Та особливо любили миші мишій! Його темно-зелені щетинисті колосочки. Дрібненькими білими зубками сірі гризунчики обсікали мишієві колосочки зі стебел й натужно попискуючи, тягли їх до купок — у зимові свої комори. І так з ночі у ніч. Але цієї ночі не повезло: з Магдиного села на баштан облавою на мишей вийшли сільські коти. А кожен кіт у голові мав невеличку електростанцію, і та його власна невеличка електростанція розжарювала очі котярам так, що жовтим і жовчним вогнем з теміні в поле вони горіли на кілометр.
Ось і тепер: біля десятка білих, рудих і чорних з маленькими вушками головатих соратників по облаві вирушили до мишачого баштану. Глиняною стежиною вони спустилися з пригірка у ярок і на нечутних своїх котячих подушечках пошурували до лісосмуги. Ще навіть не доходючи до лісосмуги, коти почули — баштан ходить ходором. Миші тупотіли на нім, як коні. Не зупиняючись, коти перемикнули очі на максимальний режим і крадучись під акаціями, розігналися і з розгону стрибонули в мишій. А стрибаючи, встигли побачити, як з того їм насупроти горіли очі лисиць і горіли не згірш від котячих. Як і коти, лисиці також прийшли на законне своє мишкування і замість того, аби розважливо та без нервів помишкувати, наразилися на котяр. Намагнічені люттю, одні і другі аж захиталися і потяглися по колу, аби собою окреслити, що мишачі угіддя на баштані належать виключно їм. Кому? Та звичайно котам. Та звичайно лисицям.
Йдучи по колу одні другим назустріч, коти і лисиці зупинилися в мишії неподалік від мого воза. Напружинені, вони полотніли і їхні вуса свербіли на бій. На битву. А те, що тут віз, Манюня і я — їх не обходило. Вони стояли писок навпроти писка й вичікували, хто першим опустить хвоста. І хто першим опустить, той і почне тікати. І тут перед стоячими писок навпроти писка котами й лисицями з’явився Султанчик. Під прикриттям сороки, що, видихаючи віскі, зависала над його мордочкою і обвівала її крильми, Султанчик пішов поміж котами й лисицями. З посоловілими очками, він попростував поміж ними і всім попідряд, по черзі почав роздавати поцілунки — лизькати їх у писки. Від Султанчикового панібратства в котів і лисиць стався серцевий напад. Та коли рябенька почвара обіперлася лапками на одну із лисичок і, гикаючи, прийнялася лисичці щось на вушко мугикати, отетерілі коти і лисиці дали драпака… Султанчику я сказав:
— Ось до моря доїдемо, кину тебе у море і попливеш, Султанчику, до султана в Туреччину і прямісінько у витверезник.
На таке моє слово рябенький сучий синок став на собі ловити блоху, що з лисички на нього скікнула, і од тієї блохи і віскі Султанчиком підкидало…
5
Траса Київ-Одеса була не для Манюні. Від неї в Манюні боліла голова. Навіть цокіт власних підків по асфальту видававсь їй чужим. А коли ще й гаішник-міліціонер, як гужовому транспорту, причепив їй до лоба фосфоризуючу бляшку, що звалася катафот, і дотепно сказав, що "віднині твій лоб, конячко, буде вночі світити, і гляди ж но мені, бо тута тобі не колгосп, а державна саша." — Манюня усе ж раділа: вона любила кудись іти. Вона любила ходу. Ось як тепер рухалася по трасі, а понад нею вгорі, перед її очима, похитуючи хмариною, йшло синьобоке небо. Те синьобоке небо похитувалося й поперед Орлика — прив’язаний до голоблі, на короткому повідку він дріботів біля Манюні поруч. А черідки автомашин. Порівнявшись із Манюнею, автомобілі призупинялися, визнавали її за свою і від душі сигналили. Вони вітали Манюню, бо де ще зустрінеш таку, ніби вилиту з міді, справну кобилку, що під червоним прапором і транспарантом тягнула дебелого екіпажа. Водії визирали з кабін і, як і Манюні, салютували чотирьом моїм баришням — Магді, Валі, Жені і Клаві, що, звісивши з воза ноги в сяйливих на сонці ботах, пускали водіям в очі сонячних зайчиків. Та сигналили водії не тільки Магді, Валі, Жені і Клаві, але й новим моїм пасажирам — чотирьом баришням-козам. Вистромивши з воза роги, ці мої пасажири наколювали на роги автомобілі і з усих сил мемекали… А звалилися кози на мою і Манюнину голову якраз саме вранці перед нашим від’їздом. Я вже відсипав Манюні вівса, дав їй води, злагодив упряж, затим Манюню запряг і став чекати. Місяць знизу поблід, й на свіже горло у Магдиному селі перемовилися півні. Я відчував, що першою прийде Магда. З кожухом в руках я вже її стеріг скраю дороги біля акацій, навіть промацав ногою землю, аби з Магдою нам на кожусі було рівненько, коли раптом переді мною з’явилась коза і вона прокозакала: "Будемо їхати з молоком." — Будемо їхати з молоком! — повторила задихана Магда і притягла на мотузці козу до себе поближче, бо та почала придивлятися до кожуха.
— Прив’яжи цю звірюку подалі, бо на все вона дивиться! Усе їй кортить побачити.
— Не сердься! Не сердься! Ну чого ти розсердився? І ніяка вона не звірюка, то в неї роги такі рогаті. Звати її — Місяня. Я дійничку взяла і цідилок. А ще в дорогу для нас принесла клумачок кукурудзяної муки. Для мамалиґи. Ти ж мамалиґу любиш? Скажи, любиш? Любиш? Любиш?
Я накинув кожух на козу, притулив Магду до себе, коли від ярка почулося ще одне мекання — то зі своєю Місянею, дійничкою і цідилком й так само із клумачком кукурудзяної муки забіліла зубами Валя. А за кілька хвилин за Валею зі своїми Місянями, дійничками та цідилками, клумачками кукурудзяної муки притемніли Женя і Клава… Разом з Магдою, Валею, Женею і Клавою я запросив на море і їхніх кіз. Тепер ми всі вкупі їхали. Мої рогаті курортниці розташувалися у задку воза на колишнім циганськім подертім брезенті і в передчутті морських ванн блаженно мемекали.
За Любашівкою до Одеси почалися яри. Поміж похиленими горбами ті розлогі долини-яри пролягали впоперек траси і в кожному з них при селі виднівсь невеличкий базарчик. В домашніх халатах й капцях темнощокі жінки таким проїзджим, як ми, продавали, що в них на городах й садках вродило. Так у першім яру з базарчика мої неспокушені баришні, відганяючи ос, наїлися персиків, а кози — динячих шкірок. У другім яру при дорозі на застелених столиках золотів виноград "Дамські пальчики". "Дамські пальчики" мої дами губами відривали по бубочці. У третім яру я випив літрову кружку темного молдавського "Гратієшті" і підсадив на воза того вина повну бочечку. В четвертім яру купили відеречко бринзи й кастрюлю квашених баклажанів, їх тут називають "синенькими"… Тим часом Манюня потиху тюпачила і коли йшлося під гору, мої дівчата з воза зіскакували і підпихали його. В п’ятім яру звечоріло. Вечір у яр приходить раніше, катафот на лобі в Манюні заблискав, я почав придивлятися, де би заночувати, коли ззаду за нами хтось загорлав: "Я — циган Йона! Я — циган Йона! З Києва скрипку везу! Поступись!" — і в одній руці з батогом, в другій — зі скрипкою, в жовтій сорочці і зеленому капелюсі, на тарабанячім возі-каруці, запряженому сухореброю конячиною, замерехтів і сам Йона. Обганяючи нас, він черканув по мені очима, стьобанув батогом свою конячинку, а порівнявшись з Манюнею, шмаганув по спині й Манюню, і проїхавши трохи ще, завернув до невеличкої річечки, де бовталися циганчата, а на березі при багатті вечеряли два цигани і три циганки. З Манюнею щось зробилося. Ще перед тим, як Йона з траси звернув, за його возом-каруцою Манюнею щось повело, вона пішла підтюпцем, а як побачила шатра, вогнище і циганів, звернула за Йонею і — заіржала.
З долини кричав деркач. Випряжена з воза Манюня стояла над річечкою і похиливши шию на шию Йониній конячині, слухала деркача. Йона та ще двоє циганів — Ілія і Михай, — а з ними і я сиділи біля вогню й кружляли з бочечки "Гратієшті". Ілія різав ниткою мамалиґу, Михай з відеречка колупав бринзу, баклажани ми діставали з кастрюлі, і знову кружляли з бочечки. З дітьми у шатрах похроплювали циганки. Мої дівчата спали на возі. Біля дійниць, накритих цідилками, дрімали кози.
Йонина скрипка співала всю ніч і коли вранці я поруч з бочечкою прокинувся, — циганів вже не було. Я тільки побачив, як їхні вози-каруци вже застелялися туманцем. Дивилась їм вслід і Манюня. Потім вона подивилась на мене, ще трохи постояла і разом з Орликом пішла за циганами. Манюня пішла за ними…
Київ, 2003 рік.