вся з кислим видом архиепископ.
— Нічого подібного! — відмахнувся король обома руками. — Вигадуєте!
— Куди піп — туди дяк! — і собі глагоїв варке місце бан Урош, гладкий як склиця, червонощокий смолюх.
— А ви просто, не обходом, господине королю, — підчеркнув тяжкий настрій з-поза пліч Іллі гостроязикий Жмур із Добротова, та закліпав підсмішкуватими очима з-під лісу брів.
Загомоніло, як в улию, в час рою:
— Ну, і сироїдець же!
— От, чоловік неукий!
— Який вид, такий стид!
Палятин Ґейза аж порскав слиною з негодовання, вогняноокий, гей рись на дереві. А єпископи обурено двигали посвячені чола в приплеснутих островерхах з парчі, та керегоріли один і'д одному з висот своєї поваги:
— І треба ж такої осуди на нас, велике небо! Над загальну сутолоку вибився докраю нетерпеливий оклик короля;
— Що він говорить? Цого цей хоче? То княгиня поспішила на ратунок: вона здвигнула з нехіттю горді брови, понад всіх:
— Це оборонець кожної доброї справи, — заспокійтеся, знатна радо!
І Андрій став плести знову невід, у який впала Жмурова каменюка. Заскакував по добру, по миру:
— Ріці, перше чим заграє водами, виливом, будують гать у всю шир русла. На ворогів добра річ забороло, наїжене лісом копій, зубами шереширів. Я радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк і добрий сусід. Але для того треба мені допомогти.
Тут Ґейза глипнув на короля з-під ока: таким краснорічивим він не бував у будень, і пустий сміх пронісся унутрі палятина.
— Цебто чим, як помогти? — кинула княгиня і розвела в нерозумінню малі руки у нараквицях із мережива.
Король привстав, перехилився над столом з неторканими пуга-рами і сказав сяйливо,
— Дуже небагато, княгине! Треба тілько признати за мною право виступати перед всіми державами як пістун Романової спадщини, як король Галича й Володимира.
Стало тихо. Ні звуку, мов серед ночі й сну.
Перша очуняла княгиня, — вона встала на весь свій ріст, малу голову відкинула всп'ять, будьте під вагою упліток витих утроє, і поспитала тими тяжкими з дива віями, жолобиною між очима:
— Це ціна вашої допомоги, Андрію?
Ніколи вона не звала його, свояка, по імени, то він почув втішно її упадок з висоти духа і зрозумів у цю мить, що діло завершене.
Тому й відповів з приязним осміхом, без місця на пересправки:
— Так, — моя ціна, а ваша плата!
Пан Перемисльний вдягав незручно свою кирею й не потрапляв у прорізи, пас очима королівське завальне обличчя, аж не втерпів:
— А як ця ціна — непригожа?
— Або... як вона... лихва? — чітко поправив Жмур.
— То полчний ряд вертає зі мною до останного смерда, водоноші — так само, — чітко відповів король. Він звернувся вже до своїх, до бана Уроша, і правив:
— Над вашим вином, бане, гуляє ласа чмелина... Чого доброго, проглотите її враз із трійлом, як ось я перед хвилею?
Бан Урош замів зеленим рукавом повітря поверх пугара, аж із бренькотом шугнула у простір смугнаста цятка, світлокрила, а тоді вихилив питво в один глоток і встав високо, готов до дороги.
Венедикт та Ґейза також припіднялися з ослонів. Вони ждали, поки княгиня скінчить неголосний спір з Бізною та паном Перемисльним і залюбки гляділи, як вона зразу метка, як полум'я, клонить згашене обличча над стуленими пальцями...
— Що ж оборудовали, княгине? — пронісся верх прикрої нудьги голос Андрія. — Забираєте мою тисячу в Галич? Чи порішили без мене обійтися?
Теплий вітер заколихав лопотливо укривою шатра, немов помагав королю фудулитися у всю ширину грудей, роззолочених грубим енколпіоном та купою амулетів.
То княгиня підвела на нього скорбні, суворі очі та відповіла не зараз: (слова мов слотиця. збила...)
— Де вже... без вас?
До бояр:
— Мемо їхати, пора!
До себе:
— Отож рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!
— Добра дорога! — скричали в один голос приплеснут! островерхи та вибивані таламани з байорами в золоті.
— Перун на ваші голови! — хрипло зворкотів Жмур і перший штрикнув із шатра.
СЕРЕД СВОЇХ
XIV
"Шура-буря гуде,
Там розбійник іде,
Там розбійник іде,
Дев'ять коней веде.."
(з нар. пісень)
Вечір жеврів безліччю зір, — йшло під Паликопа. Золотий кур мерехтів опівнеба над чорнявою садів, над стропами збіжжя по д полях. Чиїсь гусевки зронили останний акорд, гей сміх з червоних губ, стихло.
Держко стояв на порозі своєї домівки покрай кованої замкової брами. Він обійшов саме щоденну свою дорогу, клав око на кожне вікно теремів, допевнювався, чи у пекарні виметені челюсти, чи почорніли світичі, простелили місяцеві дорогу.
Тепер він ладився пустити в рух систему спіралів, які двигали безшумно дубовий, зводжений міст, та, як все в таку пору, вийшов на пологий шлях глянути. Що, як треба кому ще в замок перед ніччю?
Стояв так добру хвилю, похилий в раменах, як деревина над глибиною, сива борода з перечесом, таламан, стиснений ременем, у руках костур з карбами. Він згадував сина і з пільгою думав, З що небо те ж саме над ним, що над могилою Олюші, — батьківським плачем без сліз молив орачів, щоби не заорювали. Вичаровував із світа старечих мрій чиїсь побожні руки, які напевно, закосичать барвінком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив ті руки, найближчі на світі, щоби обвели її живоплотом, сторожею вірною. Вона ж здержить бурю проміж гіллячко, проч сіє пометиння...
Наслухував, хтось спішив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ узгір'я, у тьму.
Їздець із чорнолюддя, у полотнянці, підбитій кожухом, кінь селюх, проте ніжки гей у серни, — крилаті. Впер коня Держковіз у груди, штрикнув долі, аж міст загудів.
— Ви Держко?
І не дожидаючи, заговорив хриплою скороговіркою, знать, виснажений з дороги дотла:
— Олюша, син ваш — шле мене з поклоном!
Тивун розправив руки від вражіння і спохитнувся мов поцілений в серце.
— Великий Боже! — хотів закликати, та голос застряг радісним стогоном у горлі.
А гість обмотував уже повіддя довкруги залізного кільця, вбитого в стовп побіля брами, а тоді йшов за розтрясеним тивуном у його кліти. На порозі озирнувся: брама остала цяточку відхилена, а міст не піднятий.
Ось і тивунова кліть, біла як сніг, заквітчана сухим зіллям. На ослоні кіт-білюх з чорним мазком на бороді, — привстав, поводить ушками. І ще цвіркун стрекоче на всю глотку із вдовілля.
Гість повернув до тивуна своє люто стомлене, аж дремливе обличчя і згомонів почерез широку осмішку:
— Ваш син живий, — зализує рани... Ще дві неділі тому сокотив одрини, тепер уже на призьбі під хатою кожну любу днинку у сонцеві сидить...
— Друже! Де він? Життя старому даровуєте! Я ж його оплакав як мерця, я ж його...
За рядом бесіда йому не йшла, то змовк і тілько пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп'яний кубок, не давали ради ножеві, коли краяли хліб. Всі зорі неба гойдалися у тивуновому серці.
— Де він, питаєте? Днину дороги відсіля, в добрій кмітській хаті, в яблуневім садку, в талані всілякім сидить... Гість сміявся, пив мід, рубав очима одвірки.
— Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужі утлого, піклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами люто, чолобиття посилає, а через неділю й сам доскочить!
— Мід вашими устами пити! — лебедів тивун і живо розгортав постіль на своїм лігві, ділив між себе й гостя пір'я з гуски в тонкій наволоці, хоч знав, що цю ніч не зажмурить ока з утіхи.
Але... що це? Після одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова клониться на сон? Тіло паде, як скошене? А в сні отвором — безодня?
Гість у полотнянці придивлявся сплячому остро насупленим зором, тоді ж якусь хвилю слухав... Ніде нічого, цвіркун стрекоче на всю глотку, та кіт-білюх ушками поводить.
То гість засунув тивуна вглиб лігва, укрив, запер двері, а сам будьто ненаглою ходою близився і'д теремам, переводив віддих у грудях, мов після бігу в негоду.
В тій хвилі двоє білих рук як два світла доторкнули його рамен і жіночий шепіт здержаний щасливим сміхом злебедів біля уха недавнього благовісника:
— Як рибка в воді, так я, мій Дедьку... Нарешті Візантією запахло, подихом дійсної краси! Обняло мене рідним вітром у твоїм дикім краю! О, як сміливо, як прегарно, коли на устах мід, у рукаві ж — кинжал! Коли у кораблі подвійне дно, а в пугарі їдь, — грім... Кожна хвилина стрімголов: сьогодня я служебка, а ти... ти боярин у семрязі з овечої шерсти, завтра ж ми обоє царі в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях!
— Цить, Зоє, цить!
Вона задихалася своїм чужинецьким виговором, не находила слів:
— Держи слово, Дедьку! Княжя Марені, а престол нам, — як у Візантії, як у давнині...
— Цить, Зоє, цить, не повержу тебе!
Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втіхою небезпеки, така струнка гладуля, як от фігурка з хризоелєфанитни...
— Торкнеш вікно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки приспані твердосном, як кукли із череп'я. Тям, Дедьку, сьогодня, або — ніколи!
Довге біле личко грецької служки засіяло серед руху гострою різьбою профілю і зникло як звид. Тілько жовтий гіматіон мелькав ще хвилину проміж дерева...
Дедько засміявся згірдливо: все було якслід.
Там, де темнолиста шовківниця торкала рясним віттям горішнє вікно одрини, як пчільний пласт заліплене склом в оківках із олова, надплив знічев'я місяць, вибілив посвітом півдеревини, стежку з молочієм покрай вікна і дунув сріблом у кожний ромб шибки.
Із нутра одрини глянули тепер на Дедька дивні істоти, — вони будьто ждали його появи і вперли в світло свої витріщаті очі краснолюдків. Це забавки князеньків із череп'я: дрібоцькі хлопчуки з лиснючими щоками, з високо піднятими брівми над перконосим обличчям, чередарі, що пасуть овечки до місяця, тоді, як один у зарукавнику та капчурах на сопілці пальцями дрібоче.
Хозари, горбоносі, з закруцьками біля вух, і лучники, і дракони, червоні, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек...
Он скляний пугач підняв ладінку пір'я верх очей у білих кільцях, настовбурчив її навиворіт, мов у ярій люті, красавий ямелюх стріпнув кіноваром ціпких крил, а сокіл-винозор у береті. з кичкою пас пильно Дедькове обличчя, ніби дожидав, коли стрілець з цини за його плечима прицілиться нарешті до зайдея, вишвирне стрілу з туга лученька...
Дедько й справді зупинився: він будьто й сам став іще раз хлопчиком з гущею волосся над очима і в світлій сукні ради постригів, — перед ним вергли насипом всяку дарованину, а мати, тиха погода, кутає хату, ясниться коло неї...
Як варом його облетіло, — пригадав ціну: Таняву і Чертеж. Зачул