Він підіймав, очевидно, на ноги всю родину. Хтось підійшов до вікна, одгорнув фіранку, припав обличчям до темної шибки.
Це Прохор.
Наймит Семен добре його бачив, але Прохор нічого не міг угледіти, крім дощу, який періщив по вікнах, застилаючи їх суцільними патьоками. Мабуть, не дуже хотілося хазяйському синові вирушати з теплої хати в отаку непогодь.
Семен чув, як знову грюкнула дверна клямка, як цокнув у хомутиках засув, і на ґанку з'явилася висока постать старого Шумейка.
Не помічаючи наймита Семена, він невдоволено гукнув до сина:
— Застібаєшся довго!.. Біжи людей скликай, та швидше, нехай поспішають до млина.
— Скликатиму,— почулось у відповідь.
Прохор не дуже квапився. Він старанно причинив сінешні двері, одкотив комір піджака, застебнувся на всі ґудзики і, призвичаївшись через хвилину до темряви, помітив під старим берестом наймита Семена.
— Це ти розбудив батька?
— Я. Вода прибуває, затоплює млин. Треба щось робити.
— Без тебе знаємо! — І, не зупиняючись, пішов до воріт, гукнувши звідти: — Поки я людей підійматиму, ти до млина йди! Та не забудь вірьовки взяти і ліхтар. Живо!
"Навіщо йому вірьовки?" — думав Семен, проте волю молодого хазяїна 'виконав і так у змокрілому одягу й подався назад до млина.
Прокидались люди, розбуркані тривожним криком Прохора. Блимали вогники в хатах. Гримали двері. Заспані слободяни виходили за ворота.
— Що трапилось, Прохоре Аркадійовичу? Навіщо будора-жиш людей опівночі?
— Біда. Батько просить, і я прошу допомогти... Вода заливає млин. Зруйнує, не дай боже, кригою, де будете молоти зерно? За двадцять верст доведеться возити.
— То правда... Поблизу такого млина немає.
— Допоможіть, люди добрі, ми вам за те віддячимо.
— Що ж, допомогти можна... Млин усім потрібний. А що, сусіди, підемо виручати Шумейка?
— Не так Шумейка,— озвався хтось невдоволено,— як млин... Машини там, устаткування добре.
— А що їм, машинам, станеться? Відійде повідна вода — все на місці лишиться, а вже Рубан зуміє дати лад тим машинам.
— Люди! — кричав, нервуючи, Прохор.— Та чи у вас є совість, є душа? Таке лихо трапилось, а ви...
— А в тебе з батьком є совість, коли ви на вагівниці людей обважуєте та обкрадаєте їх?
— Не піду їм допомагати,— рішуче заявив чийсь голос.— Самі б ви про совість подумали та людьми були, а то ж ви хіба люди? Ви — горлохвати! Кривдите народ, наживаєтесь і гадаєте— ми того не бачимо? Не піду. Хай гине все!
— Не те говориш, куме,— озивається інший голос,— навіщо ж допускати, щоб гинуло таке добро, таке майно. Може, колись отой млин народові передадуть, а ти на тім млині мірошником працюватимеш.
— Хто це зробить? — озвався той же невдоволеппй голос.
— Радянська влада зробить. Он хто! Не вічно ж Шумейкам з того млина наживатись.
— Та чи ви показились? — гримнув на людей Прохор, розлючений такими розмовами.— Тут кожна хвилина дорога, а вони непотрібні балачки затіяли. Кажу ж вам — віддячимо. Недарма будете допомагати. Прошу вас, майте душу!
Прохор знав добре, що коли він прийде до млина без людей — дуже розгнівить батька, і цього гніву боявся, тому лагідніше повів розмову з сусідами:
— Подумайте самі, млин у вас під боком, не треба ні коней далеко гнати, ні багато часу витрачати. Завжди хочеш змолоти — будь ласка. Тобі ніхто не відмовить. І па різдво білі пироги, і на великдень білі паски матимеш...
— Еге ж, у кого білі, а кому й житняка в хаті не вистачає.
— Люди! Ну прошу вас я, просить мій батько... Виручіть. Не залишайте нас у біді.
— Що ж, підемо глянемо, що воно там,— погодилося кілька чоловік, і з ними разом Прохор вирушив до млина.
Все подвір'я було залите водою. Плавали підмиті, не порізані на дрова дубки, які за два тижні привезли сюди з лісу. Паркана, того, що над річкою, не видно зовсім. Можливо, його вже знесла стрімка течія.
Серед залитого водою подвір'я височів, мов фортеця, темний млин.
Шумейко бачив проламану стіну, в якій застряла крижина. Потрібні лом, сокира. Потрібні човни й люди, а людей чомусь немає.
"Невже Прохор не зумів їх умовити?" Ця думка непокоїла Шумейка. Він позирав у порожню вулицю, де стояли калюжі води та хлюпотів дощ, вдивлявся пильно, а в грудях закипала злоба і на цей дощ, і на непотрібну повінь, і на сица, що досі не прибув сюди, і на людей, які в таку негоду, мабуть, відмовились йому, Шумейкові, допомогти!
— Ну гади! Я ж вам цього не прощу! За двадцять верстов будете їздити молоть зерно. До мого млина вам ходу нема!
Січе дощ. Бульбашками береться поверхня води, все дужче мокріє на Шумейкові одяг.
У вулиці блимнув ліхтар. "Хто це може бути? Невже Прохор іде сюди сам?"
Аркадій Павлович вдивляється і пізнає наймита Семена. Ліхтарем той освічує собі дорогу, тримаючи лівою рукою па плечах вірьовки.
— А де ж Прохор? Чому нема людей? Чому ніхто не йде допомагати?
— Не знаю. Прохор сказав мені: "Візьми ліхтар, візьми вірьовки і йди до млина". Я взяв і прийшов.
— На біса мені твої вірьовки? Тут човен потрібний, людські руки потрібні! — І знову хазяїн став ходити сюди-туди біля самісінької води, позираючи на темний млин.
Семен, не випускаючи з рук ліхтаря, мовчки стежив за ним. Раптом хазяїн різко зупинився проти наймита.
— Чого ж ти стовбичиш тут біля воріт? Іди до млииа, рятуй борошно, бо затопить же зовсім, все пропаде! Збитки ж які матиму, збитки...
— А як же я рятуватиму? Коли б хоч човна дістати,— несміливо відповів Семен, позираючи на освітлену ліхтарем воду, що наче кипіла вся від дощу.
— Де ж того човна зараз візьмеш? Добирайся так до млина, тягай мішки на верхні піддашки.
— Ні, хазяїне, у воду я не полізу. Що мені, здоров'я свого не шкода? Крижана вода простудна.
— Борошна дам! Грошей дам...— умовляв його хазяїн, та наймит Семен його слухав, але згоди не давав.
— На сухому допомагатиму, а в таке страхіття лізти... І крижина може збити з ніг, і течія підхопить. Це ж не жарти — це повідь,— говорив Семен, злякано зиркаючи на холодну воду.
— Не хочеш, значить? Відмовляєшся? Ну що ж, знатиму: хазяйського добра тобі не жаль, хазяїна ти не шкодуєш.
— Чом не жаль? Мені жаль добра. Та тільки в таку воду я не згоден лізти. Я ще хочу на світі жити.
— Немає... Нікого нема... Ніхто не приходить допомагати. Звірі! Анахтеми, а не люди! — кричав Шумейко, погрожував комусь кулаками, ходив, мов звір у клітці. Семенові страшно навіть було дивитися на нього. Отаким лютим і водночас розгубленим він іще ніколи не бачив його.
Та ось хазяїн раптом зупинився, втупив очі в каламутну воду:
— Глянь! Що то плаває біле? Бачиш? Бачиш, Семене?
— Ну, бачу... борошно винесла вода.
— А-а-а! — кричав Шумейко, наче чимсь гострим ударено його в груди.— Там же мішки, мабуть, підпливли водою. Які збитки!.. За віщо ти, боже, караєш мене? — простягнув він у темне небо довгі, сильні руки.— За віщо? За віщо?..
Кілька холодних крапель упало йому па обличчя, але вони не загасили того жару, яким охоплена була в цю ніч його душа.
— Пропало... Пропало все... Хто поверне збитки? Хто? Хто? — не вгамовуючись, кричав він і дивився то на воду, по якій, мов пелюстки білих лілій, плавала підмита крупчатка, то знову позирав у темну вулицю, гукаючи сина: — Прохоре! Та де ж ти ходиш так довго? Чуєш, Прохоре?
З темряви несподівано почулася відповідь:
— Іду! Я вже йду, батьку!
Шумейко затих, прислухаючись до того, як чавкотіла під ногами у людей грязюка.
— Ідуть... Ага, ідуть люди, йдуть!..— вигукував він, мов божевільний, не відводячи вже свого погляду від мовчазних постатей, що виринули з темряви і, не поспішаючи, наближалися до воріт.
— Присвіти їм, Семене, ліхтарем.
Семен підвів руку. Тьмяне світло ліхтаря впало на калюжі, відбиваючись у них жовтуватими плямами.
— Ну от і добре... Спасибі вам... Не залишили в біді... І трапиться ж таке горе! Хто думав, що отака вода прибуде за піч. За одну тільки піч. Я ж сподівався завтра вранці все перенести з першого поверху на другий. Туди повідь не дістане. А воно, бач, як трапилось, борошно плаває... Треба до млина добратися. Ось ключі від дверей. Треба рятувати хоч те, що можна ще врятувати.
Люди бачили, як тремтіла рука і дзвеніли від того ключі, але ніхто їх не хотів брати. Всі дивились на воду, де плавало борошно, дивились і мовчали.
— Ну хто ж із вас полізе першим? — спитав Шумейко, розглядаючи прибулих. Та сміливця не виявилось. Кожний одвертав голову, щоб не стрінутись з хазяйськими очима.
— Ніхто... Ніхто не хоче... Значить, хай гине моє добро. Нікому не жаль,— і раптом пройняв його небувалий гнів: — Геть звідси! Геть з моїх очей, боягузи! Непотріб! Жебраки! Геть! — І він, оскаженілий, спинив свій погляд на синові.— Прохоре, ходімо! Наше добро... ми й рятувати його будемо.
— Як? Без човна? — перепитав, вагаючись, Прохор, і батько відповів:
— Пізно тепер про човен думати. За мною! — І, вихопивши з рук наймита ліхтар, він першим шугонув у крижану воду, а слідом за ним, не сміючи ослухатись батьківського наказу, пішов і Прохор.
Захлюпотіла вода. Затремтіли, заколивались жовті відблиски на каламутній поверхні.
За ними стежили слободяни. Хтось із них, зітхнувши, промовив:
— Що то робить з людьми жадність. Бач, як вони своє добро оберігають.
Не розходились, спостерігаючи, як старий Шумейко відімкнув замки, як обоє вони — батько й сип — зайшли в середину млина. Прохор почепив гасовий ліхтарик на стіні, і світляна смужка косяком упала на воду проти розчинених навстіж дверей.
У млині, паче мильна піна, плавала крупчатка: з не закритих вчасно ящиків, крізь проламані дошки в стіні і через двері її виносило на подвір'я, і там, змочені дощем, білі шматки тіста повільно кружляли собі, доки не потрапляли в загальну течію річки.
Старий Шумейко, швидко зорієнтувавшись, сильними руками схопив мішок з борошном, згарячу виважив його собі на плечі і по дерев'яних східцях виніс на другий поверх.
Те саме зробив і Прохор.
А біля воріт, мов заворожені, все ще стояли слободяни; стояли під дощем, чогось ждали, наче зараз мусила трапитися у млині якась надзвичайна подія. Вони не почули навіть, коли до них підійшли Роман Петрович Рубан з Єгором Шульгою.
— Хто там? Хто засвітив вогонь? — запитав механік, дивлячись на розчинені двері млина, звідки пробивалося тьмяне світло ліхтаря.
— Та хто ж — хазяїн...