Це мудра голова, хоч я за свою не поміняв би. А все ж таки мудра. А як знайдете, так не відкладайте, лиш одружіться та жийте собі щасливо. Я вас благословлю!
І сказавши це, руки вгору підняв і дивився на небо.
Борис здивовано глянув на Босаковського. Невже ж з тим справді так погано?
А Босаковський далі розпорядки давав:
— Коли б хто до моїх "майонтків" голосився, то кажи, що за життя мене не знав, то й по смерті його не треба. Це я на письмі лишу... А якщо Бог милосердний першого сина вам пішле, то охрестіть його моїм ім'ям. Хай хоч тільки помину лишиться по мені. Безпотомно зі світа зійду. На мені й рід Босаковських скінчиться. Тому-то й печать мою на похороні при людях потовчи і на сигнеті гербовий знак спилуй. Був Босаковський і вже його нема.
— Жартуєте собі.
— Не до жартів мені, сину. Прочуття таке маю. Колись і я був молодий, дівчата пропадали за мною, — минулося... Погано мене черкнув якийсь харциз...
Сонце сходило, коли похід доїздив до хутора. Пси перші побігли до брами й такий гавкіт зняли, що й мерців побудили б.
Та мерців на хуторі вже не було. Челядь повитягала трупи з подвір’я й оподалік, над ставком, копала для них ями. Тільки ще сліди пролитої крові багрилися і вилискували до сонця, як велетенські рубіни.
Кілька ранених лежало на мураві, й Устя оглядала їм рани. Так дбайливо це робила, якби то були не вчорашні вороги, а свої люди.
Нараз побачив Улас Босаковського з табором і за голову вхопився.
— А це що?
— Це для вашої милості й для вашої дружини, добродійки Усті, — відповів чемно Босаковський. — Даруночок маленький привожу за гостину вашу премилу.
Балакав так, буцім він дійсно свою річ дарує.
— А мостиві пані й панянки, — повернувся до полонянок, — вольні і без викупу. Милості просимо розпоряджати собою по власній уподобі. Якій до батьків спішно, то до батьків піде, а якій до милого свого, то до нього. Не спинятимемо. А поки що, добродії наші, Улас та Устя не відмовлять вам гостинної стріхи, щоб відпочити. Правда, що не відмовите?
— Ще й питаєшся! Ми гостям раді, — відповів, кланяючись, Улас. — Будь ласка, злазьте з возів та вступайте в наші низькі пороги. Не погордуйте хуторянським хлібом-сіллю.
Балакав якомога чемно, бо бачив, що жінки це зі знатних родів.
Босаковський і собі зіскочив із сідла і хотів помагати жінкам злізти з возів, але закрутилося йому в голові, й він мало не впав. Борис підбіг до нього. Завели недужого до бічної хати.
— А не казав я вам, щоб спочили, бо забагато крові сплило, а ви — ні та й ні! Лягайте ж тепер, а я Устю покличу.
— Не клич, в Усті роботи повні руки... Передайте... Попроси лиш Уласа, щоб дав мені ківш старого меду. Старий мід, це таке питво, що здорового кладе, а недужого підносить, — щоб ти знав!
За хвилину прийшов Улас із ковшем старого меду.
Босаковський вуса на вуха позавішував і посуд обома руками до спечених вуст притулив. Пив, поки дна не побачив. А тоді:
— Спасибі, добродію мій! Вже мені полегшало. І на серці веселіше якось. А то перед годиною здавалося, що вмру. В очах мені темніло. Я вже й заповіт зробив. Усе моє добро Борисові переказав: cum lasis, boris et spodnicie bus3, застерігаючи собі одно, а саме, щоб найстаршого сина моїм іменем охрестив, а молодших мав не менше одинадцяти. Так, Бориску, серце, так! Дванадцятьох синів і ні одного менше. Багато народу вигибає тепер, то треба про нове покоління подбати. Ворог одного вб'є, а ми йому на те місце дванадцять. Розумієш мене?
— Мудрагель куропатку їв, — перебив його Улас, поклепуючи Босаковського по плечах. — Інших навчаєш, а сам так не робиш. Такий молодець і не став під вінець. Босаковський солодко заплющив очі.
— Не судилося нам, не судилося. Як горілку пили, то мене минали, а як били, то від мене починали. Така доля моя. Як на війну, то Босаковський перший, а як женитися, то — підожди! І діждався я до сивого чуба. Та ще й це сказати годиться, що дуже то я вередливий був. Першої з краю я тобі не покохаю, а треба, щоб була і гарна, і розумна, і не з якого-будь роду. Не хочу розбовтувати шляхетної крові, — щоб ти знав.
— Бачу, бачу, — усміхнувся Улас. — Ти такий козак, що все робиш не так, як треба. Зате б’єшся, як чорт!
— А правда? Але що це нинішній бій, коли його рівняти з тим, що колись бувало. Раз я перед собою цілий чамбул пер, як стадо баранів.
— Цілий чамбул?
— Щоб я так воду пив, коли брешу. А воно було так...
І Босаковський, забуваючи про біль і рану, брався розказувати один із своїх незліченних подвигів лицарських, коли в сінях залунав голос Усті:
— Уласе! А де це ти пропадаєш? Того діда, як треба, то не докличешся, а як ні, то коло тебе треться. А відгукнися ж, старцуне непотрібний!
— Бач, як щебече! — усміхався Улас. — Мов соловейко.
— Дійсно, — притакнув Босаковський, — гарний голос у твоєї дружини. А все ж таки відгукнися, коли тебе кличе.
— Пощо? Хай собі горло протре. їй це для здоров’я потрібне.
— Буде тобі здоров’я, як знайде.
Та Босаковський не вимовив цих слів, як на протязі появилася Устя. Врадована така, аж сіяла.
— А ходи ж бо у світлицю хутчіш!
— Чого?
— Не питайся, ходи!
— Бачиш, що не можу. Біля недужого сиджу.
— Та який я тобі недужий! — заперечив, зриваючись із постелі, Босаковський. — Такий мед, що й мерця поставив би на ноги, не то що. Цілющого меду, кажу вам, паніматко, дав мені напитися ваш Улас. Підемо!
— Підемо, та не всі, — спротивився Улас. — Тобі, брате, полежати годиться. І як ти підеш такий пооб'язуваний поміж жінки? Та ж ти ще парубок, а не дід такий, як я.
— Справді, як вам такому йти! — притакнула й Устя.
— Як мені, кажете, такому йти? — зажурився Босаковський. Йому дуже не хотілося лежати в боківці, тоді як у світлиці було нове й, хтозна, чи не цікаве товариство.
— Ваша правда, добродійко Усте, що кращих у коноплі кладуть, ніж я тепер, але зніміть із мене оцей тюрбан, і я знову стану подібний до чоловіка. Що, ні?
І хоч як противилася Устя, хоч як відраджував Улас, він таки поставив на своїм. Доти просив і приговорював, і вигадував усяке, аж Устя зняла з його підголеного лоба не перев’язку, а просто рушник, яким цей лоб був туго зв’язаний, мов бочка обручами. А рану заткала полотняною шарпанкою та заліпила мастю.
Босаковський поправив свій оселедець, розчесав і пригладив вус, випрямився, відкашельнув і, підморгуючи зеленавим оком, сказав:
8
За той час полонянки встигли вже помитися, попричісувати волосся і сяк-так довести до ладу своє пошарпане вбрання. Ні одна з них не вбрана була так, як звичайно виходила між люди. Видно було, що їх несподівано заскочило нещастя і що без спротиву вони ворогам не здавались.
На одній саян із дорогого чечемлету був порваний і нашвидко, тут уже, на хуторі, позшиваний докупи; на другій з кунтуша оксамитного відірвано дорогий соболевий комір; третій із сукні повідрізувано злотоглаві брами; ще іншій від сорочки повишарпувано венецькі форботи, перетикані золотими бляшками. Ні одна не мала на голові чіпця, обсипаного перлами, чи беретика дорогого, чи навіть намітки шовкової. Усе це харцизи поздирали з них і позривали, як предмети, загально цінені, які можна було легко продати або пропити.
А все ж таки навіть з останків цього вбрання, яке мали на собі, навіть із тоненьких "кошульок", що визирали з-під широких вирізів суконь на грудях, знати було, що це не селянки й не козачки-хуторянки, лиш жінки з родів знатних та багатих.
Сиділи в Уласовій світлиці на ослонах, застелених узористими налавниками, сиділи з хворобливими рум’янцями на блідих обличчях, з підковами попід очима, а деякі навіть із ранами на руках і на обличчях, що свідчили про їх розпачливу боротьбу з умичниками.
Уласові невістки припадали коло них. Жалували, потішали та розпитували, як "воно" сталося з ними.
Але гості не дуже-то спішилися до розмов. Бліде світло осіннього хмарного ранку, що вливалося у простору світлицю крізь скляні оболонки невеликих вікон, додавало їм ще більшого смутку. Видно було, що всяка з них охоче припала б до подушки в затишнім куточку і плакала б, плакала донесхочу. А тут слід було показати себе гідно й достойно, щоб хуторяни не подумали собі, що вони не вміють оцінити того добра, яке їм зроблено, визволяючи їх з неволі. Всміхалися тим силуваним сміхом, що нагадує усміх пізньоосіннього сонця або останні квіти та городі. Лиш тілом своїм були на Уласовім хуторі, а душею усе ще витали у своїх домівках, з мужами і дітьми.
Перше враження великої радості, коли переходили від розбишак у руки Босаковського, минуло і замість нього з’явилася ціла низка питань, що сталося з їх дітьми, хатами, хазяйством і як їм туди вернутися?
Якась молода сотничиха не втерпіла й розридалася уголос, головою об стіну товкла.
Недавно побралися, і то з великої любові. Завели чимале хазяйство, челядь, достатки, так їм добре було, що хіба пташиного молока бракувало. Аж нараз налетіли вороги, як круки. Спалили двір, слуг перебили, добро розграбували. Чоловік її коло гетьмана, а вона тут, сама у невідомій стороні, безпомічна й безрадна, і тільки їй ходу, що з моста та в воду.
— Не гніви Бога, сестро! — вговорювала її сусідка, жінка старша і бувала у світі. — Бо що я мала б казати? Я тридцять літ ні дня, ні ночі спокійної не мала, рук собі від роботи не чула, годувала, не досипляла, як нараз, мов сорока на тину, сіла. Ось диви, яке моє добро! — Кажучи це, показала на свій порваний одяг. — А все ж таки всього харцизам не дала!
Розвинула хустину і поклала кілька чималих перел, які вспіла повідривати чи повідгризати зубами з "кошульки перлової" та сховати в устах.
— Спасибі і за те, бо решти я вже не побачу.
— Добре, що вас цілими залишили, — додала третя.
— Великого викупу сподівалися, тому й пощадили. Коли б не це, Бог знає, де ми тепер були б.
Так вони, хоч і не радо, розказували про свою біду, слова густо перемішуючи зі сльозами.
Одна тільки з них сиділа в кутку, мов намальована, мов той образ на покуті, задивлена у простір та заслухана в голос власної душі. Не плакала, не нарікала і навіть не зітхала, хоч видно було, що терпіла може й більше від других тим німим і безмовним терпінням, замкненим у душі на замок гордості.
Молода ще була, літ коло тридцять. Не марна, але й не огрядна, блідолиця, з великими синіми, як фіалки, очима і з темно-попелястим волоссям.