Він посилався на той або інший історичний приклад і аналізував його, але, аналізуючи його, він часто доходив зовсім інших непередбачених висновків і наведеним фактом спростовував своє попереднє твердження.
— Він, — казав про Костомарова Ю. Андрузький, — звичайно намагався історією доводити свої міркування і часто послабляв їх, судячи за фактами.
В кожній істині він умів розкрити її протилежний сенс. Звідсіля, певне, і його хитання, його нерішучість, що так дратувала Куліша.
— Сідуха! — казав Куліш про Костомарова.
Отже, на слова Тарасові, що нарікав на Хмельницького й вихваляв Мазепу, Костомаров відповідав: / так, і ні!.. Прихильник Хмельницького Костомаров бачив негативне в Хмельницькому й чесноти в Мазепі.
Ватажок Кирило-методіївського товариства, керівник національно-політичної організації, він не мав ані певно окреслених ідеалів, ані точно визначеної національної лінії. Більше, він не визнавав себе навіть за українця.
Коли треба вибирати між чужим і рідним, він вибере чуже як краще.
— Я, — казав Костомаров Кулішеві, — не обвинувачую тих, що холодні до свого рідного. Людина прагне
кращого, а чуже краще.
Своє гуманітарне співчуття до пригнічених, соціяль-но-скривджених кляс він відмежовує од національної самосвідомости Куліша та інших.
Тільки з гуманітарної ідеї він, людина без батьківщини, обертається між українцями. В Англії він співчуватиме ірляндцям, в Германії лужичанам, в Австрії іліризму, в Туреччині грекам. Його національні симпатії підказала сентиментальність та чуле серце.
— Навіщо, — звертався Куліш до Костомарова, — навіщо ви кажете, що ви не українець. Що тільки з гуманітарної ідеї ви обертаєтесь між нами?
У Куліша гієратичне почуття своєї національної обраности.
— Ми, — каже Куліш, свідомий свого національного священства, — ми даємо вам право громадянства. До того ж, ваша мати українка. Я не можу вас любити так, як люблю, коли вважаю за українця. Чиж можна ж таки одкидати це таке коштовне для нас ім'я?
Людина неґацій і відмовлень, хитань і непевностей, сумнівів і скептичних реплік, Костомаров, курс лекцій, читаний року 1846-47 в Університеті, викладав у такому дусі, що повинен був зовсім не сподобатись українофілам, а особливо Кулішеві, авторові "Повісти про український нарід".
— Гірка, нікчемна доля України походить з нікчем-ности душі народу! — казав Костомаров.
Україна надто слабка, надто безсила. Такою вона була колись, такою вона лишилась зараз.
Учителюючи в Рівному, Костомаров їздив одвідати Берестечко, місця, пов'язані з Хмельниччиною.
В корчмі, де вони спинилися з приятелем, їхні розмови підслухував становий пристав, — чи не почує, бува, чого протизаконного. Потім, у мундирі з червоним коміром, при шпазі збоку, він з'явився до Костомарова, вимагаючи пашпортів і допитуючись, чи не польські вони емісари, з тим, щоб у разі чого заарештувати їх.
Костомаров бачив рештки шанців, Стир, болотяну річку Плишову, ліс над Стиром, переправу через Плишову, де загинуло безліч козацького війська.
Туман оповівав берестецькі поля, вогкі верби стояли понурі й заплакані, й миршавий селянин на убогій конячці орав скудні й скупі, не свої, панські перелоги.
Коли за Хмельницького Україні не вистачало сил, щоб без сторонньої допомоги вибитись з-під кормиги польської, панської, то вельми паче тепер їй бракує будь-яких можливостей.
Костомаров складав і переписував революційні проклямації, що закликали до повстання, але він не вірив у те, що писав.
— Хіба, — іронізував він, — як од труб Ісуса Навіна падуть стіни й твердині вікового пригноблення!..
З байдужістю він спостерігав, як гине народна мова, нівелюється селянський побут, зникає своєрідність, збільшуються асиміляційні впливи.
Хай гине!
— Загибель мови й звичаїв, — казав Костомаров, — не є нещастя для народу.
— Коли, — додавав він, — українська народність зникне остаточно, то це ще не загибель для людства, бо значить так треба.
Так говорив Костомаров, розподіляючи за Геґелем всі народи на обрані й необрані, історичні й неісторичні. Українська народність належить до тих неісторичних націй, що повинні зникнути, зливаючись з обраними, перед якими лежить широкий шлях плідної всесвітньо-культурної місії.
Взимку р. 1846-47 Костомаров працював над історією Богдана Хмельницького, готував до друку слов'янську мітологію, збирав народні пісні. Його тількищо було обрано на професорську катедру, перед ним розкривався широкий і принадний життьовий шлях. Він кохав, і його кохали.
Стороння людина могла б подумати, що він живе повним життям, але Микола Іванович з сумнівом хитав головою.
Він не був задоволений з досягненого; на серці лишалося почуття порожнечі і спустошености.
Він працював, але він не вірив у те, що робив. Усе, що він робив, здавалось йому прикрим, небажаним і непотрібним. Він не почував під собою ґрунту: спустошена, з якоюсь глибокою внутрішньою надірваністю людина.
Сидіти в Києві, досліджувати архівні джерела з історії Хмельниччини, збирати народні пісні, — чи не значить це поринати в мужицтво, закопуватись у провінційну однобічність, закривати перед собою вихід на простір найширших обріїв? Він гадав, що він обмежує сам себе. Скеровуючи всю увагу на неосвічену людність, чи не знижує він тим самим культурний рівень інтересів інтелігенції?
Він — інтелігент, одірваний од мас, соціяльно ізольована й замкнена в собі особа. Він людина без батьківщини. Народ для нього щось чуже й стороннє.
— Народ — то раб! Раб і мужик!..
— Ви, україномани, — казав Костомаров, — маєте за ідеал в голові мужиків, свинарів, чумаків і т.п. рабів.
Йому душно в цій атмосфері провінційної однобічносте Він повстає проти україноманства, ідеал якого є раб, мужик, поворот до примітиву, до примітивної пісні й переказів. Мужик як ідеал, народництво як ідеологія здається Костомарову власноручною посвідкою бід-ности, Іезіетопіит раире^аНэ. Він не хоче "рабських" ідеологій, збудованих на вірі в мужика.
Демократ, він висловлює антидемократичні думки.
Народник, він не бачить нічого для себе привабливого в народницькій ідеології.
Де кінчається патос, і де починається сарказм? Як відокремити серйозність від жарту й щирість від глузування? Піднесеність завжди здається трохи смішною, але, разом із тим, хіба не буває сарказм патетичним?
Костомаров любить подвоювати й удвозначнювати свої погляди.
Він захоплено говорив про панславізм як про найкращу ідею свого віку і про змагання слов'янських племен до власного розвитку, але в своїй повісті "Панич-Наталич" він висміяв і панславізм і мрії про слов'янське відродження. Герой його повісти відмовляється від порожнього мрійництва, одружується і стає добрим урядовцем на митниці.
"Чи не від англійського слова iron (залізо) походить слово іронія?" — запитував Віктор Гюґо.
Костомаров був ексцесивним і крикливим. Своїм криком він імпонував.
Не без злої уїдливости Ю.Андрузький казав про Навроцького:
"В університеті Навроцький тримався того, хто голосніше кричав. Ось чому він тримався думок Костомарова".
Костомарову приписують авторство "Книг битія", але найкращим доказом, що свідчив би за його авторство, може служити той факт, що погляди, висловлені в "Книгах битія", не мають нічого спільного з поглядами, які він висловив у свойому листуванні з Кулішем.
І це не поганий аргумент, щоб доводити авторство Костомарова. Надто вже Костомаров химерний і непослідовний, щоб він не міг одночасно бути автором "Книг битія" й разом з тим заперечувати думки, в цих "Книгах" розвинені.
Його погляди такі ж крикливі й ексцесивні, як і він
сам.
На допиті в III відділі Василь Білозерський про Костомарова свідчив:
— У характері Костомарова була та особливість, що він усупереч з властивим йому суворо-критичним дослідом фактів, ніби навмисне захоппювався будь-якою звичайнісінькою ідеєю, яку хтів собі з'ясувати, і, довівши її в своїй уяві до останнього, покидав її як безппідну. Тому, приміром, трапилося те, що він захтів бачити свій твір "Мітологія слов'ян" надрукованим церковнослов'янськими літерами й тоді сам жалкував про це.
Костомаров швидко захоплювався, легко запалювався, щоб згодом, іноді зовсім несподівано перейти до сумнівів і скептичних неґацій. Піднесення він змінює на похмурість, ствердження на відмовлення, прийняття на заперечення. Йому бракувало почуття ритму й рівноваги. Він аморфний і аритмічний. Звідціля у нього такі раптові зміни настрою й погпядів, його скаженість, його галюцинаційні божевілля.
11 вересня року 1846 Куліш писав до Костомарова:
Я знаю, що ви захопите й серця й душі своїх слухачів лекціями з української історії, але, боронь Боже, зважуйте гаразд свої думки. Не все те можна без шкоди говорити своїм слухачам, що Ви пишете до мене. Мене не турбують такі висновки, як приміром оце: "Гірка, нікчемна доля України походить з нікчемности душі народа". Мене не турбує ця метка фраза, подібна до каменюки, що її кинула дужа рука кацапа, бо я в грудях своїх ношу цю душу народню і знаю, що вона не нікчемна.
Та багатьох може збити Ваша фраза з пантелику, а інших примусить спустити руки. Коли Ви кажете, що в моїй новій книжці "історичну істину висловлено з такою сміливістю, з таким шляхетним почуттям, як ще не було на Русі", чому ж Вам не проповідувати в мойому дусі з катедри? Навіщо Вам нападати на душу народню? Хіба Вам мало про неї говорить єдина в новій Европі поезія українська? Хіба не напружувалась вона так велично тоді, коли їй її Мойсей (Богдан) казав: "Тим то й сталась по всьому світу страшенна сила козацька, що у нас була сила й душа єдина"? В ніщо ставите потоплення "губителя Фараона" (Польщі)? Ви, в нетерплячій досаді на довге її блукання в пустині, лаєте її останнім кляттям, називаючи нікчемною. Почекайте, буде, певне, час, коли від одного звука труб її падуть стіни й твердині, для руйнації яких, Ви вважаєте, потрібна зброя. Буде час і царів-поетів, що все покорять свойому божественному впливу, буде час і збудовано буде храм, в якому вклонятимуться і чужі народи, буде час і пророкам-іскупителям багатьох.
— Ви, — звертається Куліш до Костомарова, — так швидко вражаєте душу народу українського "історичними правилами", ніби для чудес Божих є правила (а чому ж не здійснитися божественним чудесам там, де єсть душі божественні?).
Поділу Вашого народів на обрані та необрані я не приймаю і боюсь, щоб Ви не зайшли з таким поглядом на історію в глибоку темряву...