І була в нього не сльоза, а сльози.
"Стежки-дорожки"
З оцього району виїхав до обласного центру голова виконкому районної Ради депутатів трудящих.
Виїхав він в різних справах, щоб і доповісти обласному керівництву про все, про що треба доповісти, щоб і поінформуватися та поінструктуватися про все, про що треба було і поінформуватися, і поінструктуватися.
А голова виконкому районної Ради депутатів трудящих отого району повертався з обласного центру, доповівши вже обласному керівництву про все, про що треба було доповісти, і вже поінформувавшись та поінструктувавшись про все, про що треба було і поінформуватись, і поінструктуватись.
Оцей і отой райони — сусідні райони.
Отак — пішов оцей район, а отак — пішов отой район…
А між ними межа, кордон ніби, границя.
А по межі по тій дорога пролягала, шлях, а на шляху на тому ярок, глибоченький ярок, а в ярку тому місточок, дерев'яний місточок…
Місточок хоч і дерев'яний, а зруйнований, дошки на нім попровалювались… Полагодити місточок, звісно, можна, так невідомо, кому його лагодити, бо він якраз на межі…
Коли прохають полагодити той місточок оцей район, то оцей район відповідає:
— Місточок не мій, місточок той отого району!
А коли прохають полагодити той місточок отой район, то отой район одповідає:
— Місточок не мій, місточок той оцього району!
Ну й їздили в об'їзд, поза місточком.
Нічого, їздити можна і в об'їзд, поза місточком!
А місточок не гуляв, хоч він і зруйнований: трясогузочка там кубелечко звила… Ну, а трясогузочка пташка корисна, вона гробачків нищить, комах різних, кузьок, — отже, і місточок користь давав, хоч він і на межі, хоч він і зруйнований.
Ну, а тут весна вдарила.
Вдарила, значить, весна, а навесні все скрізь, як ми чули, тане. Тане воно і в оцьому і в отому вищепойменованих районах, тане і до чобіт, і до коліс липне… Липне воно і до коліс, що біля воза, і до коліс, що біля, приміром, "емки"… Липне, та й уже!
А особливо воно липне по ярках.
Та не тільки липне, а колеса по ярках просто занурюються в оте, которе липне.
Тоді вже не допомагають не тільки три нормальні у машині швидкості, а не допомагає навіть четверта, найлютіша швидкість, та, що в шофера на язиці.
А вищепойменовані голови їхали, — один сюди, другий туди, — якраз навесні, перед весняною сівбою, коли все дуже-таки до коліс липне.
Їхали — і оцей голова, і отой голова "емками".
Оцей голова, сяк-так допхавшись до ярка, спустився в ярок, занурився — р-р-р-р-р-р! — стоп і став.
Смик сюди, смик туди, — стоп!
— Приїхали! — повернувся шофер до оцього голови.
— Н-да! — проказав оцей голова.
Коли ось назустріч спускається в ярок отой голова…
Розігнався — р-р-р! — стоп і став.
Смик туди, смик сюди, — стоп!
— Приїхали! — повернувся шофер до отого голови.
— Н-да! — проказав отой голова.
За кілька хвилин:
— А-а-а! Іване Івановичу! Драстуйте! — оцей голова до отого голови.
— Доброго здоров'я, Петре Петровичу! — отой голова до оцього голови. — Ви в область?
— В область!
— А я з області!
— Сіли?
— Сіли!
— От кляті дороги! Щоб ото містка не полагодити?!
— Злочинство просто!
Спускаються в ярок два колгоспники. Підійшли.
— Драстуйте! — попривіталися колгоспники.
— Здорові були!
— Виходить, приїхали? — лукаво посміхнулися колгоспники.
— Приїхали!
— Н-да! — дакнули колгоспники. — Місточок слід би полагодити.
— Ви з якого району?
— Яз оцього, — один каже.
— А я з отого, — другий каже.
Голова оцього району запитав:
— З якого колгоспу?
— "Новий шлях".
— А як у вас там з великою рогатою худобою?
— Нічого. Перевиконали… Корів більше, ніж до війни…
— Я не про корів питаю, а про бичків!
— Та й з бичками непогано. Сто двадцять процентів плану.
— А як… той… одгодованість?
— Нічого, бички справні.
— Угу…
— А ви з якого колгоспу? — запитав другого колгоспника голова отого району.
— "Промінь".
— А як у вас з бичками?
— Як налиті! Сівби ждемо. Тільки випогодиться…
— Я не про те…
Тоді обидва голови до колгоспників:
— От що, товариші. Це дуже добре, що ви виконали й перевиконали план розвитку великої рогатої худоби. І особливо бичків! Бички, вони — тяглова сила, яка… і т. д. Підіть кожний у свій колгосп, налигайте по парі кращих бичків, бо треба нам подивитися, якої вони одгодованості. Н-да! Ну, й той… Треба ж нам із ярка видиратися… Н-да! І щоб не заспокоювались на досягнутім, бо велика рогата худоба, вона дає молоко, м'ясо, шкіру, роги, а головне — вона тяглова сила… Н-да! Ідіть, та тільки не баріться.
— Ми миттю! Тут недалечко.
— Ну що ж, — звернувся оцей голова до отого голови, — доки бички приведуть, може, закусимо?
Закусили… Закурили.
— Сумнувато.
— Що й казати!
— Чи не заспівати?
— А чому не заспівати? Хлопці (до шоферів), співаєте?
— А чого ж? Співаємо.
Виявилося, що в одного шофера непоганий перший тенор, у другого — втора, а в оцього голови — баритон, а в отого — зовсім пристойний бас.
І врізали:
Позарастали стежки-дорожки,
Где проходили милого ножки…
Позарастали мохом-травою,
Где мы встречались, милый, с тобою…
І в цю мелодію вплелося: "Цабе! Цоб!"
Директивна нарада
"Наради, звичайно, потрібні, і їх слід проводити в міру потреби, але й переоцінювати їх значення в керівництві не слід. Не завжди дають вони потрібний результат. Хіба так не буває, що зберуть в районі нараду голів колгоспів, виступить на ній хто-небудь з керівних працівників, виголосить отаку загальну промову, милується нею, а той, хто повинен її слухати, інший раз хропе…"
З доповіді М. С. Хрущова на пленумі ЦК КП(б)У від 25.V.48 р.
Подзвонили з району, щоб голова колгоспу обов'язково прибув на восьму годину вечора на нараду.
— Не поїде, — відповіла Маруся, колгоспний рахівник, що сама тільки й лишалася в правлінні під час весняної сівби. І не тому лишалася, що вона рахівник, а тому, що мала ось-ось бути мамою.
Голова її прохав:
— Ти, Марусино, хоч і скоро мама, так ти все-таки допоможи, прошу тебе! Сиди собі не вдома, а в садочку біля правління, а подзвонить телефон, — ти потихеньку й підійди… Бо сама розумієш… Добре?
— Добре, Семене Івановичу!
Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла:
— Не поїде!
— Чому не поїде? — сердито запитали з району.
— Кукурудзу досіває! Нема коли їздити!
— Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв?
— Маруся Утішна прийняла!
— Ось, хай тільки не приїде!
Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району.
— Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає!
— Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько.
— А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі…
Помчав Петька на поле верхом на паличці…
А в цей час з району ще одна телефонограма:
— Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна.
"Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити".
Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце:
— Та дайте ж мені кукурудзу закінчити!
Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібно-малиновим дзвоном.
* * *
На восьму годину приїхав Семен Іванович до району…
По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав.
Нарада почалася рівно о восьмій…
Не встиг доповідач промовити: "Товариші! На сьогоднішній день, значить…", Семен Іванович клюнув і задрімав…
Прокинувся він був на "не зупинятися, значить, на досягнутім", кліпнув очима, підпер долонею голову й заснув кріпко.
Заснув і почав підхропувати.
Доповідач доповідав:
— "Сівбу, значить, товариші, ми, значить, кінчаємо! Провели ми її, значить, на високім агротехнічнім рівні, значить, але це ще не значить, що ми все, товариші, зробили, значить…" Хто там хропе?
Сусіда Семена Івановича, голова сусіднього колгоспу, добрий його приятель, вирішив Семена Івановича визволити:
— Та це я стільцем рипнув!
— Так ви не рипіть! — кинув промовець. — Бо з думки збиваєте!
— Пробачте! — одказав [той] і — штовх Семена Івановича під бік: — Прокинься, ти! Дивись, захріп!
Семен Іванович стрепенувсь та:
— Давай, давай, хлопці! Сьогодні, кров з носа, кукурудзу треба закінчити! Давай! Налягай, хлоп'ята! Не зупиняйся, засипай зерно на ходу!
Доповідач крикнув:
— Запитання потім! Не заважайте!
Семен Іванович не чув зауваження, бо знову заснув, і заснув міцно.
Коли він починав підхропувати, сусіда його потихеньку лоскотав.
Семен Іванович мукав:
— М-му! — І затихав, не хріп.
Наприкінці промови доповідач бадьоро й весело вигукнув:
— Вперед, товариші!
Семен Іванович стрепенувся, підніс руку й голосно промовив:
— Я — "за"!
І знову заснув.
* * *
На кооперативну нараду Семена Івановича довів приятель його, голова сусіднього колгоспу.
— Де це ми? — запитав Семен Іванович.
— Кооперативна нарада! Не спи!
— Кооперативна, кажеш? Мені до зарізу ушивальників треба! І вухналю! Та, мабуть, нема! Я покладу голову тобі на плече, ти не сердься!
І незчувся Семен Іванович, як закінчилася кооперативна нарада.
Додому Семен Іванович їхав та все думав:
"Чи закінчили кукурудзу, чи не закінчили?"
Приїхавши додому, зразу ж запитав:
— Закінчили?
— Кукурудзу, Семене Івановичу? Закінчили!
— Взавтра на проривку буряків!
— А що там у районі, Семене Івановичу! Що за нарада?
— Директивна була нарада, — серйозно відповів Семен Іванович. — Дуже серйозна нарада! А курники, хлопці, готові? Пересувні? Треба обов'язково взавтра на буряки курей вивезти, бо від кленової балки довгоносик появився!
Вдома дружина до Семена Івановича:
— Може, відпочив би трохи! Четверту добу ж уже не спиш!
— А ти знаєш, Михайлівно, не дуже й хочеться! Побував оце на нараді в районі і якось так побадьорішав! Наради — вони, знаєш, жару піддають! Енергії! Поїду на поле!
Лобогрійка
— Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу! — так звернулася бригадир Оленка Крицева до голови колгоспу.
— Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович.
— Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як 30 центнерів з гектара озимої пшениці?!
— Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше!
— А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка.
— І-і-і, чого такого надумала?! — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо!
Оленка не відставала.
— Ну да! — сердилася Оленка. — Досидимося до того часу, що взавтра вже жнивувати, а тоді: "Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна? Я ж казав!" Так чи не так, Іване Петровичу?
— Та чого прискіпалася, як шевська смола? Ти грамотна?
— Грамотна!
— Читала постанову правління, де чорним по білому написано: "Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!" Читала, питаю?
— Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку.