Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку — ґудзик, значок, маленьку іграшку, перебивну картинку або й просто камінець, — накривали згори склянкою і притрушували землею. Це й був "секрет".
Минулої осені Вітя й собі зробив у Ботанічному саду "секрет". У тому місці, де поворот алеї, де росте величезний віковий дуб, де вискочила колись із кущів на мітлі бабуся Світлана і де вперше відбувся для Віті перехід від дійсності до казки і від казки до дійсності.
Вітин "секрет" незвичайний. Навіть бабуся Світлана не знає про нього. У глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки.
Для стороннього ока все це не має жодної цінності, все це сміття. Для Віті — це скарб. Тому що це було — від тата. І зернята марокканських апельсинів, і бананова шкуринка, і шоколадка, і коліщатко від іграшки. Все це було з Африки, все було прислане колись татом.
І всю зиму Вітя згадував про той "секрет", і йому приємно було думати, що в Ботанічному саду в землі, під снігом, лежить його маленький скарб. І ніхто-ніхто в усьому світі не знає про це. І ніколи не дізнається.
Лише одній людині Вітя відкриє свій "секрет". Татові.
Коли тато приїде, Вітя поведе його у Ботанічний сад і покаже.
І тато зрозуміє, як Вітя чекав його, як скучав, як лічив дні й хвилини, як любить його. І тато мовчки схопить Вітю на руки, обійме, притисне до грудей, і Вітя відчує на своїй щоці татків подих…
Заради цієї миті варто жити й чекати…
Хлопці проминули Ботанічний сад, університет і гайнули через парк навскоси, повз пам'ятник Тарасові Шевченку.
Вони вже виходили з парку, і раптом…
Вітя став як укопаний.
Хлопці обернулися, пройшовши вже метрів із двадцять.
— Зайчику! Ти що! — гукнув Алик Здоровега.
Вітя перевів на них скляний, якийсь безтямний погляд.
— Та ти що?! — нетерпляче гукнув Боря Жабський.
Вітя наче опам'ятався, махнув їм рукою:
— Ідіть!.. Я… я потім… Мені… треба.
Вони зрозуміли це по-своєму.
— Ну, давай! Біжи, а то ще… — Алик Здоровега зареготав.
Всі засміялися й пішли далі.
Вітя біг додому як оглашенний. Він наштовхувався на людей, двічі перечіплявся й падав. Підхоплювався та знову біг. У квартиру увірвався мов вітер.
— Бабусю! Бабусю! Швидше! Я… я бачив його! — захлинаючись, загукав Вітя.
Бабуся Світлана страшенно зблідла і, ледь розтуляючи губи, спитала:
— Кого?
— Тата! Тата!.. Як ти не розумієш!
— Що-о?.. Що ти говориш? — вражено прошепотіла бабуся Світлана. — Де, рибко моя дорога?..
— У парку Шевченка! Фотографія! Ще вчора її не було! Я знаю! Точно. Ходімо! Ходімо швидше!..
Бабуся Світлана довго не могла попасти тремтячою рукою у рукав пальта.
— Ну що… що ти вигадав?.. Він же в Африці… Яка фотографія? Звідки?
Вже на сходах Вітя, знову ж таки захлинаючись, заговорив, тихо пришіптуючи, наче боявся, щоб хтось не почув:
— Ну, ти ж знаєш фотоательє у парку Шевченка. Там фотографії у вітрині. Письменники, артисти, телезірки. Я їх всі-всі знаю. А сьогодні раптом дивлюсь — тато!
— Та то не тато, — теж чогось стишивши голос, проказала бабуся Світлана. — Ти помиляєшся.
— Не помиляюсь! Не помиляюсь! — вперто шепотів Вітя. — От побачиш!..
…У вітрині фотоательє поряд із портретами відомих письменників, артистів і телезірок висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою.
— Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світлану.
Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пильно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:
— Дуже… дуже схожий… Але… не він…
— Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.
— Та ні… Не в цьому справа… От ходімо спитаєм у фотоательє.
У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.
— Ну, от бачиш, — Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.
…Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.
Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.
Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії…
Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!
А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і…
Бували ж такі випадки, що хлопці "зайцями" літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти "зайцем" на Кубу.
Це зовсім не фантастика, реальна річ.
Але… Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.
Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток із мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, у другий і… загубився.
Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені… Жах!
Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.
Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.
Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!
Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..
Вітя ж помітив, він же все помітив!..
А може… Вітя похолов. Може, тато покинув їх?
Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують це від Віті, не хочуть йому говорити…
Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..
А може… Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин… І мама сама покинула його…
Дурниці! Алкоголіки не бувають чемпіонами.
А може, тато… сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося, і…
Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!
Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, і знову раптом похолов.
А що, як тато… помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катин тато Іван Семенович із п'ятої квартири, а інфаркт, і… Слово яке страшне — інфаркт…
Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі й побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — із ким це вона балакає? — Вітя скочив із ліжка, побіг до дверей.
Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комода, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.
Вражений, Вітя прислухався.
— Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому… як у людей… Скажи, ну чому?..
Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.
— Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!.. — вона кинулася до нього.
— Та ні… нічого… просто так… — Вітя пильно глянув на бабусю Світлану. — Ти балакала з дідусем? А його ж нема…
Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.
— Нема… — вона зітхнула. — Для кого нема, а для кого є… Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам'ятає, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш… Але є симпатія і є любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами. Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає… Ну, це ти зрозумієш, коли виростеш. А зараз іди спати, зайчику мій, — бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувала, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.
Чого він це раптом згадав, хто його зна…
Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.
XVII
Міс Таємниця була задоволена. Вітя бачив, як сяяли радістю її сині очі з-під вуалі. Мабуть, вона раділа, що у Добряндії знову все гаразд, що всі в доброму гуморі. А втім, Віті ще жодного разу так і не вдалося поговорити з нею як слід. Може, у неї були інші причини для радості. Недарма ж вона — Міс Таємниця. З нею ніколи до пуття не знаєш, що до чого.
Щойно дядя Вася вручив Віті ключ та льодоруб і сказав:
— Ну, йди визволяй нашу Добринку.
Ключ був фігурний, дуже красивий. А льодоруб значно більший за той, дідусів, і замашніший. Альховка підважив його в руці й мовив:
— Тепер ти вже визволиш царівну, я певен.
І чогось зітхнув.
"Може, він сам хотів би визволити", — подумав Вітя, але не сказав нічого. Таких речей, як визволення царівни, не передовіряють.
І от Вітя знову відчуває хвилюючу невагомість, яка свідчить про те, що вони з Міс Таємницею кудись переносяться, долають простір.
Зубчаста вежа в'язниці з'явилася перед очима несподівано, наче виринула з-під землі.
Грубий Ян і Просто Філя, гримаючи залізним обладунком, ганяли біля брами шкіряного м'яча, грали у футбол. Просто Філя стояв у воротях (в'язничних), а Грубий Ян бив йому пенальті, раз у раз вигукуючи:
— О! Штука! О! Штука!..
Вони так захопилися грою, що навіть не звернули на Вітю ніякісінької уваги. І тільки коли м'яч підкотився Віті під ноги, Просто Філя заблимав на нього очима та здивовано вигукнув:
— Диви! Визволитель! Прийшов…
Грубий Ян зміряв Вітю грізним поглядом із голови до ніг і сказав:
— Маєш щастя, що в мене сьогодні день увічливого ставлення до чужинців… Ану забирайся звідси, поки я добрий! Ану!
Але Вітя не відступив. Шалена рішучість охопила його. Альховка он цілого "кодла" не побоявся, виступивши проти всіх. І нічого. Вони його навіть ще більше заповажали, пальцем торкнути не сміють.
То що, він якихось двох злякається?!
— Ану самі йдіть звідси! — вигукнув Вітя.
Побачивши, що слова не допомагають, він змахнув льодорубом і бебехнув по залізних плечах спершу одного, потім другого. Заскреготіло бляхою по каменю. Обидва посідали на землю.
— Ну чого ти? — підняв руку, захищаючись, Грубий Ян. — Так би й сказав…
— Ато одразу льодорубом! — плаксиво скривився Просто Філя.
— Іди — звільняй! Дуже вона нам треба, — махнув Грубий Ян.
— А то одразу льодорубом! — повторив Просто Філя.
Вітя кинувся до брами.