І він мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усі інші учасники цього "поступового руху", в тому числі й його національно-філософське забезпечення в особах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших патріотів, котрі сповідали колись чи і тепер сповідують якусь особливу месіанську роль російського народу і якусь подвижницьку роль Росії у світовій історії. Щоправда, не вповні це усвідомлюючи, щоправда, з посиланням на якусь метафізичну рокованість зіграти ці ролі, бо їх конче треба зіграти, такий Божий промисел. Бо коли не російський народ і не Росія, то хто ж?! Як бачимо, навіть В. Налівкін, якого начебто й не зарахуєш до національно-філософського забезпечення, насправді є таким стихійним індивідуальним забезпеченням, ген як він пише — "отпечаток чего-то стихийного, рокового", "неизведанная историческая судьба". Філософський інструментарій таки з неї, рідної "безодні" (Ф. Достоєвський), коли рушієм історичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обґрунтовується "неведомая сила", себто — бісівщина народної ментальності. Хаос? Так, хаос, але це той хаос російського духу, котрий увесь час перебуває в стані вибуху, це його перманентний стан, і він прагне поширення — від свого московського протоядра, все далі й далі, підкорюючи все нові території і чужі народи, коли ці території і народи сприймаються не як якісь суверенні чи самостійні, а лише як матеріал для експансії та асиміляції, що неминуче мають бути спожиті й перетравлені російським духом — ось лише раніше це не сталось, та з фатальною невідворотністю вже відбувається, таки станеться, і цей процес нескінченний і будь-які перешкоди в здійсненні цього процесу — якесь непорозуміння, що має бути переборене.
На Хіву! На Фергану! На Сирдар'ю! На Чимкент і Ташкент! І т. д. (А відбувалося все це саме тоді ж, коли перед своїм відходом у потойбічну безодню Ф. Достоєвський в одному з листів писав, що "вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной").
А з чим, а які були тоді, більше століття тому, коли замандюрилося на Хіву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвісну "московську заразу", про яку ще в давнину писав уже згадуваний С. Герберштейн, цей свій єдиний кондовий експортний товар, котрий ні в які епохи не підлягав і не підлягає девальвації і котрий завжди з небаченою жорстокою щирістю нав'язувався і силою зброї, і чиновницькою бюрократією, і рисами традиційних звичок. В. Налівкін й іще де в чому зізнається. (Ми були темні щодо місцевої географії. Так само непростимо темні ми виявилися і щодо культурної Фергани. Наслідком нашої необізнаності з тим, що являв собою Андижан, був майже безславний відступ нашого загону від цього міста, названий в офіційних документах "зворотним наступом на Наманган"... наш великий загальний військовий успіх у Середній Азії і страх, нагнаний на місцеве населення нашою зброєю... чутки про те, що росіяни не схожі на звичайних людей, що вони надзвичайно люті, кровожерні і вживають у їжу людське м'ясо. Всі довгий час іще сахалися й уникали нас, ставлячись до нас не стільки з недовірою, а скільки з огидою... багато жителів великих поселень і міст при нашому наближенні тікали... епізоди, як от побиття в Гуртюбе беззбройних жителів, жінок і дітей, були явищем не особливо частим... російські солдати так нещадно стріляли й кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги... слово "руський" вселяло той "рятівний" страх, який потім тривалий час забезпечував нам відносний спокій усередині краю і на його кордонах. Справедливість вимагає сказати, що з почуттям цього "рятівного" страху тубільне населення ставилось не до самої тільки нашої військової сили, а й до нашої адміністративної влади. Ми, внаслідок нашої звичайної інертності і малої культурності, тривалий час не хотіли поставитись до тубільного світу як до цікавого об'єкту вивчення. Ми не знали тубільної мови і не хотіли її вивчати. Ми так само індиферентно ставились і до вивчення довколишнього тубільного життя. До нашого приходу сюди сарти не знали ні пияцтва, ні проституції. І чим далі, тим все більше заплутувалися в хаосі, який виник на ґрунті наших власних — темряви, малої культурності й зарозумілості... зовсім не цікавилися нами і не тільки не думали про зближення із завойовниками, але, навпаки, вперто сторонилися нас... гордилися тим, що їхні ноги не ступали на територію російських міст, а язики не осквернялися вимовою слів мови невірних. Протягом перших десяти років після завоювання Ташкента ми встигли своїми руками створити численну кліку так званих "впливових" чи "почесних" тубільців, кліку бюрократії (серед туземної адміністрації) і фінансової... но— воспеченої аристократії, недавньої потолочі, включно до дрібних лавочників, арбакешів (звощиків) і конюхів, одягнених у почесні халати і обвішаних медалями. Ми своїми руками невсипно потовщували цю живу стіну, що вже стояла між нами і народним життям; ми штучно плодили кліку шахраїв, яка нахабно обкрадала народ і так само нахабно обманювала нашу підсліпувату, глуху, німу й не зовсім чисту на руку адміністрацію... серед тієї тубільної мразі, яка горнулася до нас, поміж цих подонків тубільного суспільства чим далі знаходилося все більше та більше число негідників, у яких багато хто з нас був у боргу. Найменше враження, очевидно, справив на тубільців лад нашого адміністративно-поліцейського (або, як раніше називали, воєнно-народного) управління. Чоловіки юрмами йшли в питейні заклади, які ми відкривали. Жінки й дівчата охоче йшли на утримання до росіян. Дружини йшли від чоловіків, а дочки від батьків, і вступали в будинки терпимості. Мечеті стали безлюдніти... вони кляли нас за те, що ми начеб ведемо народ шляхом зневіри й аморальності: за те, що ми начеб прищеплюємо народу пороки, яких він раніше не знав... щедро нагороджуємо халатами і медалями негідників, які грабують народ... розмови про хабарництво і продажність російських службових чинів і навіть цілих закладів... обкладав необтяжливою даниною тубільних проституток. Народ бачив і знав ці темні сторони російського службового життя... азіати у багатьох відношеннях незмірно культурніші за наш народ, за наш натовп).
Усе це написано не якимось ворогом російської державності, російської експансії, а їхнім захисником, який намагається подивитися на стан справ більш-менш об'єктивно, і не його вина, що картина виходить не така вже й приваблива, й так зване "русское дело" постає тут у своєму істинному світлі. Зовсім не в формі помпезних — і фальшивих! — реляцій у Санкт-Петербург.
Як усе підмічене В. Налівкіним перегукується з сьогоднішнім і вчорашнім днем: наче буття наше творилося не комуністичними бонзами, а царськими служаками. Ось бодай така розповідь — аж дух захоплює! Кожна поїздка генерал-губернатора по краю оберталася тортурами для народу, але ніхто не хотів знати цього. Одних тисячами гнали рівняти й поливати всю дорогу, по якій їхало начальство. Інших примушували одягатися в нові халати, запасатися провізією та фуражем на кілька днів і гнали на різні пункти по шляху слідування, де ці люди, які не встигли вчасно полити чи зібрати врожай на своїх полях, повинні були зображати мальовничі групи населення, котре з захопленням зустрічає обожнюване ним начальство. А з усіх взагалі збирали гроші, в 10 — 20 разів більше, ніж справді було потрібно для вшанування, урочистих зустрічей з арками, з ілюмінаціями, феєрверками і піднесенням хліба-солі на коштовних тацях.
Ну чим не картина, адекватна нашій дійсності? Здавалося, ще наче вчора, як пише В. Налівкін, "російські солдати так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги", а сьогодні вже на догоду твоїй вдачі місцеві холуї організовують тобі "всенародное ликование" з хлібом-сіллю, з арками, з феєрверками, з халатами — або ж із вишитими сорочками та гопаком. Так і постає перед очима приїзд Леоніда Ілліча Брежнєва десь там на безмежні туркестанські простори. Так і стоїть перед очима металева арка — металевий ланець із металевого ланцюга віковічної неволі — у Києві над Дніпром...
За російським військом, за російською зброєю неминуче мала прийти російська колонізація (бо ж "московська зараза" — поетапна, розрахована на перспективу, а коли так, то, скажімо, спробуй сьогодні носитися з кордонами, це — не в природі, це — поза перспективою!). Так от, розповідає той самий В. Налівкін, у половині вісімдесятих років у Сирдар'їнській області адміністрація посилено взялася до російської колонізації, до влаштування російських селянських поселень — з метою "мирного етнографічного завоювання". Еге ж, "російські солдати так нещадно стріляли і кололи багнетами"; а тепер — ще й "мирне завоювання"! Але ж вільних земель, які б зрошувалися, звісна річ, не було, а було "нестримне бажання, непереборна рішучість, хоч би чого це було варто, хоч би якою ціною добитися влаштування бодай кількох поселень". З допомогою місцевих холуїв землі силоміць відбиралися в місцевого населення — всупереч статтям законів. А кому ж віддавалися? І тут, очевидно, слід уважно придивитися — кому віддавалася силоміць відібрана в місцевого населення земля, бо відповідь на це запитання пояснює багато що як з минулого народу і його держави, так і з сьогодення, так і з майбутнього, вповні виражаючи його таку незбагненну й водночас таку збагненну! — ментальність.
А облаштовувалася на цих землях "бродяча Русь", яка давно уже відірвалася від своєї землі, яка вже побувала на Дону, в Новоросії, в Сибіру і в Семиріччі, давно звикла до блукань, яка ніде не могла міцно осісти і прикріпитися до нової землі, бо в нескінченних пошуках казкових палестин з молочними ріками весь цей люд звик з великою легкістю кидати малонасиджені місця при першій чутці про можливість одержати нові земельні наділи і нову грошову допомогу. Одержавши тут великі земельні наділи (понад 10 десятин зрошуваного лесу), ця бродяча Русь, виявившись у землеробському відношенні на незмірно нижчому щаблі культурності, ніж осілий тубілець, частково знову стала розбредатися, а частково стала здавати свої землі в оренду тим самим тубільцям, у котрих були відняті ці землі, віддаючи перевагу перед землеробською працею іншим, легшим і прибутковішим заробіткам.
Ф.