А я сьогодні сама була співавтором брехні, як продажна тварюка, невільна, правда... Чи про це ж ми з тобою мріяли, Мері?..
В цю хвилину їй здалося, що її слова линуть на особливій, тільки їй і Мері відомій, хвилі через океан, і Мері чує її і співчуває їй. Та ось вона знову вмикає радіо:
— Слухайте наш голос на хвилях двадцять шість цілих сорок вісім сотих метра...
Анна Бедфорд вимикає радіо.
— Що слухати? Кому потрібен безглуздий твій голос? Бляклі думки... Світ інший, Мері, зовсім інший... Як тяжко мені. Яка ганьба! — Анна задумалась.
Стук у двері.
— Ввійдіть!
Увійшов Арманд Хауорд:
— Вилітаю завтра о восьмій.
Анна Бедфорд. Так? Сідайте. Пробачте, що ви мені сказали?
Хауорд. Лечу. О восьмій ранку.
Анна Бедфорд. Так?.. Заздрю...
Хауорд. Мені було тяжко переступити ваш поріг. Але в мене, здається, були до вас почуття. Прощайте.
Анна Бедфорд. Ви...
Хауорд. Піймали вас гангстери. Гаразд. Продавайтеся. Все тут продане. Але навіщо торгувати душею? "Юність моя, що коять з тобою!" — навіщо ви продали це розбещувачам світу? Убити вас мало!
Анна Бедфорд. Дякую.
Хауорд. Коли ви промовляли ці слова, ви були прекрасні останній раз у житті. Мені здавалося, вас чули в той час юнаки й дівчата світу.
Анна Бедфорд. На лихо, крім вас, мене чув один тільки Марроу.
Хауорд. Анно!
Анна Бедфорд. Залиште мене.
Одчиняються двері — Сесілія Вонг в сльозах кидається до Анни. Спершу Анні здалося, що її чуйна подруга прийшла до неї розділити з нею одчай і сором з приводу всього, що сталося на прес-конференції, і вона, з свого боку, почала втішати Сесілію.
— Дякую, люба моя. Не треба. Заспокойся.
— Анно! Люба! Як мені тебе шкода!
— Хочу в Америку. Хоч на один день. Може, це все помилка й обман... Можливо...
— Але ти триматимеш себе в руках? У тебе є мужність? Так, Анно? Дай мені слово! Ну, бідолашна ти моя...
— Що з тобою, Сесіліє? Ну, що сталося, кажи?!
— Мама твоя померла...
Сесілія дала Анні текст одержаної телеграми, плачучи, неначе вона була в якійсь мірі винна в цьому нещасті.
Анну Бедфорд відпустили в Америку на два тижні. Перед тим як полетіти, вона подзвонила Ярославові. Вона сказала йому про смерть матері, про те, що летить, але в кожному її слові чулося: Ярославе, я думаю про вас і думатиму завжди.
Ось вона знову летить над Атлантикою, тільки вже інші хмари, і звучання ефіру інше.
Нью-Йорк перед нами — місто жовтого диявола.
На особливу нараду, на яку був викликаний військовий міністр, прибули Річард Рокфорр, Джон Форстер Пурріс, Дюпак, Діллінг, Джон Рамл, старий Томас Ла-уелл — мозок Уолл-стріту, представники генерального штабу, колишній посол в СРСР Берріман і кілька особливо довірених осіб з держдепартаменту. Нарада відбувалася в одному з військових інститутів, де міністр пропонував на розгляд один з найбільших, на його думку, винаходів, котрий вкупі з атомною бомбою повинен був забезпечити США цілковите панування в світі. Багатьох з тих, що зібралися, Форрестол уже не задовольняв. Він занадто захоплювався авіацією, внаслідок чого його заступники, що представляли ряд монополій, які не мали безпосереднього відношення до авіації, не одержували вже астрономічних військових кредитів. Три військові міністерства, об'єднані за Рузвельта, так, власне, й не злилися воєдино, не поділивши здобичі. Суперечності й багатолітня гризня концернів, що зводили один з одним старі рахунки, жадоба до наживи й несподіваний поворот справ у Європі, який закінчився провалом Гітлера, тривожні діла в Азії й зростання авторитету Радянського Союзу та страх перед комунізмом,— все це остаточно підірвало здоров'я військового міністра Форресто-ла, і за ним почали дещо помічати. Він запізнився на нараду.
Старий уолл-стрітівський лев Томас Лауелл був дуже невдоволений. Він стояв біля вікна й, дивлячись на фантастичне громаддя хмарочосів, розмовляв, напівобертаю-чись до Кеннона й одного з секретарів:
— Військовий міністр запізнився... на нараду, яку сам скликав! Анекдот... Де містер Форрестол?
— Дзвонили,— немає. Дуже дивно,— відповів заступник міністра генерал-банкір, він же й президент великої фірми Уолл-стріту "Діллон Рід енд компані" Майкл Дрейпер.
— Лікар тут?
— йес, сер,— сказав секретар.
— Попросіть... А втім, не треба, містер Кеннон!
— йес, сер.
— Ну, що це таке?! — Лауелл одійшов од вікна до крісла.— Ме... не... не чіпайте мене! Сам сяду, чорт би мене вхопив.— Не перестаючи бурчати, важко повертаючись і охкаючи, Лауелл без чужої допомоги сів у крісло.— Не прийшов?
— Но, сер.
Сусідній кабінет, в якому зібралися вже всі запрошені, справляв трохи незвичайне враження. Вся його підлога становила карту світу, права стіна — теж, з Північним полюсом у центрі і величезним червоним масивом Радянського Союзу, що нависав над Америкою. Позаду, на стіні, висіли величезні фотографії Землі, зняті автоматами з височини 60—100 миль, а посередині в металічній оправі поволі обертався великий глобус. Біля глобуса точилася зовні стримана, але запекла суперечка. Тут не було, власне, принципових розходжень у поглядах і тим більше в цілях, проте все ж таки тривога встигла вже охопити всіх: обмірковувалися питання величезної ваги.
— Ви старий ідеаліст,— сказав Діллінг, звертаючись до Джона Рамла. Рамл усміхнувся страдницькою усмішкою астматика, шумливо дихаючи й похропуючи, мов У сні.
— Так, я ідеаліст, і це мене цілком влаштовує. Я завжди був ідеалістом і не зносив крові. Заріжте при мені курку, я знепритомнію.
— Ну от!..
— Я запевняю, що політичний спокій світу можна відновити шляхом знищення противників спокою цілком безкровним способом.
— Ви мрійник!
— Не перебивайте мене!.. Без єдиної краплини кро-вГ! Без війни. Без цих жалюгідних атрибутів атавізму — хоробрості, геройства...— Старий потомствений гангстер, важко дихаючи, дивився на глобус, що весь час поволеньки обертався.— Так, без... без цих сиріт, удів, руїн і нахабних ветеранів — інвалідів!
— Але це чистісінька утопія! — сказав Діллінг.— До того ж, це взагалі неправильно: герої, вдови й руїни підвищують індекс нестатків і залежності.
— Це життя! — погодився Річард Рокфорр.— Це живить патріотичні почуття й інтерес до озброєння.
— Ну, можливо, один раз обійдемося без філософії,— сказав Рамл.— Містер Рокфорр в ролі мораліста. Смішно.
— Що ви пропонуєте?
— Я пропоную усунути комуністичні вогнища приблизно в 300 мільйонів чоловік біологічним препаратом концерну "Стандард ойл", — сказав Джон Рамл, показуючи на "вогнища".— Для цього пропоную тут же сьогодні дати вказівку урядові...
— Постривайте! Хвилиночку! Один момент...— втрутився "сталевий король", збагнувши, куди гне ця стара лисиця.— А ви подумали, який хаос внесе це в металургію, на якій тримається світ?
— Атож! Я взагалі не розумію, з якого часу ці безграмотні аптекарі з "Стандард ойла" робитимуть свій бізнес на комунізмі! — підтримав сталевого короля Діл-лінг, що почував до Рамла стару ненависть.
— Хе! Вони, чи бачите, вже наміряються знищити півмільярда клієнтів мало не за сто доларів...
Коли Форрестол появився в дверях, Лауелл і Кеннон одразу зрозуміли, що з ним щось трапилося. Від нього буквально випромінювалося якесь гнітюче хвилювання.
— Джентльмени, прошу пробачення. Я, здається... от дивно...
— Що з вами? — спитав Кеннон.
— Жахлива неприємність...— Форрестол почав озиратися.— Я загубив заячу ніжку. Це дуже погана прикмета.
Всі перезирнулися.
— Ну що ви! Дрібниця яка,— заспокоїв міністра Лауелл.
— Ні, ні. Це жахливо,— сказав Форрестол і зненацька став до чогось прислухатися.— Сьогодні вночі, коли росіяни зруйнували тринітроуловими бомбами Вашінг-тон...
— Який Вашінгтон? — Лауелл і Кеннон перезирнулися.— Як зруйнували?
— Як який? — здивувався Форрестол, підвівши брови. Він був дуже блідий. Тонкі губи ледь усміхалися, а в очах бігав страх.— Як який?" Ви не знаєте, що Вашінг-тон перетворений на купу сміття? Я на свої очі...— Форрестол підійшов до Кеннона. — Містер Кеннон, я бачив ваш труп. Геть розчавлена голова...
Кеннон. Дозвольте. Ну, годі, їй-богу. Ну що ви. Містер Форрестол!
Л а у е л л. Тихіше... Покличте лікаря... (Знаками по-казує Кеннону, щоб той вийшов. Кеннон виходить). Містер Форрестол, може, одкласти ваше повідомлення на тиждень?
Форрестол. Нащо?
Л ауелл (тихо). Мені здається, ви...
Форрестол. Ні, ні, ні. Запевняю вас. (Дивиться на Лауелла благальним скорбним поглядом).
Л а у е л л. Містер Форрестол. Покличте на допомогу; всі свої сили. Взаєморозуміння сьогодні (рух у бік кабінету) повинно бути досягнуте раз і назавжди. Ви можете ручитися за себе?
Форрестол. Абсолютно.
Підходить лікар-психіатр.
Психіатр. Пане міністр, як ви себе почуваєте? Не втомилися?
Форрестол. Ні. Ні. Навпаки!
У сусідньому кабінеті коло глобуса суперечка в повному розпалі. Джон Рамл починає здаватися:
— У мене вже тріщить голова од думок!
— Які думки? Я знаю ваші думки вже, слава богу, 55 років, коли ми з вами починали діло,— насідав на Рамла сталевий король.— Думки! Підписувати смертний вирок півмільярдові клієнтів за сто доларів. Я цента не дам за ці думки.
— Чи не можна без поезії. Ми не потребуємо словесної гри,— проскрипів старий мільярдер.— При чому тут смертний вирок? Планується життя, отже, й смерть теж. Всяке діло має свою нудьгу... Півмільярда... Якось же вони мусять умерти, ці півмільярда. Це питання існування.
— Це жахливо.
— Жахливо, коли будемо гинути ми.— Всі оглянулися. До глобуса підходив Лауелл у супроводі військового міністра.
В приймальні-секретарській. Ад'ютант міністра, секретар Кеннона Глорія Пірс, психіатр.
Глорія (напівпошепки). Ви гадаєте?..
Психіатр. Ну... Звичайно, важко сказати. Але й не дозволити... Ви ж самі розумієте. Тут не вгадаєш.
— Я не розумію, хто може сьогодні будувати лінкори, ці допотопні динозаври силурійської ери? Чи створювати армії...
Форрестол (коло глобуса). Це стовписько грабіжників і потенційних комуністів? Не ті часи, джентльмени! Прошу зрозуміти мене до кінця. Я не кажу про страх... перед комунізмом!.. (Ловить погляд Лауелла). Це не страх. Це... Це чуття часу. В атомний вік, коли змістилися всі координати буття, особливо час, який летить уже на хвилинних стрілках,— отже, в майбутній війні нам уже буде не до оборони архаїчних, приречених на смерть європейських націй...