Нічого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Між дівчата не йде; за гуляння байдуже їй... Тепер сватає Похиленко —."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхіть, то я тебе силою віддам. "Оддайте, та ви мені, мамо, світ зав'яжете, — і мені, і йому. Не буде у нас в хаті ні любові, ні ласки... Я його не знаю і не кохаю, і не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубкові світ зав'язати!"
Що ж, кажу, і ти хочеш у черниці? І ти мене думаєш при моїй старості покинути? "Ні, мамо. Поки вас господь на світі держить, я вас ніколи не покину"...
— Може, кого любить та боїться признатись, — говорить мати, — може, якого сироту вбогого покохала.
— Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? — "Ніхто мене з ума, з розуму не зводить".
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання світове почнуть, а зведуть усе на діток своїх...
— А що, Марусе, голубко, — було кажу їй, — що се у світі робиться?
Вона осміхнеться мені.
— Як ти живеш, Марусе? — питаю. —Чи усе любиш так само?
— Так само, — одкаже.
— Може, він хутко ожениться — його мати усе плаче: оженись та оженись... хвалилася, що обіщавсь: оженюся...
— Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було і розмовляє зо мною, часом співає, ласкава та ввічлива.
Чайченко знов між нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще кращий... бо як хороший та любий поболіе або потерпить, міцній до його дурне серце прилягає... Знов він до всіх привітний, знов зо всіма говорить і знов нікого не кохає... Удова його люблена тоді вже звінчалася з якимсь шинкарем.
Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очі — хто б пізнав, що кохає його! Тільки рум'яніти стала, як став він бувати...
— Отсе ти рум'янієш, — кажу.
— А мати усе говорить, що занепадаю. Піду — нехай побачить мене рум'яну.
— А чого все ти смутная?
— Невесело, Химо.
— Ти усе їм печалишся, — а чого? Йому у світі не гірш, як іншим, живеться!
— Йому не добре! — вимовить і на лиці побіліє.
Якось розмовляли та радилися у нас в хаті Пилипиха, Чайчиха й мати, — коли Чайчиха й каже вдові:
— Дуже мені ваша дочка Маруся мила: коли б мені таку невісточку господь послав!
А Пилипиха каже:
— В'яне моя МарусяІ
— Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!
— Не кажіть — получчало: вона в'яне!
— Мій Яків — добрий парубок, — знов Чайчиха говорить, — я таки йому од господа сподіваюся долі. Тепер вмовляю його: сину мій, одружися! — "Добре, моя мати, — одкаже, — одружуся, чи не виясниться мені з хорошою людиною!" Нащо ж мені кращої питати йому, як ваша дочка? Кажіть мені, голубочко, кажіть мені до вас старости слати!
— Моя Маруся не схоче, — я силувати не хочу.
— Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кімнати чуємо з Марусею. І чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка і кличе Марусю.
Маруся тоді устала од шитва свого, йде... Я її за руку:
— Марусе! От диво!
— Яке диво, Химо?
Увійшла у хату.
— Марусе! — пита її мати, — Чи ти підеш за Чайченка за Якова?
— Піду, — одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, — здивувалася. Чайчиха радіє так, боже мій добрий! Усіх обнімає, цілує, плаче та дякує. І мати вітає, добрить, а смутніш їй, мабуть, стало, — мабуть, згадалося...
— Се ти мені коришся, дочко, чи по своїй любові за його йдеш? — пита Пилипиха.
— По своїй любові, мамо.
— Давно се ти його любиш?
— Як його знаю, мамо.
Більш Пилипиха дочки не питала, тільки промовила:
— Я не бороню тобі, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись... почалося за віно, за весілля...
Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Він був до неї привітний, як до інших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокійна та ясна...
Став він до неї ходити щовечора.. Іде до неї — не спішиться; прощається з нею — не забариться...
— Марусе! — говорю. — Отсе ти за його заміж ідеш — чи ж тобі не приходить на думку, що бере він тебе не по великій любові-коханню?
— Знаю, — каже, — що він мене не кохає; се я давно і добре знаю, — та він мене і не цурається. Він до мене приходить, говорить... Я його розважатиму, я йому догоджатиму, — веселіш йому у хаті буде зо мною, як тепер самітному.
— Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
— По чому мені трудно буде? Чого каятись? Я ніколи не думаю, трудно чи важко мені буде: як буде, так і буде; я перетриваю: я роблю, як мені моє серце чує, що лучче...
XVI
Повінчали їх восени.
Мені тоді було важенько. Усе було кажу собі: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було міркую і обміркую добре, — а не помагається... Почала я тоді частіш до Марусі ходити — легше наче мені стало... Одно, що Маруся була мені завсіди добра, а друге, що цікавість моя; як то вони живуть із собою? Почала я до них учащати.
І було як не прийдеш до їх — сумирно і согласно, та тільки чогось дуже вже порядно, — от кажіть, гості усе сидять, а господарів і нема. Нема, як то бува часом, чоловік і жінка гостей вітають: "Ану, чоловіче, внеси з комори, що там!" — "Ану, лишень, жінко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, і все у їх вкупі: болещі і радощі, думки і гадки, варти і жарти: чи заговорить один, другий перехопить — докаже... А молоді Чайченки хоч і рядком сидітимуть, та була між ними як стіна залізна. Чи той підніметься, другий уступає геть, місце дає, — доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, — він до неї, як зять до тещі.
Пилипиха сумувала, віддавши Марусю заміж; з суму того занепадати стала.
— Як бог милує? — пита було в неї мати.
— Сама живу, — одмовить; того не скаже, що сумно самій жити, ні в світі.
Ходить до дочки, і завидно їй бачити, що там без неї своя сім'я.
— А що, як дітки ваші? — спитаємо.
— Була у їх в гостині, то усе гаразд.
— Свекруха вашу Марусю дуже любить, — як свою рідну дитину.
— Маруся годить свекрусі, як мені годила... З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тільки як з чужим-чужісіньким чоловіком, що нічого йому казати, ні об чім його поспитати.
— Мій зять, — говорить було, як от кажуть: "далекий повіт".
— Отеє в вас тепереньки двоє діток: і дочка й син, — думає хто улестить кажучи.
— В мене одна рідна дитина!
Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй — в неї наче і очі й вуха позавішувані. Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчихі, що та було ночі не досипляє, — дума, за що ласки одпала та як знов під ту ласку підійти? Сама так нам признавалася. Далі стратила надію власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату — вона тихенько з хати, — десь хоч під тином перебуде. "Діждуся, що вона попрощається, тоді і увійду — не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнівити — бог із нею! Якби не вона мене смутила, то б мені таке добре життя було з ними. У хаті в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я більше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? І такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"
Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла. Не дуже й боліла.
Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тільки на ніч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселіш стала.
Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тільки навідується; що який він смутний, та нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома... Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нікому не казала — я хотіла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої ті підходи цікаві, а тиха, добра та ясна у своїй хаті.
Що далі забувалася небіжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурніша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу раділа, що він з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устріч йому виходить... По ниточці до клубочка, як-то кажуть, і Пилипиха вже вмічати почала, що дома він не говорить і смутує, а йде — вибирається з господи — то й очі блищать...
XVII
Як іти од нашої слободи до Любчиків, то при дорозі шинок стояв і шинкував там жид Гершко. Давно вже все він держав той шинок, сам старий дуже. Звісно, як ті жиди живуть довговічні: посивіє, побіліє, пожовкне та й тоді ще живе, — аж лихо! Так і той Гершко жив-жив... а тут разом і вмер. От і одержав шинок другий шинкар з наших людей, — багатир, славили люди, сам жартовливий і злий, а жінка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тоді, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнів ізо два не виходить з своєї хати і кроку нікуди, — не буває і Маруся в неї...
— А що се ви усе дома? — питаємо. — Як же господь милує?
— Спасибі, добре.
— Ви вже давненько у діток не були у своїх, — чи вони здоровенькі? Чому Маруся не буває?
— В неї дитина нездужає.
— Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?
— Нехай сама собі живе, — промовила Пилипиха.
— Що се ви, бог із вами, голубочко! Чи у нас з вами діточок поле засіяно? Вже мені господь послав лихо та горе — його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!
— Яв своєї дитини ні за що... Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене заміняла на свекруху, вона мене заміняла на свого чоловіка... Чи зроду вони кохали її, як я, мати рідна, питима мати! Він її не кохав — хотіла за його, а тепер він до іншої ходить.
— Та, може, се неправда...
— Неправда? Я вже давно бачу, як він з дому рветься, як вона його дожидає, стрічає, а він мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От і дозналась, що ходить він у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусі: "Чи ти знаєш, що твій чоловік усе до шинку ходить?" Вона зблідла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". — "Як я його маю не пускати, — одмовляє тоді: — може, йому діло яке..." "Скажи йому", — наполягаю. Вона таки ані словечка йому не промовила, як він пішов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. "А ти віри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пішла я за ним у тропі і назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очі й при людях, — може, дочка віри пойме тоді.