Як тільки полоненики перенесли все зерно з кліті на лодію, наглядачі покликали тих, що були в кам’яній будівлі. Вони зразу ж появилися на пристані. Звеліли спершу бранцям та наглядачам іти на судно, потім і самі зійшли на нього.
На лодії поміст зверху настелений, у ньому дірку широку прорубано, ляду із защіпкою прилаштовано, щоб замикати отвір. Ось через ту дірку-отвір і повштурхували наглядачі куплених полонеників під поміст.
А там темно-темнісінько. Тільки через щілини в бортах, у які просунуто держаки весел, трохи світла пробивається.
Навідались згодом два наглядачі з світильником. Розсадили бранців по лавах, що впоперек лодії стояли, прикували ланцюгами, поклали перед кожним по коржу, дали збанок води і знову полізли нагору.
Ніхто навіть не доторкнувся до їжі, сидять усі запечалені.
Невдовзі гойднулася лодія, як її від причалу відв’язали, збіг униз наглядач по пояс голий, наказав полоненикам за весла братися.
Векша саме до щілини-віконечка прикипів, хотів краще роздивитися, куди судно пливтиме. То наглядач його з усієї сили бичем по спині шмагонув, аж смуга кривава встала.
Швидко лодія по морю мчить, чути лише, як хвилі об неї б’ються, а наглядач ходить поміж веслярами й бичем підгонить, щоб гребли ще дужче.
Чотири дні пливли без спочиву від рану до смеркання. Спершу — на полудень, потім на захід, тоді завернули на полуніч. Оминали Корсунську землю.
Настане вечір, причалять до берега, не до їжі-води полоненики кидаються, до щілин отих, що з них весла стирчать, припадають, повітря свіже п’ють не нап’ються.
П’ятого дня незадовго до вечора зупинилася лодія біля великого города. Синко пізнав його крізь щілину, був колись у ньому з своїм гостем. Херсонес, головний город корсунців.
На лодії залишилися тільки наглядачі, щоб пильнувати за бранцями, всі інші корсунці-ромеї зійшли на берег.
Город стоїть на горі над самим причалом. Звідти долинав гомін веселий, співи, дудки вигравали, немовби там справляли весілля.
Бранці також затягли пісню, лише сумну, сумну…
Ой на морі сірі гуси проти води б’ються,
А для бідних невільників кайдани куються.
Ой злетіли сірі гуси попід самі хмари,
А на бідних невільників наклали кайдани.
Ой куди ви полинете, гуси-гусенята?
Полинемо додомоньку, там, де наша мати.
Полетимо-полинемо за поле, за ріки,
А вам, бідні невільники, горенько навіки…
Простягнувся Векша на лаві голій, закинув руки за голову, і така туга його оповила! Був і він колись вільний, жив серед людей рідних та милих, ходив куди хотів, робив що хотів. Тепер же загнала його доля в край чужий, невідомий. І чи скінчаться коли ці муки-страждання, чи так і помирати доведеться.
Наступного дня вранці на судно прийшло багато херсонітів. Вони уже самі, без полонеників, вивантажили на берег мішки з зерном.
Відтак лодія попливла далі на захід сонця.
ЦАРГРАД
Минула ціла седмиця[42] подорожі морської.
Через дірку в помості крикнули щось наглядачеві. Він звелів підняти з води весла і, коли лодія зупинилася, відкував усіх од лав.
Вийшли бранці нагору — сонце засліпило їх, аж очі засльозилися.
Змахнув Векша сльозу — лодія їхня в затоці широкій колишеться. Суден навколо багато, і не злічити, ще ніколи стільки не бачив. Люду на березі сила-силенна. Город великий на горі простягнувся. Житла білі, покрівлі золотом сяють.
— Царград! Царград! — впізнали веслярі, які вже були тут з гостями раніше.
Зійшлися докупи, на берег зірко вдивляються.
— Невже Греччина?! — не вірилося Векші.
— Вона, вона… — підтвердив Синко.
Затеплилась у Векші надія: адже ж руські гості вже досі тут, може, якось визволитись пощастить. Хотів було розпитати Синка, як і де шукати своїх, коли б то довелося. Та наглядач уже бичем шмагає, в човен згонить.
Одразу, тільки всілись, повеслували геть від пристані в затоку тиху. Замкнули їх там у кам’яниці підземній.
— От якби дать знати нашим, де ми! — сказав Векша.
— Як же ти даси з оцього ось поруба кам’янистого?
— Не вічно ж сидітимемо тут, колись виведуть. Ось тоді…
— Вивести то виведуть, тільки куди… — скрушно похитав головою Синко. — Або знову до лодії прикують ланцюгами, або під землю пошлють камінь довбати… Не відпустять по-доброму нас ромеї. Хоча й є ото між ними і Руссю уговір, щоб вертати полонених людей додому, та ромеї все одно сокривають наших, бо правди в них стільки, як у жаби пір’я.
— Я однаково втечу додому! — рішуче проказав Векша. — Куди б мене не загнали.
— А чого ж, були такі, що й утікали. Тобі, може, також удасться, молодий, дужий, не те що я… — гірко зітхнув Синко. — Мене якщо й викупить гість знову, то радості в тому мало. Відтоді вже я навік його холопом стану. Лише й утіхи, що, може, вдома загину, а не на чужині…
Запала довга мовчанка.
Перший порушив її Синко. Він поклав руку Векші на плече, пораяв:
— Печалитися ж нам отак не слід, бо сказано — журба сорочки не дає. Треба мислити, як вирватись звідсіль. Отож, коли пощастить-таки комусь, своїх шукайте в Царграді біля церкви святого Мами. Там завжди наші гості зупиняються. Дають їм ромеї житло, харч, а як одпливають додому, то ще й вітрила та укоті[43] для лодій.
— І все оте задаром? — здивувався Векша. — Чого ж бо гості такі лихі на ромеїв, усе їх гудять?..
— Еге, "задаром"… Дали б вони, коли б то їх не присилував князь Олег, як став з дружиною своєю під Царевим городом. Вони радніші б не пустити на торг до себе наших, але ж несила їхня. Півсвіту вже царі ромейські держать у покорі, а ось Русі бояться…
— А як гостей наших не буде в Царграді, куди тоді можна подітись?..
— Було таке, що утікав дехто й до Болгарії, а то дожидався гостей на Дунаї біля моря. Але там, кажуть, важко гори високі перелізти, треба стежки знати. Стоять вони, ті гори, на самісінькому краю землі ромейської. Перейдеш їх — і вже Болгарія…
Дали корсунці перепочити полоненикам, щоб у них на руках пухирі, натерті веслами, загоїлись, і повели їх кудись по дорозі, мощеній каменем.
Назустріч колісниці гарні, наметами від сонця покритії, гуркочуть. Всюди люди в одягу барвистому снують. Обабіч дороги житла деревами рясними обсаджені.
Підійшли до муру високого, п’ятеро хіба стане одне на одного, щоб через нього заглянути. Біля воріт сторожа чатує в шоломах гребенястих, в нагрудниках, наколінниках крицевих, з щитами круглими й сокирами довгими.
Сказали сторожі щось корсунці, вона розчинила ворота, пропустила.
Двір, як поле, широкий, мурами звідусіль огороджений. У ньому люди ратні, кінні й піші, рядами стоять. По боках хороми довгі. За хоромами гай густий, а в нім просвічує куляста золочена покрівля терема якогось великого.
Залишили корсунці полонеників з наглядачами у дворі, самі в хороми пішли. Побули там довгенько й повернулися з двома чоловіками; один ще молодий, але огрядний з себе, в довгім червонім одязі. Другий — дідок, недолугий, з перекошеними плечима, в ногавицях вузьких, смугастих і в сорочці білій.
Підступив огрядний до полонеників, обвів їх спогорда сердитим поглядом, почав вибирати. В кого ткне пальцем у золотих перснях, то дідок у того так і вп’ється, мов кліщ; мацає з усіх боків, м’язи на руках і на ногах пробує, рота велить розкрити, на зуби подивиться, пройтись штовхне і щось скаже потім огрядному. А той мовчки хитне головою, і полоненика становлять набік.
Векшу найдовше роздивлялися. Веліли камінь великий піднімати, бігати щодуху по дворищу. Навіть огрядний сам його помацав.
Коли ж огляділи всіх, то корсунці з огрядним пішли в одну хорому, а Векшу дідок повів в іншу.
Дивиться Векша — житло світле, охайне, а порожнє. Стіл лише кам’яний на лапах пазуристих, як у звірів, стоїть посередині та лава поруч. У кутку, на золотому полотні, окатий чоловік з борідкою намальований. Ну як живий! Одну руку до грудей приклав, стуливши докупи три пальці, в другій рушничок білий тримає, і на тому рушничкові щось позначено водою чорною. А перед чоловіком тим вогник у риночці скляній горить.
Сів дідок на лаву і почав щось привітно говорити. Та Векша нічого не може зрозуміти, очима тільки блимає. Коли ж дідок промовив "рус", то молодик аж здригнувся, почувши рідне слово.
— Так, русич, — підтвердив. — З древлянського племені.
Посміхнувся дідок і далі вже казав по-руськи. Розпитував, хто такий Векша, де жив, чим промислував, як до полону попав.
Векша зрадів, усе розказав: і про домівку, і про похід, і про печенігів, і про мандрівку через море — нічого не втаїв. Дідок слухає уважно, хіба що інколи про якусь дрібницю довідується.
Коли ж Векша скінчив свою розповідь, дідок чогось спохмурнів одразу й заговорив уже суворо:
— Тепер послухай, що я тобі скажу. Запам’ятай: ти — холоп, продана людина. Немає в тебе зараз ні роду, ні отчини, ні ймення навіть. Віднині в житті й смерті твоїй сам лише владар твій волен. Схоче він, то пошле тебе довбати з ранку до ночі камінь твердий, мов криця. І будуть тебе наглядачі шмагати нагайками, про сон і відпочинок забудеш. І так весь вік мине, доки не звалишся мертвий біля того каменя…
Похолов Векша. Що слова жаскі, а що голос дідка терном гострим коле.
А дідок, пом’явши хижо пальці, витягнув, мов гусак, до Векші голову, далі веде, страхає:
— Копальні ще є такі під землею, глибші за найглибший колодязь. І туди може послати тебе владар. Там, прикутий до волокуші, колупатимеш і тягатимеш помацки важку землю. Гарячий піт дощем вмиватиме, крижані краплі із стелі морозитимуть. Очі осліпнуть у темряві, вогкість їстиме тіло. І ніколи вже не винесуть тебе з-під землі, ніколи, навіть мертвого, не осяє тебе лагідне сонце!..
Векші дух перехопило, здалося на мить, немовби земля ота страшна на нього валиться.
Подивився дідок на молодика, вдовольнився його переляком, осміхнувся, заговорив уже не так суворо:
— Коли ж ти будеш вірно слугувати владареві свому, головою ладен будеш за нього накласти по слову-загаду його, то він може вчинити й нечуване пожалування: дати тобі харч і питво, яких не знають навіть самі князі твоєї землі. Найсвітліший, найбоголюбивіший благочестивий василевс[44] ромеїв, — урочисто проказав дідок, підвівшись із лави, — зробить тебе своїм… Відповідай, що ти собі обереш?
Довго думав Векша, аж потім одказав:
— Буду слугувати владареві в його раті…
Подивився йому дідок гостро в очі, мабуть, щоб упевнитися, чи щиро він те говорить, сплеснув гучно в долоні.
Одразу вбіг челядник.