Оскільки мої речі по дорозі з Березівки застряли і замерзли десь у Наримі, довелося позичати найпростіший інструмент. Сусід виявився діловою людиною, але без допомоги моїх доброчинців Єпанчинцевих мені було б скрутно.
Це дуже добрі і навдивовижу гостинні люди. Вони недавно переселились у нову простору квартиру, яку ціле літо будували-добудовували та доводили до ладу, і ще не встигли натішитися новим затишком, як на їхні голови звалилася купа гостей. Я напочатку гадав, що наша навала навряд чи дає їм щось інше, крім неприємних турбот. На щастя, я помилявся. Олександр Васильович позичив мені весь свій інструмент і робочий кожух, а Тамара Андріанівна щось з постільної білизни на випадок приїзду гостей. В наступні тижні вони надали чималу допомогу в інших поб. утових питаннях, що так потрібно в перший період життя на новому місці. Обоє вони освічені й начитані люди (він біолог, вона філолог, директор середньої школи), передплачують силу періодики і за безліччю службових справ та вихованням двох діток якимсь дивом встигають прочитати нові публікації не лише цікавої публіцистики, а й художніх творів. Вже по закінченні ремонту я часто навідувався до них, і завжди їхня добродушна гостинність та обговорення проблем перебудови затримували мене довше, ніж я спочатку гадав. Певно, як і всі земні істоти, вони не янголи. Відмінність типів зумовлює відмінність поглядів, але, з другого боку, вона ж рятує від страшенної нудьги. Адже гармонія також неможлива там, де звуки усі рівні. Попри їхню відмінність, вони однакові у прагненні зробити добре діло іншому, і я завжди буду вдячний В. Божкові, який зазнайомив мене з цим подружжям.
3 грудня мене повідомили про звільнення із заслання, видали паспорт і відпустили на всі чотири боки. Скоро я поїду в Україну.
Читаючи за юних літ Жуля Верна, Стівенсона, "Дерсу Узала" Арсеньєва і мріючи про подорожі в далекі країни, я ніколи не мріяв про Сибір. Коли вивчав історію революційного руху і долі декабристів, кирило-мефод'ївців, петрашевців і Грабовського, Сибір відштовхував мене, як лід відштовхує голу руку. Коли я сам став на шлях боротьби за демократію і свободу України, я боявся його, можливо, лише трохи менше, ніж божевільні. Тепер полишаю Сибір з іншим почуттям, яке не могло б виникнути без тих чудових людей, з якими велінням долі я познайомився.
Звичайно, з погляду інтересів України це знову зло, бо всеприйнятність Сибіру поглинає багато українців і послаблює напруженість на Україні, так потрібну для боротьби за її національні права. Але ж ми не лише українці і росіяни, не лише "політики", а ще просто люди, і в цьому чисто людському розумінні я не можу не згадувати тутешніх добрих людей своїм добрим словом. Я тут не став своїм. Я тут гість. Але вони господарі гостинні. І коли б їм випало бути в Україні, я дякував би Господу, якби він дав мені змогу бути не менш гостинним господарем щодо моїх гостей.
13–15 грудня 1988 року, с. Костарево.
ЩО ДАЛІ?
Яким би не було ярмо, воно завжди приносило менше страждань тому, хто мирився з ним, аніж тому, хто противився йому.Український народ не звик до свободи слова. Понад два сторіччя колонізатори навіюють свої ідеї і поняття і за всяку самостійницьку думку переслідують, засилають до Сибіру, запроторюють до в'язниць. Тепер уперше настає пора, коли можна говорити правду. І як же ми поводимось в нових обставинах?
На наших ногах пудові гирі минулого, що не дають побігти вперед; у наших душах внутрішній цензор, що всяке нове слово і новий крок сприймає крізь окуляри закоріненого страху і міряє старою міркою.
У владоможців можливість народу (їхніх підлеглих) висловити гостре критичне слово викликає страх, неначе землетрус — бозна-чим скінчиться?… І вони мобілізують свої кадебістсько-міліцейські сили, аби не допустити відкритого звучання критичного слова на публічних зібраннях людей, на мітингах. Критика їхнього ладу у вузьких стінах квартир приватне уже не лякає. Лякає правдиве слово, коли воно на людях, на великих зборах; бо тисячі людей — це велика стихійна сила і вона спроможна трусонути землю і струснути їх із насиджених посад, мов яблука з яблуні. І впадуть вони додолу і зрівняються з іншими людьми. А рівності такої їм не треба. І того, незважаючи на демократиза-торські настанови найвищої влади Союзу, Щербицький та його обласні помічники, львівські погребняки та чернігівські герасименки розганяють мітинги, зачиняють двері публічних залів перед громадськістю, арештовують, штрафують і всілякими способами відлякують людей від правдивого слова критики та суспільної активності.
А громадяни?
Їм остогид старий лад, вони хочуть змін. Та вони люди зі страху. Вони не вірять у перемогу перебудови. Вони звикли йти за переможцем, а переможця ще не видно, їх веде в житті не прагнення до справедливості, а прагнення уникнути тюрми. Деспотизм витравив із їхніх душ шляхетну готовність постраждати за свободу і прищепив рабську покору. Вени звикли, що їх вічно б'ють, і поки не ясно, хто переможе, не хочуть ризикувати. І коли тепер зверху закликають висловитися, вони неспроможні подолати незаперечну формулу деспотичного ладу: "За правду б'ють". Тож битимуть, мовляв, і знову. І роблять висновок: чекати. І чекають. Чекають тисячі, мільйони українців, чекають на той час, коли за слово не тягтимуть до міліції, не штрафуватимуть, не погрожуватимуть судом.
Леле, аби такий час настав, необхідно, щоб хтось ішов на неприємності, на ризик накликати на свою голову гнів старих властей, на втрату життєвих благ. Необхідно боротися за свободу, а не чекати, коли чужа Україні адміністрація піднесе свободу народові на вишиваному рушничкові.
Політика перебудови виявила поділ суспільства на три частини. Перша частина — верхи, що на чолі з М. Горбачовим хочуть подолати економічну кризу та суспільну стагнацію і натомість збудувати нове динамічне демократичне суспільство.
Друга частина — великий привілейований клас партійно-радянських та господарських керівників, що чудово пристосувалися до старої системи і жодних змін не бажають.
Третя частина — прихильники перебудови. Вони є поміж усіх суспільних верств, але головним чином це багатомільйонні трудящі маси. Вони були і є об'єктом експлуатації з боку командно-адміністративного класу і того зацікавлені в якнайшвидшій перебудові, бо тільки руйнація старої системи може піднести рівень їхнього матеріального добробуту та вивести з принизливого безправного становища.
А втім, люди не рівні. І різним людям потрібен різний час для подолання страху. Цілком ясно, що якась частина вже до самої смерті не спроможеться підняти голову і висловити вголос свою думку. Інша частина очуняє після скасування антидемократичних законів і юридичного закріплення демократичних прав і свобод, і тільки зовсім незначна частина трудящих уже тепер взялася активно підтримувати перебудову. Ці люди — ентузіасти. Вони правлять за лакмусовий папір для перевірки щирості гасел, що їх виголошує команда Горбачова. А з позицій командуючого експлуататорського класу, ентузіасти — це заколотники та екстремісти, що нібито збивають з пантелику простих, добрих совітських людей.
Як показує хрущовський досвід, зламати командно-адміністративну систему можна тільки обопільними зусиллями прогресивних верхів та масовістю низів.
КДБ і міліція належать до привілейованого класу (у кожному разі, вони його обслуговують). І щоб загальмувати рух мас, вони чимдуж намагаються притлумлювати неформальні об'єднання трудящих і особливо їхніх організаторів та ініціаторів, справедливо вбачаючи в них потенційних організаторів широких трудящих мас у похід за справедливість та експропріацію їхніх незаслужених привілеїв.
Однією з громадських груп ентузіастів перебудови є Українська Гельсінкська спілка. Вона виникла 1976 року як Українська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, зазнала жорстоких репресій, а 1988 року відродилася як Українська Гельсінкська спілка. Члени групи завжди мріяли про самостійність України як найсприятливішу умову високого матеріального добробуту та духовного відродження й розквіту нації, але конкретні обставини, що в них доводилося діяти, не можна було ігнорувати, і того вважали за потрібне передусім захищати права громадян та порушувати мовні й культурні проблеми України.
Позаяк майбутнє України цілковито залежить від успіхів перебудови, УГС і спрямовує зусилля на підтримку та поглиблення її. Для України, на відміну від Росії, перебудова означає не просто подолання несправедливого суспільного ладу, вона означає для України ще й незмірне більше — життя чи смерть самої нашої нації, продовження доперебудовчої політики означало б асиміляцію українців і зникнення нашого етносу, перебудова ж з її демократизацією дає шанс зупинити русифікацію і перейти до поступового відродження національної душі як комплексу психічних і всіх духовних рис нації.
З огляду на те, що з перебудовою на карту поставлено занадто багато, я і вважаю за потрібне подати шановному товариству з УГС (як і ширшим колам української громадськості) більш-менш систематичний виклад свого розуміння передумов, сучасних умов та перспектив перебудови загалом і нашого патріотичного руху зокрема. Ясна річ, свої міркування я не вважаю за істину в останній інстанції. Просто вважаю їх корисними для обговорення і вироблення спільного погляду. Найближчі роки принесуть бурхливі події. Через те, що вони виростатимуть не на порожньому місці, а з наявних реалій, то, аналізуючи їх, можна передбачити майбутнє. Пропонована розвідка може допомогти поглибленому аналізові і тим самим сприяти підготовці до майбутніх подій. Заохочуваний такою надією, я і запрошую читача до роздумів над подальшим текстом.