Які ж ті степи просторі. Мерехтять зорі. Вітер землю до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить.
Орлик здрімнувся... "Це в мене мабуть від безсонниці, — потішає себе. А, може, й перестуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде".
Обтулився буркою і вийшов на фігуру.
Глянув. Трохи возів, трохи змарганих коней і жменька людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше припровадив.
Довго дивився і наслухував, чи Левенгавпт не йде... Нема... А вже повинен би бути. "Щоб тільки... — але й думати про те не хотів. — Ще тільки того треба, щоб з Левенгавптом щось сталась". Уважно зійшов по драбині й обійшов табор.
Вартові хиталися, як будяки в степу. Один прямо з ніг валився. "Лягай! Я за тебе постою".
"Ваша милість?"
"Кажу тобі я. Лягай!" — взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна.
І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед!
12.
Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили.
Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.
Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок.
"Але чим ми його зваримо?" — журилися шведи. Та козаки й на це вміли собі порадити .
Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь ї нажарили баранини, що лиш пальці лижи.
"От якби так горілкою попити!" — зітхав котрийсь.
"Якби так матуся млинців насмажила", — насміхалися з нього.
"А тітка варенухи наготовила".
"Та якби так під грушу".
"Та ще з дівчиною нешпетною"... — приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. "Діду, діду, село горить, а він торби на плече, і на друге". Але жарти жартами, а пити таки
31
хотілося.
"А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, — казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. — Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш".
Дід не брехав. Молодики з повними шапками вишень вернулись. "Кислі-бо, кислі, аж губи розпирають, а все таки трохи спрагу гасять".
І гасили спрагу тими дикими вишнями ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучила, ніж голод.
Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги.
Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюгами.
Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла.
Кілька їздців чвалали.
"Це наші. Москалі так їхати не вміють".
І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.
"Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде".
Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях.
"Мручко! Мручко!" — лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго товариша.
Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще неприсохлий, рука перев'язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.
Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець.
Сто рук простяглося, сто пар цікавих очей обскочило його.
"Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик
де?"
Орлик злазив з фігури.
"Вітай, сотнику! Що чувати?"
"Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік".
Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одіссею. Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. "Всі здалися?" — питався, ніби словам старого сотника не вірив.
Мручко числив. "Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не 300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік".
"Умови?" — питав Орлик.
"Які там умови! — махнув рукою Мручко. — Всі складають зброю і здаються воєннополоненими до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу".
"А наші?" — спитав тривожно Орлик.
"Ось вони!" — відповів Мручко, показуючи рукою на гурток людей, що скидався на винокурів, риболовів, дроворубів, волокит, або прямо на розбишак, на все, що хочете, лиш не на людей, що належали до регулярного війська. Босі, без шапок і свиток, лише при шаблях та з пістолями за поясом. Рідна мати не пізнала б їх, такими копотами вкриті їх обличчя. Піт цюрком спливає з чола і, як весняні потічки пологу ниву, так він жолобить закурені лиця. Впали на землю і важко дишуть, як хорти після ловів. Навіть їсти не хочуть, хоч голодні, тільки ягоди приймають.
Орлик глянув на них і зітхнув: "Мало!"
"Добре, що й тих привів", — відповів Мручко і розказав коротко про свій останній бій. Орлик слухав і хвилювався. Пригадалася дівчина з-над степового озерця... "Во ім'я Отця і Сина, хай буде ніч горобина, і Святого Духа, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не
млій!" — Постоїмо, дівчино, постоїмо! — обіцяв собі і кріпко стиснув старого сотника за руку: "Спасибі, батьку. Хоч стільки потіхи, що не здалися так, як тамті".
"Як було здаватися? — кинувся Мручко. — В п'ятому пункті переволочанського акорду стояло чорне на білім: "І Запорожци і другіє мятежнікі, коториє акажутся при шведскіх войсках, будут видани Єво Царскому Велічеству." Знали ми, що воно значить.
"І Левенгавпт не відкликав цього пункту".
"Підписав, як йому Меншиков предложив".
"Сумно".
"Та невесело, пане писаре генеральний".
"А погоні не бачив?"
"Іде. Та ще не зараз поспіє. Я, де міг та як міг зводив їх з дороги. Покрутяться, як замотиличені вівці. Але не вернуться, бо Голіцин на нас велику злість має. Роз'їлася скажена собака. А гетьман що?"
"Нездужає. А все таки відворотом керує".
"Він?"
"А хто ж би? Ніхто так степу не знає, як гетьман".
"Правда. Не раз туди ходив. Але про Переволочну не кажіть йому цілої правди, бо пощо? Хай потрохи гірку чашу ковтає... А король?"
"Королеві краще. Рана вже не ятриться".
"Славити Бога, бо на нього тепер ціла наша надія".
Орлик поклепав Мручка по плечу: "На себе, батьку, покладаймося, на себе. Це найбезпечніша надія".
Підійшов Понятовський. Хоч "пан", він не дуже-то тримався "з вашеця". Зжився з козаками й полюбив їх, пізнавши їх хоробрість. Щиро вітався з Мручком. А почувши про Переволочну, спротивився, щоб скривати правду. "Гетьмана можемо щадити, бо він недужий. Схвилюється і ще з ним якийсь припадок станеться, а тоді ми без його проводу пропали, як на ярмарку собака. Але король мусить знати правду. Перед ним не вільно нічого таїти. Ви, пане сотнику, спічніть і покріпіться. В моєму возі є ще одна плящина, ликніть собі. Та не багато, — додав, жартуючи. — А я до короля його милости скочу". І побіг.
По дорозі стрінув Войнаровського. Цей був дуже прибитий. Журився недугою дядька і тим, що після його смерти було б. Невесела перспектива.
"Вус догори! — гукнув до нього Понятовський. — Підемо до короля".
"Да отніметься чаша сія од мене"...
"Ні, ні, треба. Удвійку краще. Чому це я один маю бути вісником Йовової новини?"
"Невжеж ж Левенгавпт здався?" — не спитав, а скрикнув тривожно Войнаровський.
"А ви не чули?"
"Догадуюся... Здурів чи що?"
"Добрий генерал, та м'яка людина. Не наше діло його судити. Ходімо".
І поплентались до того воза, на якому на дошках, уставлених верх полукіпка, лежав король з простягненою хворою рукою, що її перев'язував саме хірург.
13.
Король, почувши про здачу своєї армії біля Переволочної, скипів.
"Це брехня! — крикнув. — Татарська вість. Сотник Мручко, "dichtet"4. Спека йому на голову б'є. Шведи не здаються!"
Понятовський мовчав, поки перший гнів не минув. "Ваша королівська
достойносте, — почав тоді. — На жаль, я мушу обстоювати за правдивістю тієї злощасної вісти. Сотник Мручко любить жарти, але він ніколи не бреше. Події під Переволочною він розказав з такими подробицями, яких видумати годі. На жаль, його оповідання я мушу вважати правдивими".
"Так, значиться, я вже моєї армії не маю?"
Понятовський притакнув, але похопився і додав: "Ваша королівська величність мають ще нас, своїх найвірніших слуг і товаришів недолі".
"Так. Але моя армія, моя армія, якій рівної не було в світі. Чи ви знаєте, що коли б мені хто казав був вибирати: армію, чи королівський престіл, я відповів би без вагання: а р м і я. І оце Левенгавпт здав її. Він поступив проти мого виразного й ясного наказу, я йому велів перевести військо в степ. Невже ж він географії не знає, що замість на полудне, на північ пішов?"
Понятовський і Войнаровський пробували боронити Левенгавпта: вказували на втому жовніра, на великий відсоток ранених, на брак артилерії й муніції, врешті, на недогідність терену. "Сотник Мручко доносить, що Левенгавпт сам не рішався, відбув спільну нараду з командантами полків і батальйонів і питався про гадку війська".
"Я йому того робити не казав. Я йому велів в цілості перевести військо в степ. Він осоромив себе, Швецію і свого короля. Я йому того ніколи не прощу, ніколи. Капітуляція, на яку він пішов, гірша від найгіршого погрому, бо вона деморалізує народ. Ні, ні, не бороніть Левенгавпта, не бороніть! Брак амуніції, великий відсоток ранених і непригідний терен могли виправдати програну, а не капітуляцію, до якої він не мав мого дозволу. Чому він не бився? Він має 14 тисяч людей, більше, ніж Меншиков і Голіцин, чому не бився і не згинув чесно, замість соромно жити?"
"Меншиков велів у тисячу бубнів бити, — відповів Понятовський, — і генерал Левенгавпт міг собі гадати, що москалів удвоє, троє більше".
Король гірко всміхнувся. "Міг собі гадати... Такий це мені генерал, що настрашився бубнів. Я не кажу, що Левенгавпт свідомо, або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі голови тратити не вільно. На те він командант".
Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вождь, якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хворою ногою, вождь без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все.