. В мене психіка й фізичний вигляд підлітка ("Докія — дощечка"), а вони до мене з масною змисловістю, і зрештою, ті, кого я вподобую, мене не бачать. А ті, що мене хочуть — не треба мені таких! Я не вмію придбати собі друзів. Ось як Гася легко з людьми сходиться, — а я ж? Мама моя не мала товаришок — і я не маю. Та й все сама, сама, сама. На пляж піти, то й то не маю товариства... Кожне має свою компанію. Це важко — не мати — особливо в неділю... А ті компанії, що доступні, — мені нецікаві. Краще самій...
Я не маю пам'яті, як інші. Ніколи не запам'ятаю вірша чи цитати, як інші. Не маю звинної мислі, не можу тримати в голові кілька справ, а тільки одну. Мені навіть пам'ятати раз на місяць платити за хату — важко. До всього того — страшенна вразливість, що я назвала гіпертрофією почуття.
Чи це вади, чи органічна вдача, якої нічим не вилічиш? Я навіть вдалася до психіятра, якогось молодого лікаря. А щоб він краще вглибився в мої проблеми, я навіть дала йому прочитати оповідання "Жадоба", що саме тоді написала.
Це оповідання саме й писалося тому, що я розв'язувала ці свої проблеми. Знайшла спосіб поставити персонаж (Фіону) у стан, коли все видно не так, як усім навколо. Сліпа прозріває і дійсність гірша, ніж уявне. (Саме тоді в Одесі професор Філатов повертав зір сліпим за допомогою пересадки роговиць). Для певности я дала це оповідання на перегляд одній очній лікарці, що обідала в Домі вчених. Туди я ходили щодня, щоб прочитати й переглянути газети в читальні, прочитати в них: "догнать и перегнать капиталистические страньї в технико-економи-ческом отношении" та: "Людина — найбільша цінність". А поруч — резолюцію написану олівцем: "Брехня!" Часом і пообідати. Гася там обідала теж і познайомила мене з цією лікаркою. Але лікарка повернула через кілька днів нечитане, бо "друк поганий", так що я зрозуміла — оповідання нецікаве. Отож я й дала його тому психіятрові, а він виявився товариською людиною і, прочитавши, сказав мені, що Фіона — "язва". На цьому й закінчилося моє лікування в психіятра. Я сама собі вирішила, що ніякий я не шизофренік, а це — риси вдачі. Вдачі ніхто не лікує, вона вроджена. То яка є, така вже й буду.
Оце тоді зустріла я Михайла Гільова, що був секретарем харківського Літературного журналу, приїхав до Києва в якихось справах. Він сказав мені, що якби я щось прислала, то він із Сенченком (головним редактором) видрукували б. Я й послала "Жадобу", а через деякий час оповідання було видрукуване. (Літературний журнал, 1939, ч. 10-11)
А тут ще й Охрименко зустрів і сказав, щоб я подала заяву про поновлення в місцевкомі письменників, поки він головою (не в Спілку, то зовсім інше). Так наче я вертаюся "до свого роду"? То дарма, що косяться на мене оці всякі пріцкери й торіни, каци з кацнельсонами, дарма, що Первомайський презирливо-гидливо звужує очі на мій вид, наче боїться торкнутися об щось бридке. Тут моє місце! І я їх також не хочу бачити! Я вже знала, що "Жадоба" буде друкуватися в харківському Літературному журналі, бачила, що зо мною вітаються, наче не було моїх принижень, Рильський, Смілянський, Панч, Бажан, Яновський. А як з'явилось друком те оповідання, то Ле навіть прорік до мене: — Що ж ви, молодий чоловіче, не дали цього до нас?
Легше й доступніше вже було мені заходити до саду барона
Штайнгеля, де у вигідних фотелях сиділи "мастітні". Найбільше виділявся з них білий, як голуб, Кочерга, тепер у загальній пошані. Там вони мали більше простору для шахів і обміну заувагами. Ставлення до мене було наче барометром, що вимірював внутрішню опозицію до тодішнього корнійчукового "монархічного абсолютизму". Хто більше не любив того, що завелося в колективі письменників, той краще до мене ставився.
Заяву я подала до секції прози, де головою був Аркадій Любченко. Ще й рукопис подала, деякі оповідання. Кіпніс ото тоді й подзвонив до Любченка із проханням за мене. Правда ж, зворушливо? Жидівський письменник заступається за українського. Любченко на це сказав йому: "Я читав її твори. Вона пише не гірше за кожного з нас". Кіпніс поспішив мені це переказати.
Другий раз Кіпніс навіть при мені дзвонив до Любченка, щоб допоміг мені вступити до Літфонду: "Вона така самотня!" І Семен Скляренко, не знаючи про це "ходатайство" Кіпнісове, розповів мені: "Прийняли вас у Літфонд. Там були напалися, що не треба, але ми з Любченком відстояли вас".
Так виглядало, що як могли, так тягнули мене назад, але не наважувалися це дуже виявляти. Я ж була "одіозна постать", як охрестив мене колись Ганс із ЦК агітпропу під час знищування Пилипенка. Відкритіше міг заступитися жидівський письменник, комсомолець... Чи може я тоді була потрібна для рівноваги, бо вже дуже розпаношилися ті нахаби, що порозсідалися в Літературній газеті, Критиці і навіть у Науково-дослідному інституті ім.