— пирснула вона.
— Що зимою?
— Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.
— Я тодi й подумала: смiливий ти!
— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.
Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:
— Нi, не хочу.
— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
— Правда, смачнi?
— Смачнi. — Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. — А як тебе звати?
— Любою.
— I що ти робиш тут?
— Пасiку доглядаю.
— Сама?
— Сама-самiсiнька, — посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
— А де ж твої батьки?
— Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.
— А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? — махаю рукою на той край загороди.
— В терновiй хустцi?
— В терновiй.
— То моя тiтка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.
— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.
— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.
— А що там є?
— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.
— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.
— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
— Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
— Дуже славна, — погоджуюсь я.
— А бачив, як вона вишиває гарно?
— Бачив.
— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.
— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
— А в нас автомобiль був.
— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?
— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.
— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.
— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.
— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.
— Чого ж боятись?
— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
— Машину тягне не чорт, а мотор.
— Хто його знає, — засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?
— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.
— I гарно було їхати?
— I гарно, i м'яко.
— Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, — замрiяно посмiхнулась Люба.
— I це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.
— А куди ж ви подiли свого автомобiля?
— У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар'ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.
— А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.
— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.
— Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".
— Чого ж вона її так зве?
— Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.
Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
— Лiзь, — каже менi Люба.
— Може, й тебе пiдсадити?
— Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.
Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi —любота: потягнеш вiночок до себе — i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...
Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.
— Оце ми так збираємо суницi на зиму!? — гукнув я з самого вершечка.
Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
— Не будь вишкваркою!
— А ти не пащекуй!
— О, найшов пащекувату! — засмiялася Люба. — Ходи-но краще сюди.
— Чого?
— Поможеш видмухнути вогонь.
— А нащо вiн тобi?
— Треба!
Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
— Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.
— I ти вмiєш кулiш варити? — здивувався я.
— Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
— I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити — це дiло труднiше.
— А ти вмiєш?
— З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?
— Блакитну бачив, а бiлої — нi.
— А борсука?
— Теж нi.
— А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.
— Ходiмо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.
— Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
— Тобi не страшно самiй залишатися?
— Трохи страшнувато, — обвела поглядом лiси. — Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато.