Маніпулянтка

Іван Франко

Сторінка 11 з 12

В тій групі нема одностайності й уніформи; тут кожде лице — справді відмінна фізіономія, тут повно руху та контрастів, лунає сміх і глухо стогне розпука, а здовж шляху, яким пройшла ся громадка, від часу до часу лишається якийсь недовідомий останок: то труп, то калюжа крові.

А третій шлях — середній. Іде ним дуже мішана, найчисленніша компанія. Єсть тут жінки, загартовані досвідом, які з тяжкої життєвої боротьби винесли все-таки чутливе серце і непорочну душу; єсть молоді панночки.

яких щасливий темперамент хоронить від екстраваганцій, а молодість від рутини, натури гармонійні, з живим чуттям і бажанням діяльності, але кермовані більше розумом, ніж чуттям. Боротьби і внутрішніх роздвоєнь і тут не хибне, не хибне блудів і помилок, бо де ж їх хибує в ділах людських? Але скарб найдорожчий: людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято, переноситься як найцінніше насліддя все наперед, до далекої кращої будущини.

Легке стукання до дверей перервало її мрії.

— Чи можу ввійти? — запитав у дверях доктор.— Чую, що, пані, ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі...

— Прошу, прошу, ходіть ближче! —сказала Целя.

— Я тілько на хвилечку. Тато по вечері забрався до свого касина, а я не привик так вчасно йти спати. Але коли б я мав пані перешкодити...

— Ні, пане доктор, не чуюся сонною,— сказала Целя.— Прошу, сідайте.

Доктор сів і під час, коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив із неї очей.

— Дивна річ,— почав говорити по хвилевій мовчанці.—Дивлячися на вас, пані, так і здається мені, що читаю ваші думки, як з книжки.

— Се вам так здається,— відмовила Целя з усміхом.

— Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвилі?

— Добре, о що заклад?

— О... о... знаєте, пані, як виграю, то тоді скажу свою ціну, а як програю, то ви подиктуєте.

— Могло б вас багато коштувати те, що я подиктую.

— Все одно. Але я також буду вимагати неабиякої річі.

— Я спокійна, пристаю. Ну, говоріть, про що я думала.

— Про одного панича, що зветься СемІон Стоколоса.

Доктор сказав ті слова звільна, з притиском, вперши

прошиваючий погляд у Целине лице. Вона стояла насупротив нього. Слова доктора, бачилось, не зробили на неї ніякого вражіння.

— Я знала, що ви в той бік стрілите, хоч і не надіялася таких слів. Ви програли, пане доктор. Я думала про долю жінок у публічній службі.

— Слово честі?

— Слово честі!

— Прошу диктувати своє вигране.

— Мусить пан доктор, як на сповіді, визнати мені три правди,— напів гумористично, а напів з якимось нервовим неспокоєм сказала Целя.— Поперед усього, відки пан доктор знає Семіона Стоколосу і на якій підставі судить, що я могла думати про нього?

— О, на се питання дуже легка відповідь. Пана Стоколосу знаю ще з гімназії. Власне сьогодні, коли ви, пані, вийшли до служби, я побачив його крізь вікно, як ішов вулицею. Випадково побачив його і мій тато і показав мені на нього, як на того молодого чоловіка, з котрим... котрого... про котрого він згадував при обіді.

Кров ударила Целі до голови.

— І ви зараз увірили, що я маю з ним якісь ближчі зносини! —скрикнула вона.— Фе, пане доктор, стидайтеся!

— Що ж, хіба в тім було би що злого? Пан Стоколоса чоловік здібний і симпатичний, невважаючи на свою... комічну поверховність.

— І невважаючи на се, мені до нього зовсім байдуже.

— А прецінь же ви, пані, кореспондуєте з ним.

— Помиляєтеся, пане. Я одержала від нього пару листів, се правда, але на жадний не дала йому відповіді.

— Ну, так! Візьмім так, писаної відповіді ви йому не дали, але усну.

— Пане доктор! — скрикнула Целя прикрим, болючим голосом.

— Але ж прошу пані, адже ж і се не було би ніяким злочином.

t — Але коли б було фактом, то я би з тим не крилася.

— Га, то перепрошаю! Нехай пані перейдуть до другого пункту, коли ласка.

— Ні, пане, дарую вам другий пункт,— сказала Целя з досадою.

— Ов, пані вже й гніваються на мене,— сказав доктор.—Може, кажете йти геть?

— Але сидіть, сидіть! Хто вам сказав, що я гніваюся? — поспішно сказала Целя.

— Ну, спасибі за дозвіл! А щодо другого пункту, то я можу пані відповісти на нього і без запитання. Пані хотіли знати ближчі подробиці про панну Амалію Шмідт. І овшім!

Целя глянула на нього з зачудуванням, вкінці засміялася голосно.

— Сим разом угадали. Але пам’ятайте: говорити правду!

— Що ж,— сказав спокійно доктор,— не маю причини скривати правди. Панна Амалія Шмідт — се, як я вже пані говорив, дочка протомедика віденського головного шпиталю, має 28 літ і єсть спадкоємницею півмільйонової фортуни. А що я з її батьком у великій приязні, то сей старався делікатно наклонити мене, щоб я став його зятем. Ну, нічого гріха таїти, чоловік не святий, полакомився не стілько на маєток, скілько на кар’єру, яку мені обіцював д-р Шмідт, і заручився з панною. Але сьогодні, як пані бачили, я відписав їй "слово твердо" і розірвав ті заручини.

— І се правда? — запитала Целя, пильно дивлячися докторові в лице.

— До слова правда!

— Слово честі?

— Слово честі! — без запинки сказав доктор.

— Ну, добре. А що ж властиво склонило вас до того розриву?

— Що мене склонило? Гм! — сказав доктор, удаючи заклопотаного.— Позвольте, пані, що наразі лишимо се питання на боці, бо воно і так не належить до теми другого пункту — панни Шмідт.

— Так, так!—сміючися сказала Целя.— Трактуймо річ парламентарно! Переходимо до третього пункту. Який властиво був змисл вашої вечірньої розмови? Може, воно нетактовно, що я так просто питаю, але, пане доктор, ви програли заклад, так уже, значить, не прогнівайтеся!

— Властивий змисл моєї розмови? Гм, гм! — І доктор сим разом справді з заклопотанням порушився в кріслі.— Се діло досить делікатне, і я не знаю, в якій би формі вам сказати його.

— Не дбайте про форму! Форма — се зрадник. Нехай річ сама за себе говорить,— поважно і навіть якось строго сказала Целя.

— Властивий змисл моєї розмови, прошу пані, такий, що я...— ті слова доктор цідив звільна, чимраз помаліше, аж вкінці шепотом, нахиляючися на кріслі, додав: — люблю вас!

І, сказавши се, схопився, кинувся до Целі, щоб. обняти її в свої могучі рамена. Целя зблідла, але енергічним рухом рук зупинила його.

— Ні, пане, сказала, — не забувайтеся! Сидіть.

Я ще маю вас де про що спитати. Кажете, що мене любите. Що ж, велика честь для мене. Очевидно, скажете також, що для мене ви покинули панну Амалію Шмідт, правда?

— Ну, а як би й так!

— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервовим притиском сказала Целя.— А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?

— Дивно ви, пані, висловлюєтеся,— сказав доктор.— Ані за ту честь, ані за ту жертву, ані за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нічого. Я можу тільки бажати...

— Ну, так чого ж бажаєте?

— Щоб... щоб... ви хоч трошки полюбили мене.

— І пощо вам моєї любові?

— Ах, пані! Як ви можете так питатися? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим життям, була би...

— Пане доктор! — строго перебила його Целя.— Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по-свойому, практично.

Доктор видивився на Целю, яка стояла перед ним усе ще бліда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруження і рішучості. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось як злобна насмішка і певність побіди, і сказав:

— Ну, пані, трохи ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.

— А що ж ви думали? — відмовила Целя.— Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?

— Маєте причину? — здивувався доктор.— Прошу, яка се причина?

— Се вже моя річ! — відповіла Целя.— Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійтеся. А тепер говоріть ви, Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!

— Хіба ж я досі не говорив щиро? — з міною ображеної невинності сказав доктор. . .

—До річі, пане доктор, до річі! Чого вам треба від мене?

Доктор поблід на се питання. Хвилю вагувався.

— Що ж, пані,— сказав він,— се було би моїм найгарячішим бажанням, найвищим ідеалом, але тут заходять деякі перешкоди, котрі треба би вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про се мені байдуже! Правда, на початок практики, на устроєння здалось би дещо фондів, ну, але в тім уже моя голова, не вам сим журитися. Важнішою перешкодою єсть...

Доктор на хвилю зацукався.

— Що таке? — спитала Целя.

— Ваша поштова служба, ось що! — сказав доктор і відітхнув, мовби звалив якийсь важкий камінь із грудей.

Целя гляділа на нього з німим зачудуванням.

— Так, пані! — свобідніше вже і навіть з якимось жаром говорив доктор.— Ані мій батько, ані я не пристанемо на те, щоб моя наречена з поштового бюра йшла під вінець. Жінка — се для мене таке святе, ніжне, недосягле, що я навіть у думці не можу без обурення бачити її там, на публічній виставі, на тім ринку, де безстидність і брутальна сила штовхаються в боротьбі за шматок хліба. Представляти собі вас, пані, серед тої юрби — се для мене таке болюще, таке понижаюче!..

Целя стояла бліда, холодна, непорушна. Тільки її груди хвилювали раптовно і швидко, свідчачи про глибоке внутрішнє зворушення.

— То що ж маю зробити? — спитала вона ледве чутно.

— Покинути пошту якнайшвидше, хоч завтра!

— І куди ж відтак подітися? Адже ж тут... у вас... на вашій ласці бути не можу, не будучи ще вашою.

— Ну, на ласці! Яких ви слів уживаєте? Для того,

кого люблю, всяка ласка, всяка жертва єсть тілько обов’язком. Правда, тут вам бути ніяково, але на се єсть рада. У мене є стара тітка в Станіславі, відвезу вас до неї, побудете там, поки тут усе буде готове до шлюбу. Ну, що, згода?

І доктор з усміхом знов простер рамена, щоб узяти її в свої обійми.

— Ще ні,— холодно сказала Целя.— Тепер моя черга сказати слово. Не буду говорити довго. Прошу вас, пане доктор, прочитайте мені наголос отсей лист і поясніть його зміст!

І вона подала йому письмо, яке перед тим дала їй Осипова.

Доктор зірвався з крісла мов опечений, кинувши оком на грубі каракулі та курячі лапи, якими надряпане було його ім’я на коверті.

— Відки ви взяли се письмо? — сказав він різко.

— Не бійтеся, пане доктор, я його не вкрала,— холодно відповіла Целя.— Осипова знайшла його на сходах і, думаючи, що воно моє, подала його мені.

6 7 8 9 10 11 12