О, як у нього під пальцями тремтіли струни, як він любив бити по них, щоб веселощі лились із грудей разом із сльозами... Але то було так давно! На чужій немилій роботі засох, не розвинувшись, талант, а в'язниці наклали на нього товстий шар холодної цвілі.
7
Шістнадцять років було Михайлові, коли дідусь, благословивши його на життя, тихо й спокійно зійшов у домовину. Він багато попрацював. Тепер дійшов свого кінця й ліг спочивати.
— Вічна тобі пам'ять, дорогий дідусю! — тихо сказав Михайло. Він не плакав. Він був саме у тих літах, коли молоді крила прагнули випростатися й шугнуть вгору. Йому боліло, як болить кожній людині, що втратила когось дорогого і близького, але він уже знав, що кожна натягнута нитка колись десь обірветься. А дідусь прожив таки багато літ... Нитка його зотліла й нечутко ввірвалася. Хай спить спокійно дорогий дідусь!..
Його урочисто поховали. Він жив так довго у млині, що не було такої людини, яка б не пам'ятала, коли він саме прийшов сюди. Його всі знали, і він знав усіх. Тому на похорон прийшло дуже багато людей, і згорбатілих у праці, і молодих, що тільки збиралися жити...
Вчора поховали дідуся, а сьогодні прийшли з контори до Михайлика й наказали шукати собі квартири. Кімнату, де прожив Михайлик шістнадцять років, віддавали новому сторожеві, що прийшов на дідусеве місце.
І Михайло перебрався в селище. Він знайшов малюсіньку кімнату в якоїсь бабусі, сини якої були вантажниками на станції, і оселився там. Як і раніше, він працював у млині, в малярному цеху. Вже давно він скінчив звичайну для робітничих дітей школу. Та це його не задовольняло. Рік тому у місті було відкрито вечірню школу для дорослих, і Михайло із Стьопкою також записались до неї. Тільки Стьопці було не до школи. Кашель і кров, що нею вже кілька років плював рудий кочегар, його батько, врешті зробили те, що на руках у Стьоцки після однієї страшної ночі опинились разом із матір'ю п'ятеро малолітніх братів та сестер. Школа, а з нею й надія на краще життя одійшли на дальший план, і вісімнадцятилітньому парубкові треба було думати про те, як врятувати од злиднів батьківську сім'ю. Він> Стьопка, працював так само, як і батько, в кочегарці і, як батько, став похмурий та суворий. Життя йому зовсім не всміхалося своїми ласкавими оченятами.
Михайлик ретельно після роботи ходив до міста в школу. Там він познайомився з різними людьми. Дехто з них був багатий на мрії, а дехто —> на життєвий досвід. Як ті, так і ті зубами вгризалися в науку, як ті, так і ті горіли бажанням — видертися кудись вище з цієї помийниці, як називав життя прикажчик Слива із галантереї Бершацького.
Оця бадьорість і нервове бажання "видертися" опанували й Михайла. Цілі вечори й довгі ночі він просиджував за книжками. За всяку ціну хотів стати освіченою людиною.
Іван Киламут якось зайшов вечором на квартиру до Михайла. Перед тим він десь хильнув з товаришами і тому був сміливіший, ніж звичайно.
— Ти добре робиш,— сказав він шістнадцятилітньому школяреві.— Це гарно. Учитись треба, а нашому братові — особливо. Ти поглянь на мене. Міг би я бути, дідько б його взяв, професором, чим завгодно міг би бути, але я є тільки Іван Киламут. Та й тільки. Життя так повернуло. Еге ж, життя. Складна це штука. Ти його, вважай, ще не куштував. Та й не треба... Але все-таки добре було б, якби мені ще раз довелося погладити по шовковому личку хоч одного людомора!
— А ви хіба вже хоч раз гладили? — запитав Михайло.
— Гладити не гладив, а руку раз усю розкраяв. Потрапив у писок... З рота бризнули зуби, а з руки кров. Тільки це було давненько, дуже давненько. Зуби мерзотник вставив нові, а крові своєї я й досі не вгамував. Еге ж...
Киламут ходив по хаті, зупинявся біля столу, дивився на Михайликові книжки і знову ходив. Одна щока нервово пританцьовувала.
Це Михайло помітив, як помітив і те, що довгі руки Кила-мута весь час ніби намагались щось зробити й тільки за повітря хапалися.
У кімнаті горіла невеличка лампа, і тому було напівтемно й гарно. Світ ледве попадав на людей, і вони здавалися якимись особливими, таємними. Це оточення ще більше нервувало Киламута. Він усе швидше й ШБИДШЄ ходиз ПО хаті, й усе швидше перегортав книжки, що йому потрапляли під руки, іноді він навіть зупинявся на кілька хвилин тут і робив вигляд, що щось пильно розглядає чи читає. Один раз він зовсім довго затримався, і тоді з його обличчя Михайло бачив, що він пильно читає.
— То дуже цікава книжка...— не втерпів Михайло.
— Еге ж? — перепитав Киламут.
— Страшенно. Я вам міг би прочитати одне таке місце, що чорт його знає!
Киламут аж остовпів.
— Почитаєш? Мені? — Потім зрадів і аж, врешті, тихо сів на ліжко.
— Ну, читай.
Михайло взяв до рук книжку, підсунув лампу й почав читати. То була книжка про життя рослин, про життя квіток. Простими й зрозумілими словами говорилось там, як збудовані, як ростуть і годуються дерева, як мудро природа все зробила і як доцільно, гармонійно й прекрасно все збудувала.
Рівно, лише іноді спотикаючись на довгих словах, котився Михайлів голос. До книжки були прикладені малюнки, і часто голови читача і Киламута стукались лобами, розглядаючи ті малюнки...
— Хороше. Дуже хороше.— Промовив нарешті Киламут, коли Михайло залишив книжку.— Все хороше і ке так, як у людей. Все мудро, все просто і ясно. Росте дерево, росте квітка, і нема їм ніяких турбот, ніяких інших чортів, що ними повне життя. Природа панує там, а тут — люди. Там клітинка, чи як її там, допомаґає одна одній, а тут тиснуть, та ще й як тиснуть. Еге ж...
Довго ще говорили обоє, обмірковуючи прочитане, то знову так просто, з приводу якоїсь думки, що випадково надходила одному чи другому до голови. Вечір пройшов непомітно.
Врешті Киламут почав збиратись додому. Підвівся, взяв до рук шапку, повертів її сюди, туди,— зітхнув, а потім підійшов до Михайла, взяв за руку, стиснув і прошепотів на вухо:
— Є й у мене гарна книжка.,, дорога книжка... от оту якби прочитати... тільки щоб з людьми, щоб більше людей чуло... дорога книжка... Така, дорога, що кров'ю за неї платили. Там багато є чого, а особливо про наше злиденне життя...
— Так що ж,— сказав Михайло,— давайте я і її прочитаю. То була одна із захалявних робітничих книжок, що дуже
докладно розказувала про суспільний лад, про роль робітників у державі, про їх кривди, злидні, про знущання над ними та про все те, що тепер кожен хлопчик-школяр знає і про що тільки неясне уя'влеиня мав Михайло.
І він ту книжку прочитав із захопленням, а потім ще багато раз перечитував її і з Киламутом, і з іншими робітниками потай, вечорами, щоб ніхто не бачив.
Книжка ця розбурхала цілий рій думок у молодого робітника на все, що йому здавалось неясним, на все, на що він раніш не звертав уваги,— він почав накидати пильним оком і скрізь бачив те, чого не помічав раніше. Помітив тісноту і бруд у своєму цехові, помітив з'їджені працею обличчя й руки, згорблені спини, невеселі очі.
А потім враз сів і взявся за пензлик. Рука тремтіла, і щось стискало за горло. В грудях тіснилися й бунтувалися якісь дивні почування, якісь ще не відомі сили...
Тоді кожного дня після роботи почали приходити в кімнату до Михайла робітники, переважно ті, що найбільше зазнали від тяжкої праці. їх і почав малювати Михайло. Коли тепер він дивився на цих людей, то вони здавалися йому не такими, як завжди. От у цього плечі якісь вузенькі й велика голова, мовчазна, байдужа, придивишся до неї — і страшно від тієї байдужості стане. В іншого знову якось дивно випинаються руки,— незграбні, порепані, скарлючені; весь чоловік стоїть тут, у кімнаті, а здається, що видно лише оті руки. Ще в іншого постать так вигнулась, так обмалювалась, що обкреслить її — і вся людина, як жива стане. Так бачив, так і малював Михайло, ї незабаром розкотилась слава про талановитого хлопця й гарну картину, що її він намалював. Щодня, а особливо в свята, до Михайла приходили одвідузачі: гімназисти, прикажчики, писарі, навіть дівчата приходили. Якийсь студент особливо гарячився й говорив про те, що у хлопця талант і що картину треба оді-слати на виставку, що вона зробить фурор серед суспільства.
І Михайло, а особливо Киламут приєдналися до цієї думки й підтримували її, але... але їх замір попередила поліція. Вона таки справді картину взяла, але, куди надіслала, про те ніхто ніколи не довідався.
Михайло прийшов додому, коли поліція вже похазяйнувала. Господарка розповіла про подію. Що поробиш? Ліг Михайло на ліжко, закрився подушкою й гірко-гірко заплакав.
Киламут боявся більших ускладнень і особливо у млині. Тим більше, що подія наробила шелесту. Всі жваво обговорювали пригоду. Скрізь можна було побачити купкй з двох, трьох і більше людей, що сперечалися й виявляли своє незадоволення: хто голосно, хто тихенько, щоб ніхто не почув.
Михайло зробився героєм — особливо серед своїх товаришів по вечірній групі і серед деяких гімназистів. Навіть млинове начальство забажало ближче побачити от такого свого робітника. Старий господар млина звелів покликати до себе хлопця-художника.
Михайло прийшов і став біля дверей.
— Ну, що ж стаз, сідай.
Дід нервово сіпнув плечем і показав на стілець. Він не був сердитий з лиця, і це підбадьорило Михайла.
— Так ти художник? — спитав він допитливо, приглядаючись до хлопця.
— Ні,— відповів Михайло,— я ваш робітник із малярського цеху.
— Та це я й сам знаю! — нетерпляче прикрикнув дідок.— Ти кажи — картину ти малював?
— Я.
— От так би й давно!..
Господар одкинувся на спинку крісла і ще раз обдивився Михайла з ніг до голови.
— А де ж ти вчився?
— Сам навчився. Охоту до цього маю. Ще як маленьким був, то вже малював. Я тут, у дворі, з дідусем лсив, з сторожем старим, що ото помер, може, знаєте?
— Те-те-те! — зацмокав господар губами.— Іванів син, чи то пак приймак?..
Михайлик опустив вниз голову:
— Еге ж...
На цьому й скінчилась панська цікавість.
Довшою й теплішою була приязнь одного гімназиста, що безплатно взявся Михайла вчити. Вони вдвох прочитали багато книжок, і все прочитане Стась — як звали того гімназиста — ще й пояснював так, щоб для Михайлика не пропала жодна цікава думка, яку він міг або пропустити без уваги, або не зрозуміти. Але, працюючи зі Стасем, він не залишив і своєї вечірньої школи.