Побачив перед собою старе, оторочене сивою бородою обличчя ігумена Човського монастиря.
— Чого так кричав, брате милий? — спитав старець. — Сполохав усю обитель.
— Змучився в дорозі, — мовив, — і лихі привиддя до мене прийшли.
— Значить, неспокійно у тебе на душі, — сказав лагідно ігумен. — А коли неспокійно, то чи не змагання доброго з лихим у тобі йде?
— В кожного християнина таке змагання йде, — відповів я.
— Твоя рація, брате. Всі ми на спитування Боже поставлені. Куди ж путь ведеш?
Я розповів. Про те, що дбаю не за себе, а за храм пресвятої матері нашої Богородиці. Про волю отця його милості митрополита київського щодо ялмужної і про те, що не знайшов способу вибрати її в нашому краї. Про голос, який послав мене в царство Дракона, і про перешкоди у тій дорозі.
— Не суддя я тобі, — мовив ігумен, — але біда наша в тому, що не самі хочемо будувати свій храм, а сподіваємося, що його збудує нам хтось. Шукаємо любові, а знаходимо зненависть, шукаємо брата, в знаходимо ворога. Оце і є віковічне наше спитування, але чи від нього стаємо чисті духом?
— Не знаю, ваша милосте.
— І я не знаю, — зітхнув старець. — Тому не суджу.
Мені віриться, що справив мене на цю дорогу голос святий.
То й слава Богу, коли так. Але одне можу тобі сказати, а ти чини, як тобі голос наказує, коли в нього віриш. Не дійдеш, пане отче, під цей час погрому козацького. Але коли з тобою, як мовиш, справа Божа, то можна й дійти.
Він замовк, ніби задумався, а я дивився на його супокійне, добре й гарне в старості своїй обличчя й помалу заспокоювався.
— Пораджу тобі таке, — заговорив лагідно ігумен. — Іди до Новгородка-Сіверського, до воєводи Петра Песечинського, може, він тебе і пропустить, бо тепер тут, на кордоні, всюди сторожу велику поставлено, тут не пройдеш. В одному лише розберися: яка сила тебе веде? Посумнівайся і звір себе. А коли звіриш і повіриш, іди. Коли ж звіриш і не повіриш, повернися.
— Чому, отче, царство Драконовим зветься? — спитав кволо я. — Адже то благочестивий край. І люди там вірять в Ісуса Христа і в Богородицю, вклоняються їм, може, більше за нас і служби більші за нас правлять?
— Не знаю, милий брате, не знаю. Хай Бог їх судить.
— Чи ж гріх, отче, Богові надмірно служити?
— Може, й гріх, — покірливо всміхнувся старець, — а може, й не гріх. Сказано: не поминай імені Божого марно, але й сказано: віддай йому душу і добро своє заради нього покинь. А все ділами нашими земними вивіряється. За ділами нашими нас і судять, не за молитвами й поклонами. А коли діла чорні, то й побожність велика — не побожність, а служба лихому.
— Дракону? — спитав я.
— Може, й Дракону, хіба я знаю! А може, й Дракона нам послано на спитування. Хто збагне діла Господні? — зітхнув він.
— А хіба пізнати Бога — це не пізнати діла Господні?
Пізнати Бога — це пізнати себе, — сказав тихо старець, — а тоді знайти дорогу до спасіння. Пізнати Бога — це взяти в душу страх Господній, а пізнавати діла Господні — це у гординю ввійти.
Оце і є Дракон?
Кажу ж тобі, не знаю, брате милий. А згрішити боюся. Тому й не суджу. Все міряється мірою вічного. А суд на усіх прийде… Не від нас, а на нас.
Подивився мудрими й теплими очима, а тоді знову поклав мені руку на лоба.
Спочинь, брате милий, і відтерпни душею. Боюся, що неспокій великий тебе посів, а це недобре. Але вір у милість Божу і на неї покладайся.
Устав, важко зводячись із стільця, а тоді перехрестив мене й подибав старечими кволими ногами з моєї келії. Я ж задоволений із нашої розмови не був. Надто обережний цей старець, але заспокоїти мене бажав. Більше того, він, як і всі, зрозумів я, хотів відвернути мене з моєї мандрівки, але прямо про це не сказав, упокорився-бо душею і думав уже про вічність, як про свій Храм, що його хотів відбудувати в небі; я ж був молодий і повний сили і думав не так про вічність, як про Храм, котрого хотів збудувати на землі, адже Храм той був — моя душа.
Розділ XV
Це не порожня похвальба: Храм — моя душа. У цьому писанні небагато про нього писав, але це не значить, що забував про нього чи що його образ не супроводжував мене щохвилини, вдень і вночі, у снах і наяву, — він наче плив разом зі мною, за мною, поставав ув очах, коли долав важку дорогу, бовваніючи попереду, а часом відчував, що він починає жити і в мені самому. Ні, не був він тією особою в розрідженій плоті, про яку не раз згадував, існували вони незалежно одне від одного — ці дві уявні іпостасі, але що таке Храм у душі чи Храм ув очах, я знав і розумів ясно, а що таке ота особа, міг лише здогадуватися; про Храм думав повсякчас, а про особу в розрідженій плоті думати мені не хотілося — можливо, то образ кволості моєї. Через те Храм і та особа були якості різноякі, може, навіть одна одній суперечні.
Уже казав, що наш храм було збудовано за радою православних християн, власне, селян, коли на дереві з’явився образ Пречистої Богородиці в хресному знаці. Потім його спалили татари, напавши на землю нашу, було то в 1242 році. А коли храм палав, то люди бачили в огнистих поломенях той-таки образ, і на тому-таки місці від православних мужів був він побудований заново. І великими чудами уславив Ісус Христос той храм матері своєї. Князі наші достатніми потребами його наділяли, і стояв він довгі віки, і за князівства Великого Литовського, і за держави королівства Польського, коли князівства розділилися на воєводства та повіти. Різні владці були в землі нашій, і поступово в Польському королівстві храм наш почав до упадку хилитися; прийшов тепер конечний час його відбудувати — це розуміли не тільки ми, ігумен Іларіон та я, але й митрополит, його милість, київський Петро Могила; через це й рушив я у цю тяжку дорогу, тому й долав усі ці труднощі, і незгоди, й перегони, а вони надалі, очевидно, будуть ще більші, бо, кажу, він, мій Храм, разом із чудотворним образом Богородиці не сходив мені з визору.
Ось і тепер я його бачу, лежачи на вбогому ложі на горі в Човському монастирі, приплющившись. І виростає він у моїх безсонних очах, і починає сяяти оновленими банями на синьому тлі неба ясним золотом, і хрести його палають вічним вогнем, і стіни його бачаться мені білосяйні із голубим ліпленням: міцносталий, оновлений, свіжо тинькований, молодий у своєму пориві до неба й вічності, тішить очі мої й уяву. Що супроти цієї мрії мої ваготи й тяготи — малі вони й нікчемні. Звісно, легко сказати, як це прорік ігумен човський, що треба самим будувати чи відбудовувати той Храм і не сподіватися, що хтось його збудує, але важко те вчинити в бідному краї, розруйнованому війнами й невчасами, коли люди хліба насущного не мають, тим більше сили й кошту, аби спорудити свого Храма. Легко сказати, але нелегко здійснити. Отож і загорівся цією пристрастю, й погнав у сніги й морози, на шляхи, дороги й путівці, через річки, болота, ліси та гори, хоч, може, й справді розумніше було б повернутися додому і таких великих думок у серці й розумі не плекати, а погасити їх, як свічу, і заспокоїтися у мудрій бездіяльності, яка нікому не шкодить, але з якою й Храму не збудуєш. Отож я лежав на твердому, вбогому ложі, дивлячись на образ мрії моєї, і хотілося мені плакати від краси, яку бачив, і від відчуття нездійсненності власної мрії, адже мав рацію ігумен човський, що той Храм потрібний лише нам, отже, нам його й будувати.
І тут побачив, як з чотирьох кутків келії виступили тіні чотирьох мужів у валечних, залізних риштунках, і зійшлися вони посеред мешкання мойого й подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну, знайому мені істоту в розрідженій плоті, і та особа повернула до мене голову-череп і блиснула залізними зубами; зрештою, й череп у неї був залізний, а очниці порожні, а ніс провалений, і засміялася, широко розводячи щелепи, і той сміх прогримів, ніби грім, а з порожніх очниць сипнуло снопами іскор, і ті снопи впали на мого вималюваного в уяві Храма, і він, хоч і був з каменю, бляхи та заліза, раптом запалав у моєму визорі, але не урочистим сяйвом свого єства, а вогнем пожираючим, що вже раз пожер був його. І мій Храм палав, наче був складений з колод чи хмизу чи був склеєний із паперу, і я закричав безгучно й відчайно, адже будував його в уяві своїй таким міцним, а такий виявився він вогнезаймистий. І величезні язики пломеню лизали небо, опадали, натомість вихоплювалися язики нові, і між тих палахкітних сувоїв-язиків ридала в пієті, здіймаючи вгору руки, свята Пречиста Мати наша, ляментуючи до того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, із пов’язкою на клубах, ішов під гору босими ногами по снігу, лишаючи чітко відбиті червоні з крові сліди, і величезний хрест чавив йому плечі, а кривавий піт стікав по ланітах і по лобі, висіюючись, як роса, і сяючи різнобарвно, як та ж таки роса. В очах у цього була мука, а на вустах — добрий, мирний усміх. "О Боже! — застогнав я уві сні чи видиві, — просвіти убогий мозок мій, дай моїй глупоті мудрість!"
Прокинувся весь упрілий, дрібно тремтячи тілом, але не від холоду, а скоріше від хвороби, яка запалила мене. Але ні, таки від холоду, бо в келії було нестерпно зимно. Натяг на себе коца, поверх якого була кинута моя свита; сховався з головою і зібрав волю, щоб погасити той зрадливий трем, бо не міг збагнути: чи то неспокій, чи холод, чи хвороба.
Тоді знову виступили із чотирьох темних кутків чотири тіні у залізних риштунках, і зійшлися посеред мойого мешкання, і подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну особу в розрідженій плоті, і в тієї особи виросла із руки, як змія, пліть, і тією пліттю він почав стьобати того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, з пов’язкою на клубах, ішов на гору босими ногами по снігу, і величезний хрест чавив йому спину й плечі, пліть падала на костомашне, худе тіло, а била мене, і я звивався на ложі, виючи від жахких опіків, бо мені здавалося, що не пліть мене б’є, а опікає котрийсь язик вогню із запаленого Храму, язик вогню, в якому ридала в пієті, здіймаючи руки, свята Пречиста Мати наша; і я в’юнився й сипів од болю, а та особа в розрідженій плоті сичала мені:
Відречись!
Але я не міг відректися, бо язик у моєму роті згорів, я не міг покаянно звести рук, бо й вони спопеліли, адже кожен удар пліттю спалював у тілі моєму якесь вудо, а, окрім того, на місці серця я тримав замкнуту золоту скриньку, в якій схована була викута із сутого золота й оздоблена коштовним камінням подоба мого Храму, і скринька та й подоба Храму залишилися неопалимі, а раз так, залишався неопалимий і я сам, бо впертий і заклятий, бо, ставши на початку дороги, ніколи не звертаю із неї і не повертаюся назад, бо я із тих воїнів, котрі гинуть, але не відступають, хоч відступити, може, було б розумніше й доцільніше.