А ще й шкодливий та мстивий.
Коли зайшли до Віктора у двір, побачили біля сарая цеглу, складену в рівний високий стовпець.
— Для чого це? — спитали.
— Для гаража. Тато машину купуватиме, "Запорожця", — пояснив Віктор.
Олег попробував, чи міцно стоїть стовпець, — він злегка гойднувся.
— Ого, тут і силач не звалив би! — сказав навіщось, хоч добре знав: повалити його — не треба багато сили.
— Таке скажеш — "силач"! — усміхнувся Віктор. — І я звалив би.
— Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає.
— От і не хвастаю!
— Так доведи — візьми й звали!
— І доведу, — не здавався Віктор.
Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого.
— Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний.
Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося. Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати.
— Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача.
— Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки.
Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач.
Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору.
— То я навмисне підмовляв його повалити цеглу. Го-го-го! Ха-ха-ха! — зареготав Олег.
— Ну й дурень! — розсердився Сашко. — Вікторові тепер улетить.
— І нехай.
— А тобі що з того? Чого радієш? — спитав Микола.
— Він же насміхається, коли мені прочухана дають.
— Так ти ж заробляєш…
Коли тітка зайшла до хати, хлопці знову повернулися в двір, щоб допомогти Віктору скласти цеглу.
Олегові нудно самому, без товариства. Кишнув на курей, які греблися в смітті, налякав кота, що дрімав на сонці за парканом. У сусідньому дворі гралася дівчинка. Виманив у неї аж дві жмені смаженого гарбузового насіння. Сів під ворітьми біля мопеда, лускає.
Тим часом хлопці склали цеглу, поховавши всередину стовпця побиті шматки, і вийшли на вулицю.
Олег підбіг до них, дістав із кишені насіння, простягнув Сашкові й Миколі.
— Беріть.
— Я не люблю гарбузове, — скривився Микола.
— І я не люблю, — так само відповів Сашко й одвернувся, даючи Олегові зрозуміти, що не хоче з ним мати ніякої справи. — Хлопці, ходімо вже, бо не встигнемо й накататися.
І вони без Олега рушили від двору.
А Олег помчав кукурудзою навпростець за садки. Наламав з терну та акації колючих гілочок, поклав на дорозі й присипав їх пилюкою: їздитимуть — неодмінно попроколюють камери в мопеді.
Сховався за високим і густим кущем смородини, ждав.
Хлопців же нема й нема.
Невже передумали і кудись в інше місце подались? Авжеж в інше, щоб не знайшов.
Прислухався.
Тихо навкруги. Лише з садків лине ранковий переспів птахів та на леваді мекає бабусі Антонючки коза.
"Мабуть, вони там, на леваді. Тільки чого це не чути моторчика? Може, не заведуть мопеда?.. Піду щось їм пораджу, і помиримось".
І на леваді не було хлопців. Сама коза паслася на прив’язі.
"Молодець, кізонька, — похвалив у думці, — добряче перечепила Миколу…"
Ухопив її за роги, сів верхи.
— Др-р-р-р… — задеренчав, ніби моторчик на мопеді. — Давай! Вперед! Вперед! — штовхнув колінами під боки.
Але коза розставила ратиці, нагнула голову і ні з місця, стояла як укопана.
Ох і вередлива!
Зліз, ударив спересердя кулаком по спині. Коза мекнула й відбігла.
Де ж вони поділися? Могли й до ставка піти, і за городи…
Спробуй знайди їх тепер. Бігатимеш, висолопивши язика, як цюцько.
Олега ще більша злість охопила на хлопців. Як би все-таки помститися? Хіба що розказати про все дядькові Дмитру. Авжеж, треба розказати — він їм дасть…
Поплентався до старих Антонюків. Одначе дядька Дмитра не було вдома.
— Пішов рибалити, — сказала бабуся Дарина. — А нащо він тобі?
— Та… — зам’явся Олег.
— Секретне щось?
— Ні. Хотів сказати, що Сашко з хлопцями на мопеді катаються.
— То й нехай катаються, що тобі до того?
— Дядько самому Сашкові дозволив, а він цілу ораву зібрав. Учи-тимуться і поламають мопед.
— Ага, ясно, — кивнула бабуся. — Тебе, мабуть, не прийняли до гурту, так ти оце й прийшов.
— Я сам не захотів.
— Брешеш. По очах бачу, що брешеш, — не повірила. А потім іще більше ошелешила його: — Ти що, знову на козі їздив?
— Хто це вам таке сказав?..
— Намну вуха, тоді й знатимеш хто! Оно в тебе всі штани в шерсті.
Олег, щоб йому й направду не нам’яла бабуся вуха, втік од неї. Потинявшись вулицею, знову пішов за садки. Сподівався, що хлопці все-таки прийдуть туди.
Невдовзі зашелестіло гілля. Олег миттю сховався за кущі смородини.
На стежку вийшла бабуся Дарина.
Куди це вона?.. Ага, з відерцем… На леваду, козу напувати.
Бабуся, йдучи попід деревами, поглядала на яблука, які ще деінде жовтіли на вершечках. І Олегові захотілося покепкувати над старою.
Коли вона поминула його схованку, роззувся, зліз на яблуню, зірвав кілька яблук. До хвостика одного з них прив’язав рибальську ліску, яку забув учора викласти з кишені, і обережно перекинув через нижню гілку.
Повертаючись із левади, бабуся побачила просто перед обличчям велике жовте яблуко. Тільки простягнула руку, як воно підстрибнуло вгору.
Здивовано озирнулась — що за мана?!
Тим часом яблуко знову опустилося.
Ще раз спробувала його вхопити. Доторкнулася, а яблуко скік — і зникло в листі.
Зрозуміла, що над нею кепкують.
— А-а, це ти, лобуряко! — впізнала на дереві Олега бабуся. — Стривай, розкажу матері, анахтемська дитино!
Угледіла під кущем Олегові черевики і забрала їх.
"І нащо було заводитися з тією бабою? — картав себе. — Тепер перепаде, ох і перепаде на горішки!.."
Як нещасливо почався день…
На леваді, відколи звідти пішла бабуся, безперестанку мекала коза, так мекала, ніби її роздирала якась звірюка. Олега це дратувало все більше й більше. Виламав палицю, подався на леваду.
"Ой і віддубасю ж!.."
Ще здалеку, загледівши його, коза насторожилася, перестала мекати.
— Кізю, кізю! — ласкаво покликав, сховавши руку з палицею за спину.
Коза недовірливо витріщила на нього розумні банькаті очі. Лусь! — з усього розмаху, аж палиця тріснула, вперіщив її Олег. Коза мекнула й відскочила.
Тоді він приставив до лоба пальці замість рогів і, мекаючи по-козиному, приказував:
— Ой козюра-мацапура, на тобі смердюча шкура!
Це розсердило козу. Вона покрутила головою, шерсть на спині настовбурчила і, мабуть, помітивши, що у кривдника вже немає палиці, кинулася на нього.
Одначе Олег стояв на такій відстані, що прип’ята коза не могла дістати.
І все ж надаремне понадіявся на припинач! Як уже коза надто розлютилася, вона з такою силою рвонулася, що й припинач порвався.
На Олега ніби вітром дмухнуло. Біг із левади до садків — ніг не чув під собою.
Але ж і коза теж не відставала. Ось-ось наздожене.
Тікаючи, Олег із переляку зовсім забув про тернові й акацієві гілочки, присипані пилюкою на дорозі. Зопалу налетів на них і від болю аж упав, покотився по землі.
— Ой, ой, ой!.. — заверещав, підігнувши до самого підборіддя коліна.
А козі байдуже. Наздогнала й почала буцати рогами — в спину, під боки, куди тільки попаде.
Тоді він так закричав, що хлопці аж із-за городів, де вчилися їздити на мопеді, почули та боронити прибігли.
…Олег сидів, насупившись, на обочині дороги і вибирав із п’ят колючки. Обличчя заплакане, замурзане, чуб розкуйовджений, штани й сорочка запилюжені.
Хлопцям жаль було Олега, поприсідали біля нього й собі.
— Де ти їх стільки позагонив? На акацію тікав од кози, чи що? — запитав Віктор.
— І чого це вона на тебе напала? Ніколи ще такого не було. Смирна, покірна… — дивувався Сашко.
— Давай допоможу витягати, тоді й ти повчишся їздити, — запропонував Микола.
Олег супився ще більше, мовчав.
Та ось вони помітили на дорозі присипані пилюкою колючі гілочки й одразу про все догадалися.
Миколу дуже підмивало впекти Олега гострим слівцем, як і той його впік, біля верб, але тримався. Після своїх тривог і переживань він зрозумів, що все-таки краще бути великодушним, ніж злопам’ятним і мстивим.
Хлопці тільки переглянулись, підвелися й мовчки пішли від нього.
Олег зиркнув спідлоба їм услід, закусив ображено губу і знову заходився вибирати із п’ят колючки.
КАМІНЕЦЬ
Продавець сільмагу налила кухлем-мірчуком у бідончик Миколі три літри молока, зняла фартух, вийшла слідом за хлопцем надвір. Загледіла, що він лаштується сідати з бідончиком на велосипед, і спитала:
— Не розіллєш?
— Ні, завжди так везу. Я навіть зовсім без рук умію їздити.
Викотив на дорогу, минув Будинок культури, колгоспну контору, завернув у провулок і попереду побачив матір. Натиснув на педалі, щоб наздогнати, та несподівано відчув, що передача вхопила холошу. Смикнув ногою раз, удруге — не відпускає.
Коли велосипед уповільнив хід, Микола зняв вільну ногу з педалі й застрибав по дорозі, мов спутаний. І тут сталося непередбачене: спіткнувся й разом із велосипедом та бідончиком гепнув на землю. Молоко розлилося, потекло під нього, а він силкувався і ніяк не міг підвестися — тримала штани клята передача.
Врешті підвівся, зиркнув, чи не помітила мати. Ні, пішла далі. Відтяг велосипеда вбік, прокрутив передачу, звільнив холошу. Вона була густо посічена зубцями, наче її собаки попрокушували.
Знав, перепаде від матері: і за молоко, і за вимазану сорочку, і за порвані нові штани. Як збирався до сільмагу, казала вона: "Зніми, синку. У новенькому в школу ходитимеш". Чого було не зняти?..
Микола обтрусив трохи штани, витер травою на сорочці грязюку.
Мати відійшла вже далеченько, з кимось зустрілася, стоїть, розмовляє. З ким же то вона?.. Хе, от не щастить: з Валентиною Михайлівною!
Закотив велосипед за кущі бузку, що росли обіч дороги, і сам сховався. Сидить, жде, поки вчителька і мати розійдуться. А вони не йдуть і не йдуть.
"Оце вже все до крапелиночки розповість про мене, — журився Микола. — Коли б не впав з велосипеда, не забруднився, то під’їхав би до них і завадив би розмові…"
А розповідати їй є що! Крім отієї зустрічі біля колгоспного саду, історії з хусткою, з кашлем, з осами, нового скільки набралося…
Звичайно, вчителька може пригадати і про колосок з остюками… Не встигла ж вона забути.