— Коли були в нас Харлампій Йосипович і Саватій Сидорович, то дозволяли, говорили, що це навіть потрібно. Проте чоловікові, чогось це не подобалось, але я і його переконала, а ось ви — проти...
— У кожного своя метода.
— Але я прошу вас, — не здавалась Аглая.
— Просити мене зайве. Повинен додати, милостива пані, хоч це мені й неприємно: якщо умови мої обтяжливі, я змушений буду просити відставки. Не осудіть, але іншого виходу не бачу.
— Що ви, Іване Петровичу, голубчику. Цього й думати не можна. Вас так хвалив отець Станіславський, з чоловіком вони вчилися колись. І Васінька вас полюбив, він каже, що ви так смішно розказуєте, а я думаю, навіть цікаво, — старалась підлестити учителеві Аглая, але Іван залишався незворушним. — Я думала, ви добрий.
Пухлі губи Аглаї примхливо надулися, у цю хвилину вона на диво схожа була на своє чадо.
— Але, Іване Петровичу, зробіть ласку, дозвольте хоча б інколи заходити. У мого Васіньки слабке здоров'я, і йому корисно хоч би потрошку, але частіше підкріплятися.
— Здоров'я у Василя прекрасне, запевняю вас.
— Я згодна добавляти вам до жалування і від себе, аби тільки ми домовились. Чоловік нічого й знати не буде.
— Щиро дякую вам, але зайвого мені не треба. Я хотів би виправдати й те, що одержую.
Довелось Аглаї піти. Ображена, пошелескуючи криноліном, вона випливла з кімнати, на прощання розцілувавши свого розпухлого від кренделів та пампушок недоростка, ніби віддавала його на муки й терзання.
Однак Аглая не вгамувалась і через півгодини, коли урок російської граматики ще не закінчився, прислала куховарку з повною мискою пирогів і зацукрованих яблук. Іван Петрович не впустив Одарку.
І все ж пані Томара не заспокоїлася. Наступного дня, напередодні Нового року, тільки-но Іван розпочав урок, у кімнату вскочила панська племінниця Марія. Безцеремонне усілась у крісло і запитала, чи бажає Іван Петрович поїхати разом з нею у Золотоношу, їй треба дещо купити до свята, і вона навряд чи справиться. По дорозі додому вони заїдуть до сусідів, щоб запросити їх на новорічне свято, яке збігається з днем ангела тітоньки Аглаї.
— Чого ж ви стоїте? Збирайтесь!
Іван Петрович не відповідав. Мовчки ждав, коли непрохана гостя виговориться, прекрасно розуміючи, чия це затія. Марія тим часом, як тільки закінчила про одне, зразу ж перейшла до іншого: чому Іван Петрович не буває вечорами у вітальні, привезли ж нове фортепіано, невже і це його не цікавить? Треба б випробувати інструмент: він заграє, вона заспіває — ось і буде сюрприз для тітоньки в день її ангела.
— Іване Петровичу, чого ж ви мовчите? Чи не чуєте?
— Чую... Але що мені залишається робити, адже ви не даєте мені рота розкрити.
— Я? — Марія засміялась. — А я, признаюсь, подумала, може, ви стали заїкою, як тоді — в Полтаві — пам'ятаєте?
— Пам'ятаю... Але я зайнятий. Сподіваюсь, ви це помітили?
— Ах, облиште! Скажіть краще, чому ви не гуляєте ввечері в саду?
— Я зайнятий, добродійко... Готуюсь до уроків.
— Припустимо. Але хто, скажіть, ходив три дні тому в село, заходив до якогось Харитона Груші? Хто гуляв на тому тижні в лісі, й, здається, не сам? З ким, якщо це не секрет?
— Якщо вам донесли, де я ходив, то повинні були б сказати й з ким.
— Прошу пробачити, але доносами я не користуюсь. Випадком сама бачила. І все-таки не розумію: невже товариство цих селян вам цікавіше, ніж товариство людей благородного звання? Про що можна з ними говорити?
— Вони теж люди, одної з нами християнської віри.
— І тільки тому ви і його навчаєте? — кивнула в бік Тараса, що сидів тихо, як мишеня, у куточку над розгорнутою книгою. — Навіщо йому? Козачком він і без грамоти зуміє бути, а з нею йому буде в сто разів важче. Не знаю, хто сказав, але пам'ятаю, є такий вираз: багато думати — погано кінчати.
— Той, хто сказав це, був собі на умі, та не про нього мова. Грамота потрібна всім, і козачкові теж. У цьому я певен.
— Ну, добре, добре. Вас не переговориш. — Марія підвелась, висока, огрядна, з пригаслим блиском у трохи розкосих очах, з свіжим рум'янцем на повному обличчі. — Так їдемо?
— А заняття? Як залишу?
— Усе домовлено. І вам, і вихованцеві вашому відпочити час. Новий рік надходить. Сусідів запросимо, я ж казала.
— А яких це?
— Ви їх повинні пам'ятати. Семена Гервасійовича і його вихованку, а мою подругу й тезку — Машу Голубович.
Точнісінько так, як і сам пан Томара-старший, схрестивши руки на грудях і ледь поблажливо всміхаючись, вона ждала.
Іван для чогось поправив білі манжети сорочки, потім акуратно і не поспішаючи склав книжки, папери.
— Ну, що ж... Заняття сьогодні не буде і завтра, напевне, також, — об'явив він спокійно на превелику радість молодого Томари.
8
Санки легко, як птах над землею, неслись по сніговій дорозі. Застояні коні мчали з усієї сили, і сніг зі свистом виривався з-під полозків. Лаврін Груша вміло правив, тримаючи віжки у витягнутих руках, і пильно стежив за вузькою смугою дороги між двома рядами тополь. Дерева прудко бігли назустріч, а між ними миготіло лискучо біле, аж блакитне, поле.
Іван віддався легкій їзді й веселому безтурботному настрою. Це з'явилося в ту саму мить, коли він сів біля Марії на сани, й Лаврін, гикнувши на коней, пустив їх риссю, в обличчя хльоснув зустрічний вітер, ударила снігова грудка, а сонце освітило біле поле і розкошлані на вітрі дерева.
Іван жартував, розповідав смішні анекдоти, викрикуючи окремі слова. Марія половину не чула, але сміялась щиро, пригорталась боком до сусіда, а на поворотах, як санки заносило, хапала його обома руками, вигукуючи, що от-от готова випасти. Відхилитися він не міг і злегка підтримував її, близько від себе бачив повне з ямочками обличчя і напівзакриті пухнастими віями зелені очі.
Якби Марія знала справжню причину настрою вчителя, вона, можливо, поводилась би інакше, але вона не хотіла цього знати. Вона бачила веселого, розумного співбесідника, з яким було весело й легко. Він прекумедно розповідав свої історії, тепло дивився на неї, і вона не доскіпувалась причин, чому він так охоче погодився їхати в Золотоношу. Раніше — скільки вона пам'ятає — Іван не знаходив часу навіть покататись по першій пороші, неодмінно знаходив причини; то йому спішно треба писати листа матусі й друзям, то слід працювати, й саме в цю хвилину, то. він нездужає, застудився десь... А сьогодні досить було їй сказати, що їхатимуть у Золотоношу, як він зразу ж погодився, відклав уроки; чуйна, спостережлива, цього разу вона помилилася, приписавши такий успіх самій тільки своїй чарівності, й, повіривши в це, відчула себе зовсім щасливою.
А причина була ж зовсім інша. Іван погодився перервати уроки і тепер їхав тільки тому, що хотілося побути в сусідньому хуторі й запросити його мешканців на новорічний вечір. Семен Гервасійович, пан Голубович, міг би і лишитися, не їхати, якби раптом у нього виникли особливі обставини, але в його домі жила ще одна людина, а її й хотів Іван бачити якомога частіше... Серце його билося швидко й гаряче на саму думку, що він побачить її, почує її голос, стане поруч, як тоді, на покрову, в томарівському саду... За три місяці вони й зустрічалися тричі. Перша зустріч і третя були випадкові, про другу вони умовлялись...
У той перший свій приїзд у Коврай, на покрову, Маша загостювалася, пробула майже тиждень, і весь оцей час Іван бачив її кожного дня тричі — вранці, в обід і ввечері, як пили чай. Якщо підрахувати, то зустрічались вони більше, але поговорити з нею він не міг, за ними наглядали і, як йому здалося, стежили. Тільки одного разу, уже в день від'їзду, сталось так, що вони залишились самі.
Гості пішли вперед, сховалися в одній із бічних алей, а Іван лишився, задивився на лебедів, їх було двоє, білі, як грудки снігу, і гарні, ніби випливли з чудової казки.
Іван, не поспішаючи, йшов по росяній траві, потім дістав прихований на цей випадок шматок пирога, розломив його і кинув. Лебеді спокійно виловили кожен шматок і ждали нового дарунка, велично витягнувши тонкі шиї.
— Яке чудо! Правда? — почув він позаду себе і оглянувся. Маша? Вона, мабуть, затрималася в одній з алей, і ось вона тут, і більше нікого немає, всі пішли. Семен Гервасійович, пани Томари, поміщик із Золотоноші з дружиною, Марія в товаристві поручика Нікітенка, який вертався із свого маєтку в полк на місце його зимового квартирування. Ніхто, мабуть, не помітив відсутності ні Котляревського, ні Маші.
Вона стояла трохи вище на березі, тоненька, зачудована, з товстою косою, випущеною з-під хутрової шапочки. Очі, сині, великі, захоплено дивилися на лебедів. Вона, здавалось, забула про Івана, який не спускав а неї очей.
І раптом схаменулась, зашарілася:
— Чого ви так... дивитесь?
— А хіба не можна?
— Ну, звичайно. Ніби на мені що є. І за столом ви так. Можуть помітити.
— Я вас зобидив? Заради бога, пробачте, Маріє Василівно, я не хотів.
— Смішний ви... Звіть мене просто Маша. — Вона підвела на нього повні світла й непролитої вологи очі. — Ви мене не зобидили. Але я не знаю, чому, коли ви дивитесь, мені незручно... От і знову...
— Більше не буду... Хоч це важко, майже неможливо.
— Чому? — Маша сміливіше й з деяким зацікавленням подивилася на юнака.
— Тому, що ви... гарні, Машенько. Дуже! Я ніколи таких, як ви, не бачив...
— Ви смієтеся наді мною? За що? — В очах її заблищали сльози.
— Ви плачете? — скрикнув Іван. — Нехай мене грім уб'є, коли б я посмів... Нехай...
Маша злякано простягла затягнуту в рукавичку руку, ніби хотіла припинити його мову. Він схопив і притиснув її до обличчя, відчув теплі пальці, які ледь ворухнулись. Вона не відняла руки і тихо, ледве чутно прошепотіла:
— Не треба так говорити... Не дай боже біду накличете. — І раптом, лукаво всміхнувшись, спитала: — А ви, напевно, всім дівчатам таке кажете?
— Кому ж?
— Марії Томарі. Вона справді гарна... Краща за мене.
— Але ж дивився я на вас, коли казав їй щось подібне.
— Хитрун ви, Іване Петровичу! — посварилася пальчиком, обтягнутим замшею.
— Що ви, Машенько! Я не вмію хитрувати.
— Балакайте! Одначе сюди, мабуть, ідуть. — Вона кинулась іти й зупинилась.
— Іване Петровичу, мені Марія розповідала, що у вас в книжки, вірші. Можете ви мені щось дати?.. У мене зовсім нема чого читати.