При нагоді Котляревський виїздив на коні в степ, попускав поводи, слухав мелодію безмежності...
Через степ видніється смуга — то пролягав тут колись шлях до моря. На ній і трава інша. Виділяється поруділа гармала , що темнокриле росте на солончакуватому грунті примор'я. Від моря занесло її сюди за возами, з яких чимало повитрушувалось солі. От і знайшла рослина солоний грунт. А може, ще зрошений він і слізьми українських невільниць, яких гнали у ясир татарські та турецькі людолови.
Хто розповість про це? На могилі сонно куняє, ніби оберігаючи той давній шлях, мовчазна кам'яна баба — скіфський прабог. Дивиться вона своїми вивітреними очима на схід сонця. А навколо розгорнулася степової далі безмежна голубінь. В ній уява малює картини...
Ось несуться, здіймаючи куряву, хижі шукачі здобичі й привілля, виловлюють табуни диких коней. Не раз піддавалися вогню і мечу степи Причорномор'я. Проходили століття, і обжилі таборища скіфів завойовували племена сарматів. їх перемагали готи і гунни. Завдавав тут спустошення і завойовницький меч Аттіли, який вів косооких гуннів на грабунки степових скотарів. Проходили ще часи, і в степове привілля принесли хліборобську працю слов'янські племена. Вони зітнулися з хижими племенами войовничих кочівників, що живилися набігами та грабунками. Сутички з хозарами, печсніґами, половцями, боротьба з татаро-монголами складають велику передісторію' слов'янського світу.
Слов янин — хлібороб, скотар, мисливець, риболов і воїн — ставав твердою ногою на Дунаї, Дністрі, Дніпрі, на Дінці і Дону. Він переніс бідування від татарської орди і прокладав шляхи через Дике поле до моря, а ріками — до Візантії.
Шепче нескінченну казку в своєму шумовинні степова тирса, постелена сизокрилими звоями, і, ніби прислухаючись до неї, скніє на могилі мовчазна кам'яна фігура — скіфський прабог.
Щоб розвіяти думи, хочеться гукнути на повний голос:
"Люди! Люди! Де ви, люди?!"
І щоб гук той рознісся з вітрами — буйними володарями степу, що тисячоліттями оббивають ту кам'яну бабу на могилі, а вона стоїть обвітрена і ховає таємниці у своїй безмовності. Хочеться заговорити до кам'яного прабога, запитати про таємниці сивих віків, що крилися в повені сонячного світу, непідвладного людським законам.
"Люди! Люди! Де ви, люди?!"
Здається, що таки прокинулася від давнього сну скіфська статуя на могилі. Ніби обізвалася... Ніби линуть від неї якісь живі звуки. Навіть кінь нашорошив вуха і підняв розширені ніздрі.
"Що це — чари? — промайнула думка. — Ніби линуть звуки сопілки?"
Ще наблизився. Кінь, форкаючи, сторожко підступав до кам'яного ідола. Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рідна мелодія сопілки. Ще наблизився і побачив, що в затишку од вітру за кам'яною фігурою на могилі сидить чабан і грає на сопілці. За могилою паслася отара овець. Раптом кінь почав задкувати, став дибки. На стежці до кам'яної баби лежала, звившись у клубок, змія. Вона підвела голову, засичала, ніби перегороджуючи шлях до чабана.
Побачивши вершника, чабан перестав награвати, звівся, зняв кудлату шапку, пішов назустріч, привітався:
— Будьте здорові з понеділком!
— Ти людина чи чарівник? — запитав вершник, дивлячись на змію.
— Не бійтеся, пане. Не та змія, що повзе по землі, а та, що заповзає в душу людини.
Почувши рідну мову, вражений такою несподіваною зустріччю, Іван Петрович сплигнув із сідла. Чабан видався охочий на розмови. Він розповів, що не тільки в Добруджі поселились запорожці, а є й такі, що чабанують по сей бік Дунаю.
— А в Дунаєвці є і козацька рада, обирають старших, — повідомив чабан.
— Як же вам під турком живеться?
— Не питайте, пане... Турок, звісно, бусурман. Важко з ним дійти до згоди. А от волохи та болгари, то ці звичайніші. Деякі наші подружилися з болгарками, однієї ж віри.
— А чого не повертаєтесь на Україну?
— Та як повертатися, коли кожного тижня хтось тікає звідти сюди, бо там, кажуть, тяжке кріпацьке ярмо накидають на нашого брата.
— А тут хіба ярма нема?
— Та воно й тут... — Подумавши, чабан додав, витягаючи з кишені сопілку: — А хочеться в рідний край. Оце тільки рідна пісня і тішить думку.
Полилася мелодія — проста, задушевна. Ніби тривожний клич чайки обзивався, перегукуючись із гудінням вітру. І чулося в тій мелодії, як чаєчка вивела діток при битій дорозі, як чумаченьки йшли, чайку забрали, посиротили чаєнят.
Під час награвання змія підвела голову, ніби прислухалася до скигління сопілки.
— Отаке-то, — промовив чабан, опускаючи сопілку, і, дивлячись на змію, продовжував: — А це мій гість. Навіть коли заповзе десь, то треба лише заграти на сопілці, зараз приповзає. Користь приносить. Спокійніше дрімається, коли вона сторожить тут і розгонить надокучливих комарів круг мене. За те я її молоком частую... Вона мою самотність розважає...
— Дивний і цікавий ти чоловік, — промовив Іван Петрович.
— Я чоловік звичайний. А от чи чули ви про волоха Тудора Владимиреску? Той уміє зачаровувати. А правильний і добрий чоловік. У багатіїв забирає, а бідним роздає. Про нього й пісні складають. Збирає навколо себе сміливців-побратимів, гуляє з ними по байраках і лісах, завдає страху волоським боярам та турецькій стражі. Приймає і наших у свою ватагу.
Притишеним голосом, яким розповідають таємницю, чабан продовжував:
— Ви чоловік наш, рідний, по мові чую і по очах бачу... Скажу, що задунайські січовики братаються з ним.
— А сюди не навідуються січовики?
— Буває... Переправляють через Дунай втікачів. Але це тільки до різдвяних свят. Пізніше пообмерзають береги. Тоді важко переправлятися.
Падали разом з туманом сутінки на землю, коли розставалися. Від'їхавши від могили, вершник зупинив коня, прислухався, як не вгавала сопілка, голосила, ніби поділяла свої жалощі з шелестом степових трав. Взявши коня в остроги, підібравши поводи, понісся вершник шляхом, а в думках його бриніла чабанська мелодія і тішила серце невимовними чарами, наповнювала його новими почуттями, що єднають у людині гомін століть з одвічною красою землі.
В штабі Котляревський доповів про свою розвідку і висловив думку про можливість використати задунайських січовиків для прискореного форсування Дунаю.
18
Хотілося зблизька глянути на прославлений у піснях тихий Дунай. Іван Петрович тішив себе думкою привітатися з його голубими хвилями. Поруч з ним їхав гонець. Обидва вершники наблизилися до могили з кам'яною бабою. Але на цей раз скіфський кам'яний прабог мовчанкою зустрів гостей. Поїхали далі, прислухаючись. Нарешті знайомі звуки чабанської мелодії почулися на цей раз від покрученого вітрами явора. Тут відбулася зустріч із знайомим чабаном.
— Ви знову навістили нас, добродію? — привітно обізвався чабан.
— Так, добрий земляче! Хочу, щоб ти допоміг нам зустрітись із задунайськими січовиками.
Чабан нижче насунув на лоба шапку, витяг з торби окраєць хліба, почав грпзти і роздумувати...
— Можна, — промовив нарешті. — Вас двоє... Це добре, що небагато. Тільки треба без коней і надягти прості чабанські кобеняки поверх мундирів. Тут недалеко в курені є у мене такий припас. Там залишимо коней.
У чабанському курені напилися води, одягли сіряки, натягли на себе чабанські шапки й пішли. Чабан ішов попереду стежкою, яка вела в густі чагарники. Час від часу він зупинявсь, прислухався.
— Вже недалеко берег. Чую, як запахла дунайська вода, — обізвався чабан. Далі витяг сопілку і заграв. Потім замовк, прислухався.
— Нікого не чути, — промовив, — підемо далі... Знову зупинився, заграв на сопілці. Далеко десь почувся клич:
— Пугу! Пугу!..
— Ага... То озиваються наші. Підемо далі. Знову заграв, і знову почулося вже ближче:
— Пугу! Пугу!
— Ходімте швидше, — промовив чабан і вивів на галявину.
Доріжка слалася до берега Дунаю. Пастух продовжував награвати на сопілці. На березі стояли широкі рибальські човни. Біля них поралося шість дужих чоловіків. Серед них один виділявся своїм зростом.
— Це наші задунайські січовики, — сказав чабан.
— Кого це ти нам привів, Омельку?
— Говоріть тепер самі, — звернувся до Івана Петровича чабан.
— Добрий вечір, добрі люде! Яка воно вода в цьому Дунаї?
— Диви... То це наш чоловік. І оворить по-козацькому.
Звідки родом?
— З Полтавщини!
— О, з нашої рідної Полтавщини? Дужий задунаєць весь час пильно придивлявся до Котляревського.
— Ми десь, мабуть, зустрічалися? — запитав Іван Петрович.
— Якщо пізнаєте пісню, то зустрічалися.
Гомін, гомін по діброві...
— Так! Пізнаю!
— Цебто пізнаєте Семена Битого з Турбаїв?
— Пізнаю! Добре пізнаю і пригадую той вечір біля корчми!
— Отож кажуть: "Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком зустрічаються". Яка ж доля занесла сюди?
— Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю.
— Може, війна пригнала? Кажіть сміливо правду. Ніхто не видасть. Це мої давні побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати.
— Знайшли її? — стримано запитав Іван Петрович.
— Втрачати волю легше, ніж шукати її, — мовив, похиливши голову, Семен.
Тим часом один з його побратимів підійшов упритул до прибульця, вдивлявся в його обличчя, виміряв поглядом з голови до ніг, нарешті промовив:
— То ви ж, мосьпане, награвали на скрипці відхідної на Полтавському шляху біля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! — радіючи, затанцював, як і при першій зустрічі.
— Так, братове, — мовив Котляревський. — Світ широкий, а бурлацькі шляхи сходяться на ньому.
— Шляхи сходяться. А нашому брату сіромі тісно на них. Всюди зустрічає й проводжає нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дунаєм та поглядаємо на рідний берег. Тішимо себе сподіванками, може, лихе кріпацтво там минеться. Оце назбиралися ватаги лихотерпців зустріти військо, що йде на турків. Закортіло своїх людей побачити, бо нестерпно бути під владою бусурманів, — спохмурнівши, мовив Семен.
— Хочеться і мову рідну почути та й пісню разом заспівати, — додав інший.
— Ми раді приєднатися до того війська, щоб іржу зігнати з наших щабель, — обізвався пристаркуватий задунаєць.
— То вважайте, що ви вже зустрілися з цим військом... Хоч з одним його воїном.
— Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простій сірячині...
Іван Петрович скинув шапку, відгорнув полу сірячини, і всі побачили на ньому військову форму.
— Ми раді цій зустрічі, — продовжував Семен Битий.