Другі знов були вдоволені тим, що князь дає в той спосіб річеву основу дальшій нараді і то над справою війни, а не мира. А одні і другі тішилися тим, що князь не допустив до голосу спритного правника, котрий уже за часів, Володимирка не одному бояринови дав доброго чосу в процесах своїми штучками, яких навчився в італійських школах і византійських академіях, а любив мішатися також до справ, на яких не багато розумівся.
Старий воєвода Халдієвич відступив від печатника, вклонився князеви і підійшовши блисше до престола, станув обернений лицем до ради, витягнув ізза широкого пояса невеличкий "хартос" з самаркандського паперу, розвинув його і не дивлячися в нього, почав повагом говорити:
— "Такі тепер сили і розклад полків княжих: В Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі та пригородах їх стоїть "дванайцять княжих полків, між ними два полки чужих наімників; в Гнойниці три полки, в Шумську, Тихомлі й Вигошеві по два, в Бужську і Ярославі по одному, в Сяноці і здовж його провалів два полки, в Синевідську і провалі тухлянськім два, в провалах Бурсуків Діл і Родна Баня два, в Ушиці оден, в Пліснеську, Тисьмениці й Коломиї по одному, разом 33, в тім пять полків чужих наємників. В те не вчислено сторожевих і посилкових відділів у Вістовій, Любачеві, Гологорах і Бакоті, бо вони також в часі війни мусять робити свою службу, хоч і в инших місцях. Майже вдруге тільки сили представляють полки і відділи бо ярів, розміщені в усіх инших городах і при дворищах бояр"...
— "Вони в потребі княжі полки!" лунало з усіх сторін салі від прихильників війни.
— "Ще не показав ніхто потреби війни!" — відгукували противники її.
Князь підняв руку і рада стишилася. По окликах бояр знав уже, хто за війною, хто проти війни, а хто нерішений ще, чого зрештою і перед тим сподівався: перший оклик походив від прибувших полководців і тих бояр, що мали свої добра в безпечних місцях, як майже всі, що сиділи в Карпатах і на Підгірю (з виїмкою "припровальних") тай ті, що сиділи в глибині краю або були начальниками недоступних городів. їм війна, навіть програна, все таки могла принести більше користи чим страт. Инші були проти війни. Вони очевидно були в мен-шости супроти перших бояр і полководців, що також з малими виїмками походили з бояр. Але та меншість не була така, щоб її неможливо було зробити більшістю. Старі бояри, що стояли вже над могилою, не висказали своєї думки. На них міг мати вплив єпископ і старий ігумен монастиря св. Іоана, де неодин з тих старців заходив і любив перемешкувати.
В сій хвилі рішився князь, по бесіді Халдієвича і звітах скарбника та начальників житниць і складів оружа, перервати нараду до завтрашнього дня ji в тім часі вплинути на Гражданця, котрий був спритним бесідником та звести нерішених бояр з єпископом й ігуменом.
Воєвода говорив дальше:
— "В разі нападу на нас можемо ще числити на оружну силу городів, то є міщанства, котра докладнійше дасться обчислити щойно по перегляді писемних звітів поодиноких начальників, які саме порядку-ються в княжій канцелярії. Сили ті можуть при добрих обставинах навіть рішати, як свого часу рішили в обляженім Звенигороді; одначе в склад походних полків увійшлиб на разі тільки в незначній мірі. В разі великої потреби і якби були гроші, можна-б ще старим звичаєм набрати ратників що пятий впавший жереб по всій землі галицькій. Але се вимагає часу...
"Труднійше друге питання, яке завдав мені мій князь. Воно тому труднійше, бо ще не знати, з якими силами рушать проти нас противники. Кождого з окрема ми не боїмося. Навіть блискучий Київ не страшний нам, якби ми заступили йому путь, станувши здовж східної границі. Бо ми за плечима мали-б свою волость, твердині Погорини, Пліснеськ і Теребовль, де твій покійний батько, княже, нагромадив доволі засобів і сосудів. А київські полки малиб за собою лиш шляхи далекі і ліси великі. Можемо приняти, що тепер Київ двигне проти нас около три четверті тілько полків, як має наш князь тай усі бояри і що майже вдруге тілько прийде йому в поміч з союзних волостий Рури-ковичів. З ляцьких князів лиш два входити можуть в рахубу: краківський Владислав і сандомірський Генрик, останній не конче напевно, бо має тепер клопіт з племенем Ятвягів і разом з братом Мечиславом, князем гнізненським та братом Болеславом, князем мазовецьким ненавидять краківського, а всі вони не любляться між собою. Супроти того найбільшу небезпеку представляє король угорський Геза, шурин Ізяслава, що зараз двигнеться на Сянік і Перемишль, тай задержить ще до того частину наших сил у Провалі Тухлянськім і на Родній Бані. А на Кучелемин, Ушицю і Бакоту скочить ще князь берладсь-кий, Іван Ростиславич, внук Володаря!"...
Тут прихильники війни замахали руками. Далися чути оклики:
— "З якими силами? Деж у нього полки?"
— "З волоськими чабанами, з половецькими розбишаками, зі степовими волоцюгами!"
— "Лекше струбіти їх, як удержати!"
— "Чиж вам за мало сил ворогів, які я вичислив перед тим?"
— "А деж союзники наші? Де цісар Мануїл? Де князь суздальський? Де половецькі хани?" Лунало з усіх сторін, аж поки Ярослав не підніс в гору руки. Рада втишалася і воєвода говорив дальше:
— "Союзники далеко. Половці непевні; вони проти такої сили нерадо йдуть. А нім Византія перейде Дунай, нім князь суздальський дійде під Чернигів, вже київські полки будуть на Сереті і Угри з Ляхами зрабують пів землі! Значить — ми вже тоді будемо о половину слабші!"
— "Нім наші посли ще до них дійдуть!"
— "І чи взагалі дійдуть?" закричали противники війни.
— "Зате берладський князь напевно зявиться зза верхів Ар-делю!"
— "І знайде тут добрих провідників!" гукали ті бояри, що були противні війні.
Воєнна партія зі зростаючим здивуваннєм слухала промови свого довголітного провідника, що говорив тепер проти війни. Оден Ярослав чув по його тоні, що він зараз виразніще заговорить і розумів, що дотеперішний зміст його промови був властиво сильно за війною: завзятий воєвода Халдієвич, здобувець городів Погорини, хотів очевидно викликати велику, затяжну війну і якраз для того представляв боярам весь її тягар, щоб побудити їх до напруження всіх сил.
Ярослав не помилився. Старий воєвода заговорив дальше з особлив-шим притиском тай так голосно, що князь не потребував утишувати ради:
— "І для того, пресвітла радо бояр і полководців, я є за тим, щоб ми всі сили, які маємо і можемо мати, зібрали зараз і вдарили в той бік обруча ворогів наших, де можна його переломати! Ми мусимо потроїти свої сили і засоби. Тоді витримаємо до часу, нім цісар Емануїл так зашарпає Гезу, що він на лоб на шию поверне за Карпати! Ми мусимо так довго не дати знищити галицьку волость, поки суздальський князь не підійде під Київ, а половецькі хани за Змиїний Вал. Тоді руські полки ще скорше повернуть як прийдуть! А з иншими ворогами дамо собі легко раду. Вони самі розтічуться, гнані нашими полками. Я уважаю Погорину Волость, так само як покійний батько нашого князя, за таку важну для нас землю, що навіть не буду говорити про вагу її. Впрочім тут ніхто доси не заперечив сього. Але на те, щоб ми її задержали, треба і нам, боярам, підперти з усіх сил князя нашого Ярослава, як ми підпирали батька його, підперти полками, засобами і грішми. Особливо грішми! Вони нам повернуться сторицею!"
Бурливі оклики одобрення залунали в усій салі, піднявся шум, якби війна вже була постановлена. Прихильники мира втратили всяку надію на мир. Тільки один князь Ярослав, не тратив її. Він весь час застановлявся, чи старий воєвода зміркував, що нарочно тепер отримав голос, щоб опісля, коли зійдеться ще більше бояр, не мало його повторене слово первісної сили.
Князь дуже був у душі заінтересований тим, як скінчиться його перша боротьба, дужаннє молодого чоловіка з радою старих бояр, дорадників його батька. Чув, що та хитрість, при помочі якої боровся, вступила в нього щойно від хвилі, як став князем. Перед тим мав душу, чисту від неї. Чув, як щось нового виростає в його душі і росте з дивною скорістю. І тим дужше бажав собі, не допустити до війни, щоб у спокою упорядкувати свою волость і свій ум, розораний новими подіями, упорядкувати по своїй думці.
А воєвода кінчив свою промову:
— "Зробивши все, але то все, що в нашій силі, витримаємо напір, нім прийде підмога. Бо полки галицької землі, як показало княженнє Володимирка, тверді і не йдуть, в розтіч навіть перед найбільшою ворожою силою. їх можна ізсічи, але годі перестрашити! Вони не уступають в нічім не то Ляхам, ні Уграм, але навіть варяжським дружинам, які складаються з найліпшого добору тих, що мають відвагу, йти в далеку чужину. А кромі них і далеких союзників можемо мати ще одного союзника, якого так добре випробував покійний князь Володимирко. Се срібло і золото! Сего вірного союзника можете за кільканайцять днів попривозити з усіх усюдів до княжого терему. Я скінчив."
Майже всі мали вражіннє, що війна була так, якби рішена.
Умом молодого князя заволоділо на хвилину прикре почуваннє. Йому здавалося в часі, як воєвода проголошував другу частину своєї промови, що на його місци мігби рівно добре сидіти який небудь боярин. Мав ніякове вражіннє, що з ним не числяться тут — у такій важній справі! "Чи так само відважився би був говорити хочби воєвода Халдієвич, якби тут, на сім золотім столі сидів мій покійний батько?" — подумав Ярослав. Але се прикре почуваннє тревало тільки хвилину. Князь витолкував собі, що робить кривду старому воєводі. Бо по перше: сам йому приказав, висказатися подрібно в справі війни і воєвода тільки сповнив його припорученнє, отверто і рішучо, як яло старому жов-нірови, не скриваючи й усіх трудностий, звязаних з війною. По друге: за Володимирка він не говорив би так, бо вони оба становили немов один дух в двох тілах, отож за нього все те сказав би був старий князь.
Тут Ярослав почув, що його погляди і молодість сильно відріж-няють його від сього збору старих дружинників і достойників. Вкінці пригадав собі батьківські слова, нераз повторювані: "Воєвода Халдієвич належить до тих людей, що як навіть скажуть тобі щось прикрого в очі, то тим певнійший можеш бути, що поза очі боронитимуть тебе все і всюди. Він для мене рівно цінний, як городи, які здобув для моєї волости".
Заслужена старість має свої права, подумав молодий князь і позбув-шися своїх хвилевих, прикрих почувань, знов повеселійшав.