— А втім, щоб не було нарікань, я можу Кульбаку до своїх забрати, мені якраз такого клятого бракує... Згода? Тільки глядіть, щоб потім не пошкодували.
Директора, видно, зацікавив такий варіант. Глянув на Марисю Павлівну:
— То як?
Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотіла почути, як поставиться він до цього, бо ж удвох вони відповідають за клас, за свій табунець... З самого початку директор точно визначив їхні обов'язки:
Борис Савович втілюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе, дисциплінарне, а Марися Павлівна має внести начало материнське, адже ласки й ніжності цим шибеникам треба не менш, ніж дисциплінарних заходів. Ось так і виступають вони педагогічним дуетом, у якому Марисі все ж випадає вести першу скрипку, так велить їй діяльне й бурхливе "начало" її вдачі. І навіть зараз, коли вона жде слова свого колеги, він мовби й не чув, сидить, схилившись у роздумі над своєю золотою каблучкою (Борис Савович недавно одружився і ще носить на пальці обручальний перстень).
— Самолюбство їй не дозволить визнати поразку, — підкинув учитель фізики, зіщулений, з насмішкуватими очима чоловічок.
— Справді, хай уже як є, — сказала Марися Павлівна. — Спільно будем його формувати.
— Посковзнутись не боїтесь? — посміхнувся директор.
— Я нічого не боюсь, — було йому відкарбовано.
— Ще раз переконуємось: в малому тілі — великий дух, — подарував комплімент Марисі Павлівні довготелесий Берестецький.
— До того ж у вас колега надійний, — поспішив нагадати Марисі Павлівні директор і приязно кивнув на Бориса Савовича. Всі перевели погляд на цього крутов'язого вчорашнього моряка, аж він зашарівся, це з ним часто бував. — Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки?
— Перекуєм, — сказав Борис Савович і, помовчавши, додав:—...мечі на орала.
Це підбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненіше:
— Ціла ватага вчителів та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких тут нема: інші теж феномени, усе дисгармонійні виплоди цієї атомної доби... Найбільше турбує мене в Кульбаці саме оця різка дисгармонія його душевного ладу, раптові спалахи, крайня неврівноваженість... Не влучиш його. Тільки-но був перед вами лагідний, відкритий, просто обворожливий, а за хвилину витіє щось таке, що жахнешся. І це при тому, що від природи в нього справді ж здорова психічна й нервова конституція. Я згодна з характеристикою, яку нам дали на нього з дитячої кімнати міліції та з приймальника... Хлопець справляє враження натури своєрідної, непересічної, як на мій погляд, інтелектуально навіть обдарованої, але ж оце, що він несамовитіє від найменшого необережного доторку...
— Природна річ... для нього принаймні, — сказала Ганна Остапівна. — Спробуємо вмислитись у саму психологію правопорушника, уявити внутрішній світ такого маленького забіяки. Бути хуліганом, вимучувати матір, бродяжити — це, по-вашому, погано, але ж він так не вважає! Хочете, щоб мав повагу до старших, мав жалість до меншого, хочете, щоб по очах навчився впізнавати чиєсь страждання і здатен був пройнятись співчуттям до іншого, а навіщо це йому? Коли зручніше бути розхристанцем, егоїстом, деспотом маленьким... З нашого погляду, поняття його викривлені, але це — з нашого! В нього ж на все своя мірка, свій погляд, так само як і своє розуміння добра і зла, честі й безчестя... Тож нічого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такі були, як цей ваш Кульбака... Тричі можна посивіти, доки отроки ці переказяться, тож раджу: набирайтесь терпіння надовго. Прискорювачів у нашій праці нема, педагогові, як і селекціонеру, потрібен час. Постарайтесь викликати свого феномена на цілковиту відкритість душі, хай він як матері чи, може, навіть більше як матері, довіриться вам з усім своїм потаємним... Хай виповість до кінця усі свої тривоги, мрії, а то й внутрішні муки, бо ж їх у дитини буває не менше, аніж у дорослого, і часом вони ще сильніші в підлітка, аніж у нас, бо загострені дитячою вразливістю, надчутливою ранимістю юної душі...
— Справді, ми ж так мало ще про нього знаємо, — задумалась Марися Павлівна. — А може, його чимось тяжко покривджено. Може, ставав жертвою чиєїсь сваволі, грубощів, нерозуміння...
— Емоційну сльозу над ним пролийте! — вигукнув Тритузний своїм дужим хрипкуватим голосом (чи не від полину прохрип?). — Та він сам — перший свавільник і грубіян! Порушником вроджений... У нього вже й хватка завтрашнього злочинця!
Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.
— Навіть якби це було й так, — сказав, не підвищивши голосу, — ми й тоді не перестанемо за нього боротись. Інакше для чого ж ми тут? Насамперед він мусить відчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й справедливий колектив. І що не для експериментів потрапив, не в ролі кролика піддослідного, а для науки найглибшої — науки життя. Антоне Герасимовичу, до вашої мудрості волаю: перед нами ж — людина! Хай ще мала, й запущена, і чимось знівечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас перевершить та в колі друзів незлобиво посміється з наших педагогічних зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зуміли все-таки подолати кризову ситуацію, вчасно відстояли, підтримали дитячу чистоту й непорочність...
— Це він для вас — непорочність? — Тритузний мало не зареготав. — Та за таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота... хвеномен... дисгармонія...
Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подібні дискусії, цього разу все ж подав голос:
— З такого, по-моєму, скоріше щось путнє вийде, аніж з якогось тихаря-пристосуванця. Горішок? Ну й що? Хіба це погано?
Валерій Іванович весело нагадав Тритузному:
— Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо вовка відсталого... Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, — посміхнувся Валерій Іванович і знову перейшов на офіційний, твердіший тон: — І хай перед нами справді дисгармонійний варіант особистості, та вихователі все-таки ми, а він тільки вихованець. Ми озброєні знаннями, досвідом, терплячістю, зрештою, своєю небайдужістю до його долі... В нас на нього інструкцій тисяча і одна... Звичайно, він теж не і дрімав, весь час до нас приглядається: ану, які ви, мовляв, наставники?.. Чи кожен із вас правдивий, стійкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на ділі бажаєте і мені добра? З перших кроків уже маємо дати відчути йому, що опинився він у колективі людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних... І з цього погляду, я вважаю, ми не зовсім педагогічне повелися з нашим вихованцем під час відвідин комісії. Зокрема це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Ваші деякі припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпідставні, отже, й не педагогічні.
— Я в педагоги не пнусь, — сердито відказав на цей закид Антон Герасимович. — А до чого ваші тактовності ведуть — ось подивіться самі...
В інтригуючій мовчанці він добув з кишені кітеля якийсь папірець і, підійшовши до столу, поклав перед директором:
— Читайте.
Якесь послання на шматині заяложеної географічної карти. Усі притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерія Івановича, коли він дочитав цидулу до кінця.
— Звідки це у вас? Начальник режиму буркнув:
— Хтось підкинув у діжурку.
— Ось так починаються анонімки, — сказав Валерій Іванович, передаючи папірець на ознайомлення Ганні Остапівні.
— А помилок! — вжахнулась вона. — Ну й грамотій...
— Та що ж там таке? — не втерпіла Марися Павлівна.
Своїми словами Ганна Остапівна переповіла, що перед, ними донос на Кульбаку: нібито він погрожував начальникові режиму якоюсь страшною помстою — чисто дитяча витівка...
— А прізвисько? — нахмурився Тритузний. — Це мені ще прізвисько носити від поганця!
— Яке ж? — звеселівши, поцікавилася Марися Павлівна.
Ганна Остапівна, видно, вважала, що розголосити буде неделікатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковіючи від обурення, сам вигукнув:
— Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителі розсміялись.
— Що ж тут образливого? — здивувався піснолиций вчитель математики. — Саламур, як відомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажімо, охоче вживав, доки дозволяла печінка... Саламур — зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу.
— Я теж, — підкинув Берестецький. — Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.
— До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють? — добродушно сказала Ганна Остапівна. — Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть... Борис Савович для них — Боцман... Марися Павлівна — просто Марися, або Кручена.
— Або ще: Відзігорна! — засміялась Марися Павлівна, — А мені це навіть подобається.
— Вам подобається, то й носіть! — вигукнув Тритузний. — А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу... Тритузний — це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!
Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:
— Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?
— Просто гоголівська історія якась! — з веселою міною вигукнула Марися Павлівна. — Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки... То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати — це ж просто смішно!
— То хай ліплять, що заманеться? — рішуче глянув на неї Антон Герасимович. — А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!
— ...весь надзирательський состав, — пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.
— А ви ж як думали? — сердито обернувся він до патлатого "навчителя красних мистецтв". — Дисципліни без авторитету нема — невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!
І знову — вкотре уже! — заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?
— Сини у вас справді орли, — підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.
— Бо не панькався з ними! — гримнув він.