Не знати, чи багацько Раїса наловила в сіточку тих равликів у Kussnacht, а тілько в тій сіточці Кость Загоровський трохи заплутався...
Люба навіть не постерегла відразу тої новини, і добрі відносини друга дитячих літ могли ж пак зоставатись при їй у всякім разі. Кость не цурався її домівки; та тільки Люба далі постерегла, що він учащає вже не задля неї. Прийде, повітається, і не з прикрістю, а якось уже по-іншому, оглянеться та згодом і питає:
— Раїси Павлівни нема дома?
— Нема, десь пішла.
— А хутко вона прийде?
Любу її знаход вразив... Спершу вона лиш дивом дивувалась, потім же в обличчі її з'явився вираз образи й погорди. Але виразним словом вона нічого не говорила ні Костеві, ні тим паче Раїсі. Мовчала, та ще й сама одсторонялась, даючи сама нагоду Костеві й Раїсі зоставатись удвох...
Звичайно, далі прийшло до того, що вони опинились у різних домівках... Раїса знайшла домівку ближче до своєї роботи у Штокмана і поселилась сама; а Люба прийняла на її місце Песцову, котра її дуже про те просила. Люба догадувалась, від чого Песцовій так сього хотілося, але вдавала, що нічого не догадується...
Кузьменко, як і перше, часто бував у Люби; навідувався й Корнієвич, і хоч навідувався не частіше, та поводився тепліше; Кость же бував у неї тільки вкупі з ким-небудь іншим, сам уже не приходив.
XIV
— Ви чули, що в середу Брагова буде читать прилюдно свій вислід? — питав Корнієвича високий, сухорлявий студент.
— Ні, не чув. А що ж там за вислід?
— А, дуже цікавий: про легке і його функцію.
— Ви чули, що Брагова буде в ту середу читать свій вислід в аудиторії? Буде допущена й публіка! — мовила Любі Кропотова.
— Ні, не чула... Що ж там за вислід?..
— А! Кажуть, дуже учений і гарний: щось там про легке! Сам Штокман хвалив і владновує те читання!
Луна тої чутки ходила по всьому університету.
Отож прийшла та середа. Молодь метушиться, голосно гомонить на переході перед аудиторією. Спішно йдуть поодинокі особи, тручаються цілі громадки. Всі тільки й говорять з поводу урочистої пригоди: "А що? Хутко вже?", "Прийшла вже Брагова? ", "Знаєте ви зміст реферату Брагової?", "О, звичайно, мусить буть цікаво!" і т. ін.
— Ну що, Кузьменко, чи не поважна година? Жінка перший раз в стінах Цюріхського університету держатиме прилюдний відчит! Що скажете, га?!
— Нічого! Почую, що там за відчит буде! Тоді вам скажу.
— Ну, ви вже всюди свого скептицизму та аналізу хохлацького підпустите!
Еге ж, замічається й маленька опозиція урочистому виступленню. Щось і княжна Білосельська має погордливий вираз на своїх завжди таких милих устах. Вона ніколи не була в приятельстві з Браговою; коли й заходила, як Раїса жила ще вкупі з Любою, то завжди показувала теплу ласку тілько Любі.
От і Кость іде; він одкидує білою, складною рукою своє довге волосся; бороду одпустив за сі роки, шовкову таку, очерти стали ще тонші, ніби виразніші. Погляд тільки щось уже надто понад землею йде, найпаче сьогодня! Взагалі Кость сьогодня якийсь-то стурбований, мовби трохи навіть непритомний; вітається не дивлячись, не озиваючись, та все просто вперед кудись іде і дивиться.
— Куди так притьмом, Константин Михайлович? — питає його Білосельська, коли він, зустрівшись на швидкій ході лицем до лиця, привітався з нею.— Ще не хутко почнеться!
— А! — мовив Кость, теряючи свою похопливість, якийсь збаламучений, і пішов з Білосельською.
Вона мовчала; тільки чуть-чуть посміхувалась, далі мовила з своїм чарівним усміхом:
— Вас навряд чи забавить той відчит! Ви ж не медик!
— Так що ж, що не медик? Сюжет тут ні при чім!
— Тут цікавий самий факт, сама поява, котра має велике значення! Жінка бере право ступити ногою на кафедру!
— Ніжкою,— поправила Білосельська.
— Нехай і ніжкою! — згодився Кость, усміхнувшись.— Але, у всякім разі, ступити! І се, власне, має огромне, коли хочете, громадське значення: се повне признання права жінки в такій поважній, вищій окрузі — науці! Се доказ, що інтелігентна жіноча сила може пробити собі путь через рутинні форми життя, котрі так довго держали її оддалік од світла, а тим паче од самостійної научної пропаганди; се доказ, що наша жінка, може, здолає не тільки слухати, але й проказувати з кафедри слово науки!
— Ви дуже проречистий оборонник нашої справи! Дай боже нам таких більше! — зауважила Білосельська все з тим же усміхом. — Але, взявши факт особисто, радіти йому так уже надто і носитися нема чого: хто знає, скілько-то нудіння коштує лекторці той вислід і чи здолала б вона хутко поділитися з публікою другим новим вислідом!..
Я особисто речі не беру... Впрочім, думаю, що, V всякім р;і:іі, коли у Братової вистачило енергії, заходу, ерудиції, щоб виступити прилюдно з науковим відчитом, то се єсть і особиста заслуга...
Білосельська вловила опусканий погляд Костів і мовчки лукаво усміхнулась йому, повернувши до його голову, скинувши на його свої пушисті вії. Кость затримався поглядом на тій хизовливій поставі, на тій гнучкій фігурі, котра похитувалась коло його, як тростина, і котрої він досі майже не розглядів, зустрівши. Білосельська вийняла ніжну хусточку і обтирала нею рукав, котрим вона тернулася десь біля стіни; тонкі пахощі "Ilang-ilang'у" розлились навколо.
"Де вона достає отакі гарні пахощі! — подумав Кость.— І як вона уміє одягатись: скромне убрання учениці завжди має на їй такий принадний, добірний вигляд!"
Кость пильнував Білосельську, а напроти йшла Люба з Корнієвичем. Порівнявшися з Костем, вона жвавше заговорила з своїм товаришем, ніби не бачила Загоровського й князівни.
— Здорові були, Калиновська! — гукнула Білосельська, доганяючи її вкупі з Костем.
Люба одповіла обом на вітання. Вона трохи поблідла за останній час, сьогодні здавалась і худішою; тільки очі були жваві і на устах був усміх.
— Чого так біжите? — питала князівна.— Ходімте з нами, побесідуєм! Ви не розгніваєтесь, що я одберу у вас даму, Корнієвич?
— Моя товаришка вільна! Вільна йти з ким бажає,— одповів Корнієвич.
— Ну, то ходімте, ходімте! — мовила привітно Білосельська, бажаючи взять Любу під руку.
— Ні,— одповіла Люба, зустрівшись поглядом з Корнієвичем,— утрьох незручно йти,— і пішла з Корнієвичем. Чутно було, як вона, ідучи попереду, провадила:
-Ні, я таки думаю, що відчит Братової буде мати значну важність: вона доволі працювала, робила! У всякім же разі, за нею зостанеться та честь, що вона перша з нас виступила з науковою працею!
— Ну, се ще не велика заслуга! — одповідав Корнієвич.— І се власне вимагає більшої одповід-ності ціни праці з одвагою лекторки. Бо коли вже важитись виступать, то з чимсь ваговитим! А відо-грати показну роль не по собі — єсть більше ганебно, ніж похвально!
Раптом все заворушилось: "Брагова йде!", "Братова!", "Де Брагова?", "Та он же пішла біля Шток-мана! Бачите?", "Ходімте, ходімте!".
Всі гучно посунули в аудиторію займати місця. Розмістились. Настала тиша.
Раїса стоїть на кафедрі. Вона не має такого одважного вигляду, як би можна од неї сподіватись: видно, таки трохи лякалась... Публічність — то страшне слово!.. Здається, зібралося по більшій часті своє товариство, однак же й воно, зібране у великій громаді, притихле до послуханий, здається далеко страшнішим, ніж де-не-будь на гулянці... А опріч свого товариства сидить і значний гурток професорів, і публіка, ота зовсім чужа публіка, котра, перейнявши чутку з університету про "жіночий відчит", прийшла теж послухать,— і кожне, котрому навіть байдуже про самий зміст відчиту, налагодилось слухать його з думкою: "Ану?.. А як?" Оглядають тим часом постать Раїсину в чорній сукні, перетягненій широким лискучим поясом, оздобленій білим комірчиком, золотою шпилькою вгорі і тоненькою золотою цепкою від дзиґарики. Цепка тая ворушиться, підіймаючись на грудях від турботного дихання лекторки; бліде лице виразно одбивається від чорних, гладко причесаних кіс і чорного убрання. В руках лекторка держить невеликий зшиток, з котрого вона зараз зважиться читать уголос.
Однак перше проказала скілька слів без того зшитка, з поважним лицем і блискучими очима, що дивились кудись у ту просторінь, повну слухаючих голов. Потім почала читать із писаного. Дедалі оправилась і читає вільно, трохи сухим, маловиразним тоном. Публіка, не похвачена змістом того, що вона була почала слухать з такою пильністю, починає стиха перемовлятися проміж собою, розглядатися по боках.
Але реферат короткий. От лекторка вже й кінчає його, зовсім уже спокійним, зважливим голосом. Останні слова промовила надто твердо й голосно.
Почувся загарливий ляскіт од плескання рук. Раїса сходить з кафедри під той гук. Лекторку обступають зо всіх боків, вітають, стискають їй руку. Вона оживилась, краска знов вступила їй в лице, голос узяв свій звичайний тон, переривається втішливим сміхом, з котрим Раїса одповідає декому, простуючи до виходу. Herr Stockmann втішливо погладжує свого сірого заличка, ідучи з професорами і розмовляючи про своє учене творіння.
Раїси вже не видно. Кропотова підбігає до Люби, мовлячи:
— Слухайте! Ми там з компанією змовились, щоб уладнувати гулянку... Так до ладу буде!.. Брагову запросимо, бо то ж більше задля неї владновується! Треба ж пошанувати! Приходьте! Збірний пункт у нас! — і побігла в юрбу далі.
Люба якось осталася ззаду і розгубилася з своїми. Вона прийшла додому сама. Так щось її голова боліла, ніяк вона думок зібрати не могла. А треба ж зважити, чи йти, чи не йти на ту гулянку! Люба ходить по хаті... все міркує... Думки свердлять мозок, перевертаються, а до зваги ніяк не можна прийти! То Люба каже, що треба йти, бо що ж — Раїса справді подумає, що вже вона так вразила серце вкрай, що Люба не може буть на її тріумфі чи умисне демонстрацію робить тим неприходом! Ще подумає, що з заздрощів! Треба піти! Та й кликали навіть, бо все ж її причислюють до ближчого окола Раїсиного. Але думка знов повертається в голові, і Люба зважує не йти: з якої речі конечне йти! Ніби на якийсь поклон! Чорт з нею! От іще!.. Та вона, Люба, просто не хоче йти, і кінець. Що там за свято таке, той реферат?.. І не через те зовсім, що читала Брагова, а все одно хто б не читав, Люба вважає, що в тому рефераті зовсім не було нічого важного, справді стоючого того, щоб за його якісь овації робить!..