Там і художник Наматжи-ра. Ой Макаро, коли б ти тільки бачила, як він зустрівся з нашим батьком!
— Послухаю.
— Стоять обоє зворушені. Тоді художник отак простягнув руки і каже: "Томарі?! Ти?.. Друже мій! Брате мій!" — І кинулись один до одного, обнялися й мовчать... Я зроду не бачив у нашого батька сліз, а там обоє вони... І наш Хоне знає Наматжиру, бо він з ним зустрічався вже раніше, в горах...
Немовби камінь важкий звалився з плечей Макаро. Немовби в густу навалу хмар увірвався раптом владний вітер, розвіяв, розметав їх, відкривши доступ сонцеві.
І тривоги не стало. Нічого більше не питаючи, вона поривно обійняла брата, поцілувала і, окрилена щастям, помчала до своїх подружок. Санто, подивившись їй вслід, лукаво посміхнувся.
"Ой сестро, сестро! Мабуть, скоро доведеться готуватись до весілля в нашій хаті".
Він сьогодні теж одягнув святкове вбрання. То дарма, що на ньому не було ні намиста, ні браслетів, зате примітним був тонкого плетива поясок з кокосових волокон, прикрашений блискучими бусинками й кольоровим пташиним пір'ям.
А біля кожного вуха хлопець закріпив по багряній квітці, а смугляве тіло, як і його брат Таматеа, пофарбував червоною охрою.
То як же йому не хизуватися сьогодні перед численними гостями, що зійшлися сюди з багатьох стійбищ?
Санто цікавить все, і він скрізь встигає побувати.
Ось у ямах, викопаних заздалегідь для земляних печей, підсмажуються заколені домашні свині, забиті на полюванні кенгуру. .
Днище земляних печей старанно вистелене кам'яними плитами, добре змитими водою. На них розкладено іще один шар так само митого каміння, і коли воно розпечеться, його беруть палицями, вкладають усередину туші, щоб м'ясо краще й швидше прожарювалось.
Саму ж тушу вкривають потім банановим листям, обкладають ще й зверху гарячим камінням та попелом, а тоді це все присипають землею, щоб якнайдовше зберегти тепло. Години через дві-три їжа готова.
Санто йде далі й знову бачить земляну піч, біля якої пораються жінки. На забитих ему вони не обскубують пір'я, а обліплюють птахів глиною, кладуть на розпечене каміння, загортають гарячим попелом і землею, щоб м'ясо жарилось і водночас смачно умлівало.
Глиняна кірка легко здіймається потім разом з пір'ям.
А ще далі готують рибу, вкладаючи її в шматки м'якої кори чи в зелене бананове листя. Такі пакуночки обв'язують зверху трав'яним шнуром і досмажують так само, як і м'ясо.
Вдосталь буде їжі для всіх гостей. Тут і коржі з хлібного дерева, і горіхи з кокосової пальми, борошняні горіхи з дерева бунья.
Гірками лежать стиглі банани, корені молодих "пляшкових дерев", стебла болотяної рослини вадру, молоді парості й листя трав'яного дерева, що росте в горах, а також молоде листя капустяної пальми.
Стояли тут корзини з гранатами, фініками, ожиною, тутовими ягідьми і насінням лотоса. Були й інші ласощі, що в хлопця аж очі розбігалися — всього б одразу покуштував.
Особливо від земляних печей несло такими ароматами, що Санто не витримав, одійшов від спокуси далі.
Гостей сьогодні частуватимуть не тільки м'ясом та рибою, овочами та плодами,— для них на гарячому камінні —смажаться раки, краби, молюски, жаби, яйця пташині та яйця різних плазунів та черепах.
Заготовлено також для гостей з стручкового перцю п'янку каву, фруктовий хмільний сидр з крупних плодів пандануса, що нагадують ананаси, а також особливий делікатес — "сигари пітчері" з рослини, схожої на тютюн, яку розшукували в гірських районах.
Листя пітчері збирали після дощів, сушили на сонці й на вогнищах, розтирали камінням і змішували з попелом перегорілої акації.
Порошок загортався потім у листок цієї ж рослини, і у вигляді сигари ним частували гостей.
Не затримуючись довше біля земляних печей, Санто попрямував до узбережжя, де на дерев'яних колодах височів парусною щоглою новий човен "такітуму". Для цього човна відбиралися в лісі найвищі дерева, а коли довелося випалювати в них середину стовбурів, Санто теж брав у цьому участь.
А вже подальшу роботу виконували тільки теслі, якими керував батько.
Вони працювали день у день, а іноді навіть вночі.
Окремі дерев'яні деталі просвердлювались і скріплювались між собою шнурами з рослинного волокна.
Кам'яні тесла й різці так нагрівалися під час роботи, що їх доводилось заганяти в соковиті бананові стовбури для охолодження.
Потім, коли корпус човна був готовий, всі щілини в ньому ретельно замазали смолою та воском.
Дівчата стійбища теж стали теслям у пригоді. Разом з своїми подружками Макаро ткала циновки, зшивала їх докупи, щоб майбутній парус був не тільки міцним, але й красивим.
Найкращі майстри вистругували весла, оздоблюючи їх багатою різьбою.
І ось стоїть тепер новий човен на виду у всіх, і стоїть біля нього його творець — господар і вожак роду Коврової Змії Томарі. Він сьогодні, як і всі аборигени, у святковому вбранні. Густе кучеряве волосся, посріблене сивиною, прикрасили два бамбукові гребені. Шию обплели кілька разків намиста з собачих та риб'ячих зубів. На руках і ногах браслети з тонкого плетива ліан та черепашок.
А з-під широкого дерев'яного пояса, оздобленого візерунками, звисає до колін передник з вузьких перламутрових пластинок, що виблискують проти сонця сліпучими іскрами.
Томарі озирає весь люд, що зійшовся на свято, і в його очах світиться вдоволення й гордість. Хай дивляться всі, хай милуються красенем, що борознитиме морські води не один рік.
Надходить урочиста хвилина. Б'ють барабани, обтягнуті ящірковою шкірою, звучать дерев'яні труби, сповіщаючи про початок свята.
До човна, який приємно пахне деревиною й воском* наближається шаман Нондо. Він зводить руки до неба* закликаючи всіх богів зберегти човен у найбільші бурі* в найстрашніші шторми.
Після урочистої відправи вожак Томарі подає знак, і в ту ж мить десятки сильних м'язистих рук прикипають до бортів човна, пересуваючи його по колодах.
Сотні очей стежать за кожним рухом. Все ближче, ближче вода... І ось лунає, нарешті, радісний крик всіх присутніх:
— Човен на морі! Човен на морі!
Тепер його треба ще "освятити". Ті ж сильні руки розгойдують, зачерпують бортом чисту бірюзову воду, а звідусіль линуть схвальні вигуки людей.
Човен тепер "освячено", припнуто до берега надійним канатом. Вичерпують і виливають назад у море "святу" воду.
Знову б'ють барабани, сповіщаючи присутніх, що бенкет можна починати.
Люди розміщуються на траві, підібгавши під себе ноги. На розстелених циновках стоїть у глиняних посудах питво.
Дерев'яні чаші з різьбленими ручками, ківшики з кокосових горіхів, теж оздоблені майстерною різьбою й перламутром, наповнюються сидром з пандануса й осушуються до дна. Тут же у великих дерев'яних мисках лежать, паруючи, добре засмажені шматки свинини й кенгурятини. Вилискує жиром пташине м'ясо ему, й особливо приваблюють всіх засмажені морські черепахи.
Від здобреної різними приправами їжі лине навколо такий ароматний дух, що мимоволі викликає в кожного добрий апетит.
Всього тут наготовлено вдосталь. Люди п'ють і їдять. З кожною хвилиною зростає гомін, зривається сміх, чуються заздравні вигуки.
Дехто вже поривається до танцю, а хто — до співів, бо хмільний напій діє і паморочить голову...
Несподівано примчав сюди юнак, що стояв на варті біля нового човна, й повідомив:
— З'явився катер... у морі... Пливе до нашого берега.
— Коли з добрими намірами гості — зустрінемо як належить,— сказав вожак Томарі й звернувся до сина.— Глянь, Таматеа, чий катер наближається, з яким прапорцем?
Таматеа швидко вимчав на узгір'я і, приклавши до лоба руку, далекозорими очима пильно подивився в море.
— Що бачиш? — запитав у нього батько, і відповідь почули всі:
— Пізнаю катер пана Джона.
— Тобі доручаю, Таматеа, і тобі, Макаро, зустріти гостей.
— А мені можна? — спитав Хоне, глянувши на Макаро. Погляди зустрілися, і всі помітили, як щоки в дівчини відразу спалахнули рум'янцем.
Томарі в знак згоди махнув рукою. _
— Ідіть. Поясните панові Джону, що сам я зараз не можу його зустрічати, бо в мене дорогі гості. Запросіть його на свято...
Катер мчав швидко, розсікаючи кілем зелено-синю воду, і вона здіймалася по бортах білими крилами. Пан Джон був не сам.
Його супроводжували американські та англійські друзі, а також двоє австралійських бізнесменів, що виявили бажання взяти участь в ділових розмовах з аборигенами.
Не забув пан Джон подбати й про охорону. Він запросив на катер кількох поліцаїв, переодягнених в цивільний одяг, і викликав з тваринницької станції об'їждчика Анджеліно, Який прислуговував йому в цій незвичайній подорожі.
— О-о! — вдоволено вигукнув пан Джон, наближаючись до берега.— Нас, містери, зустрічає найкрасивіша дівчина роду Коврової Змії Макаро.— І привітно махнув до неї рукою.
Насупивши брови, глянув на пана вісник Хоне, але нічого йому не сказав.
Пан Джон зійшов на берег першим.
— Наш батько, вожак Томарі, просить пробачення, що не зміг особисто вас зустріти. У нього зараз гості.
— Розумію, бо бачу нового човна. Але, якщо така заміна...— він знову глянув на Макаро,— то я не заперечую... Я дуже вдоволений.
Дівчина, соромливо відвівши очі, сказала:
— Наш батько запрошує вас на свято...
Пан Джон і вся компанія були вже трохи напідпитку.
— Що ж, ми радо приймаємо запрошення. А чи не так, панове? — звернувся він до своїх супутників, і ті дружно й весело ствердили:
— Так, так, пане Джон. Ми охоче погуляємо на святі.
Анджеліно виніс з катера корзину, навантажену пляшками й закускою, і рушив слідом за панами.
Вожак Томарі вийшов назустріч гостям. Для них уже були застелені візерунчасті тапи, поставлена їжа, питво і найкращі різьблені ківшики з кокосових горіхів.
Пан Джон милостиво прийняв запрошення, але трохи завагався, чи сідати йому до гурту аборигенів, що зараз, підвівшись, мовчки стежили за білими панами, чи наказати, щоб тапи розіслали окремо... І тільки тапи, бо все інше вони привезли з собою.
Зміркувавши, що цим він може образити господарів та численних гостей, вирішив сісти на приготовлене для нього місце. Тут же розмістились і його друзі.
Пан Джон, звичайно, відразу помітив серед гостей людину, одягнену по-європейському, хоч колір шкіри свідчив про її приналежність до туземців. Панський погляд перехопив Томарі й тут же представив свого давнього побратима.
— Ви Альберт Наматжира? — перепитав, здивувавшись, пан Джон.— Знаменитий художник, академік живопису, чиї картини стали окрасою національних музеїв Мельбурна і Сіднея? Приємно, дуже приємно!
Але пан Джон все ж не подав йому руки, тільки злегка хитнув головою.
Так само відповів панові Наматжира.
Сам же вожак роду, чемно вклонившись білому гостеві, запитав:
— Що бажає пан Джон випити? Є охолоджений сидр з плодів пандануса.