Воли від поту аж чорні йдуть. Дихати нічим, то вони стануть, стоять, тяжко поводять боками, а сльози з очей тільки кап-кап... Так знаєте, люди добрі?.. Що лучче взяв би та ніж собі в горло вгородив, як ото дивитися на муки скотини!.. За яких-небудь три-чотири дні стали мої волики, як скіпки. Силу втратили, не можуть їсти, не хотять і пити. Лежать без руху, лежимо й ми, чумачня, під возами, як мертві. Ох і не приведи, Мати Божа, такого!..
— Добре в жароту та добре ж і в дощ, — обзивається другий. —Я возив на Дін деревню: восі, колеса, вила — таке. Та як двинув дощ із двору, так не переставав і до самого місця. Дорога розкисла — ноги не виволочиш. Вози позамокали, шиї у волів попріли, що бідна скотина аж дрижить уся, як ти їй ярмо надіваєш.
Чумаків тільки зачепи, то їх і за ніч не переслухаєш. Дядько Свирид перебиває й розповідає про панського ворона.
— Гарна така птичка у пана єсть... Як приїдуть ото мужики та стоять серед двору, познімавши шапки, так ворон той уплутається якому дядькові в патлі, та й скубе... А зняти не смій, бо пан стоїть коло вікна та аж заходжується з реготу.
Ворон крав блискучі речі й носив собі у гніздо. А пан вину складав на хлопця Кирюшку, й бідного Кирюшку катували, як злодія.
Випадково вийшло наверх, що краде ворон. Показали панові воронове гніздо, де лежали усі пропавші речі.
— Ну що ж пан?
— А що ж пан? Посміявсь, що така втішна птичка.
— А Кирюшка?
— А що ж Кирюшка? Більш не били, от і все.
Жаль Тарасикові Кирюшки. А дядьки вже зійшли на панщину й ні про що більше говорити не можуть. Сусідній поміщик Монастирський, пан на Рушківці й Неморожі, а дає такі "уроки" на три дні, що люди не можуть справитися й за п’ять і за шість, отже роблять безпрестанно тільки на пана.
— Молотять цілий тиждень, а в неділю люди до церкви, а неморожани куди? Панське жито віють.
Пан велить усе жати — і в маєтках Монастирського усе жнуть: і жито, і пшеницю, і овес, і ячмінь, і просо.
— Тільки трави не жнуть.
Людей з одного села переганяє робити на лани другого, а часу, витраченого на ходіння, в панщину не рахує.
— Годує кашою з прілих крупів та хлібом із посліду житнього, що в ньому й ячмінь, і гречка, і горох, і овес — усе, чого хочеш.
— Під час жнив робити велить людям своєю скотиною, своїми возами, а в неділю замикає селянські вози у сараю, щоб ніхто не звіз свого хліба раніш поміщицького. І людський хліб достоює на полі до осени, приростає й гниє у копах. Та й на слідуючий рік не вродить, бо весною теж пан велить поробити спочатку всі економичецькі роботи, а потім уже роби на себе. А воно, як виореш пізно та*наскоро — який уже там урожай.
— Прийде зима, люди голодні — а на заробітки пан не пускає. У кого є що продавати — продають, але знов же не смієш кому іншому продавати, а тільки поміщикові. А поміщик за півдарма усе купує. Кому нічого продавати — йде до пана позичати. Пан дає посліду, а сплати вимагає чистим зерном і більшою мірою. Не зміг заплатити — пан переводить борг на панщину, на робочі дні.
Невесело стало в хаті по тих оповіданнях. Щез добрий настрій доброї бесіди. Поглядає Тарасик на дядьків, а обличчя їх похмурніли, руки стискаються в кулаки.
— А ще ж Монастирський лагідно поводився супроти того, яке завів його племінник Бардецький. Цей уже прямо почав грабувати та й годі. Зайшла свиня у спаш — заріже. Ходить отарка овець — візьме собі баранця на обід. Два дядьки купили у Бардецького лісок на зруб. Бардецький гроші узяв, а коли дядьки почали рубати лісок — відібрав матеріал, а дядьків закував у залізні кайдани за самовільну порубку лісу. І так, закованих, тиждень ганяв молотити хліб.
Коли хто, помимо заборони, все ж ішов на заробітки, поміщик забирав усе імущество. Вертається заробітчанин — у нього вже нічого немає.
— Це, каже пан, за недороблену панщину й казьонну подать, що я за тебе заплатив.
— Та помилуйте!.. Казьонну подать за мене обчество сплатило. А панщину я всю відробив, за мною й одного дня нема!
Пан тільки сміється.
— Ти, каже, лучче й не проси, бо я майна твого тобі не віддам. Це воно в мене ніби у заставі буде, щоб ти вдруге не втік.
І не розуміє Тарасик усього, а сумно йому.
— Маковій, Яковенко й Набощенко пішли на заробітки до Херсонщини. І вертали вже назад, як їх перейняв один панок. Заарештував, гроші 95 рублів відібрав, а самих під вартою одправив до Монастирського.
— Монастирський велів закувати їх у кайдани й так ганяв на панщину, а на ніч набивав колодки на ноги й замикав до мурованої тюремки. Такі муровані тюрми наставив Монастирський у кожному селі.
— Так робили у кайданах бідаки сім т и ж н і в. На восьмий скликав
Монастирський усю громаду й звелів привселюдно сікти тих людей у дві різки.
— Дали по триста різок. Саме м’ясо понесли посіпаки звідти, кинули на вози й повезли до Неморожі.
Тут притягли нещасних до церкви й веліли присягати на еванглії, що більше не підуть на заробітки. А до того пан звелів найти кожному за себе трьох поручителів. І тільки коли ці поручителі знайшлися, дозволив зняти кайдани.
Катерина аж зблідла, слухаючи, а Тарасик і дух притаїв — страшно.
— І це так із заробітчанами. А що робив із пійманими збіглими та й не сказати. Одного такого, Лабзенка, як піймали — били різками до обмороків. А потім скривавлену спину поливали отцом із горілкою.
— То той Лабзенко так кричав, що не можна було слухати. А потім велів пан обголити Лабзенку половину голови, один вус і так пустив.
І одно оповідання страшніше другого.
— А Левченко? Він до приїзду пана не встиг почистити казанів у гуральні. Монастирський звелів Бардецькому бити Левченка палкою. За двадцятим ударом палка перебилася. Монастирський тоді каже:
— Коли ти при мені так погано б’єш, то без мене, мабуть, і зовсім їх милуєш. Ось як треба бити!
Взяв кочергу і бив кочергою.
— Ех, гайдамаки, гайдамаки! — зітхне якийсь із дядьків. І ніхто нічого не скаже, але всім ясно, що значить те зітхання. Гайдамаки — то останні месники, то ті, хто пішов проти отаких Монастирських, Бардецьких. Повстали й згинули. Нема їх. А пани зосталися. І утиск зостався. І гнів безсилий.
— Що ж ви хочете? То ж люди були. Хіба такі, як оце ми?
Це говорило друге покоління. Це говорили ті, що їх батьки ще йшли в гайдамаччину, а їм тільки розказували. Це були ті, що починали творити легенду. В оповіданнях цих дядьків герої гайдамаччини вже овіяні чаром легенди, опоетизовані, прикрашені. Вони всі герої, всі мужні, надзвичайно сильні й відважні. У Тарасика аж очі горять, коли він слухає про славних отаманів і їх відважні діла.
А варенушка між тим робила своє. Розігрілися дядьки, веселі вогники почали поблискувати в їх очах. То той, то другий скаже яке менш поважне слово. Природній гумор, як трава з-під напалого листя, пробивається крізь темні настрої й криваві згадки. Хтось скаже:
— Це таке, що сидять-сидять та й ідуть.
Катерина стрепенеться.
— Оце таки що ви кажете! Старий!.. Ти припросив би кращенько. А то радий, що сам допався.
Підвеселений батько відкидається до стінки спиною.
— Що ти, мужичка необразована, говориш мені? Ти кажи мені, як пани ото —"ви"!
— Пхе! Як уміємо, так і говоримо.
Семен — він чудакуватий — зараз приказку.
— Це так один дядько теж усе вчив свою жінку, щоб вона його на "ви" називала. А вона все забувається, сказано — баба. То раз прибігла до шинку, шукати чоловіка, та зопалу:
— Я за вами, а ти тут. Забралися та й сидиш!..
Усі засміялися. Катерина вважає за обов’язок заступитися "за свою сестру".
— Ви тільки на жінок нападаєтеся, а без жінок, що б ви й робили.
— Та вже щось би вигадали.
Пішли жарти, анекдоти. А в них доставалося всім, не миналося й речам найповажнішим. Коли зачіпали релігію, Катерина вдавала розсерджену й казала ніби обурено:
— Отаке вже почали!.. І як вам не гріх?
— О!.. Дивіться, яка праведниця обізвалася!
— Е, ні!.. Вона в мене теж грішниця, — вставляє підохочений дядько Грицько. — Согрішила, діжу місивши.
— Га-га-га!..
— Так піп і причастя не дав, як сповідалася!..
— Го-го-го!..
— Було б, кае, круто не замішувати!
Сміх, дотепи. Катерина плюється,'хоч сама ледве вдержується від сміху. Тарасик давно вже спить, згорнувшися калачиком. А дядьки починають співати, їх пісні ще про Січ Запорізьку, про гайдамацьких героїв, про все народне горе й болячки. І про широкі картини рідної природи, степи безмежні, валку чумацьку, закинену в голубих просторах, білу чайку над сонними таборами і зірку вечірнюю йад далекою горою.
Спить Тарасик, а над його голівонькою проносяться чари української пісні, колихають на прозрочистих хвилях своїх і незримо наповнюють душу поезією.
XVII
Завесніло. Так би й вибіг, але мати не пускають. От іще ті мати!.. Кажуть, що саме тепер перестудитися легко: земля холодна, ще не відтала.
— Ма!.. Та тепло ж надворі! Дивіться — сонечко! Ох і тепло ж!..
— То тільки світить сонце, а не гріє.
Правда , як матері немає в хаті, Тарас летить надвір. Там потічки біжать, вода дзюрчить, від землі пара йде. Станеш на грудку — а грязюка чвіркне межи пальцев. Аж коли ноги посиніють, тоді біжить у хату.
Сонечко все вище й вище підіймається, жайворонки прилетіли — вже не вдержати дітей у хаті. Он висипали з усіх хат, з усіх закутин — аж роїться на моріжку. Те в батьковій свиті, те в материній кохті, що рукава аж по землі теліпаються. Ямки копають, збирають камінчики. Мушка летить — ганяються за мушкою. Метелик перший появився — біжать за ним гурмою, штовхаються, скачуть. Одне впало, друге на нього. Там плачуть, а там уже б’ються.
Дві сусідки стоять, розмовляють. Одна дивиться, як її Івася дубасить ївжин Грицько, але дивиться так рівнодушно, мов би то пара горобців билася.
— Як ходила я ще першеньким, а потім, як воно народилося, то я все, було, думаю: Господи! Чи діждуся я того щастя, щоб воно в перший раз сказало "мамо"! А тепер, як намамкаються четверо за цілий день, так голова така, як котел, стане.
Гуси летять — і вся громадка діточа стане , позадирає головки. А потім зірвуться й біжать, біжать, наче за ними звір женеться.
А от і перший дощ! Почався, коли Тарас був у хаті. Як тільки вдарили перші краплі, Тарас ірвонувся бігти, але рішуче материне-"Куди?" — присадило його на місці, як коня спиняє зручно накинений аркан.