Ні, він ніколи з нею не зустрічався, бачив її вперше.
— Ви що — екстрасенс? — знову всміхнувся він.
— Можливо. Завдяки своєму божественному походженню.
— Божественному?
— Авжеж "Зенон", "Зіновій" — ім'я грецького походження, від Зевс, Зевес… Але то все жарти. Просто я багато чула про вас. Позитивного… І коли Іван Степанович вас назвав, догадалася… Не помилилася?
— Ні, — відмовлятися було безглуздо.
— Скажіть чесно, — вона таємничо понизила голос, — ви гадаєте, що ота травма професора кримінального походження?
— Не знаю. Я був у нього зовсім з іншого приводу.
— Ви мені недовіряєте?
— Можете його спитати. Він навіть не знає, що я з міліції. А що ви можете сказати з приводу його травми? Ви щось підозрюєте?
— Боже збав. Я нічогісінько не підозрюю. Просто я начиталася стільки детективів, що мимоволі починаю мислити, як сищик. І тому коли після підозрілого випадку на дачі до потерпілого наступного ж дня приходить відомий у місті слідчий, то починаєш думати, що це неспроста.
— Так, ви, здається, справді начиталися детективів. Пробачте, але я мушу йти.
— Це ви пробачте, що я вас так затримала. Була дуже рада з вами познайомитися. Сердечно дякую за все, — вона усміхалася білозубо і, як здалося капітанові, переможно.
Капітан Горбатюк давно не зазнавав такої професійної поразки.
Як же тепер дивитися у вічі Віталію Олексійовичу?
"Один із кращих оперативників міста сів у калюжу, як хлопчик-початківець… Треба їхати в Завалійки.
Оглянути місце події. Може, хоч якась ниточка з'явиться…"
Але поїхати у Завалійки того дня йому не вдалося.
У райвідділі його чекала несподіванка.
Розділ XVIII
"Здоровий бицюра!" "Тут і ваші знайомі капітани знадобилися б!"
Побачивши хлопців, Глухонімий різко загальмував і, знявши ногу з педалі, обіперся нею об землю. Хлопці так розгубилися, що не могли й ворухнутися.
Глухонімий звузив очі, люто дивлячись на них. Тоді нахилився до землі, схопив товсту гілляку, замахнувся… Тікати було пізно… Та Глухонімий не кинув, не вдарив, — перехопив гілляку другою рукою — трісь! — переломив, наче лозинку, і вищирився, коротко реготнувши…
Женя й Вітасик рвонулися разом і, не чуючи під собою ніг, дременули навтіки.
Опам'яталися вони тільки тоді, як побачили екскаватор дядька Андрія, що чихчихав на їхній ділянці.
— Чого це ви — наче за вами вовки гналися? — спитав тато. — Де це ви були?
Хлопці перезирнулися.
— На… на кладовищі, — одхекуючись, признався Женя.
— "Барабашку" шукали? — усміхнувся тато. — Ну й що?
— Глухонімого бачили! — сказав Женя.
— Якого?
— "Продавця долі", — випалив Вітасик. — Того самого…
— …що й у кафе, — додав Женя.
Хекаючи, вони розказали про свою пригоду.
— Овва! Це вже цікаво, — сказав тато. — Що ж йому треба на кладовищі? Та ще й біля того місця, де знайшли непритомного професора?
— Ану, ходім глянемо, що це за Глухонімий, — сказав дядько Андрій, злазячи з екскаватора. І перший пішов швидким кроком. Тато рушив за ним. Хлопці, підбігаючи, щоб не відстати, по дорозі почали розказувати Андрієві про дивного "продавця долі"…
— Дребедєнь, — раз у раз кидав на ходу Андрій. — Не бійтеся. Зараз ми йому мозги вкрутимо. На мигах. Раз Глухонімий! Щоб не лякав дітей! Дребедєнь!
Та Глухонімого на кладовищі вже не було. Лишилися тільки сліди від велосипеда на стежці.
— А здоровий, бицюра, — сказав тато, піднімаючи з землі переламану гілляку.
— Є сила в руках, — погодився Андрій.
Хлопці позирали мало не з гордістю — недаремно, значить, тікали, недаремно турбували дорослих.
— Навряд чи він на чиюсь могилу квіти хотів покласти. На цьому кутку давно вже не ховають. Все позаростало, — сказав Андрій. — А склеп катанкою, бачите, закручений. Щоб пацани не лазили. Усипальниця панів наших колишніх, Хоржевських. Бачите, написано навіть над дверима. По-старослов'янському.
Хлопцям, з одного боку, було й досадно, що "продавець долі" зник, що дорослі його не побачили, аз другого, — хтозна, може, й краще… Ич, яку товстелезну деревину переламав!..
— Тут, я бачу, й ваші знайомі капітани знадобилися б, — сказав тато хлопцям, коли йшли назад.
— Я теж думаю, — сказав Женя.
— Давно ми їх не бачили, — сказав Вітасик.
— Що за капітани? — спитав Андрій.
— Та дружать вони з двома слідчими, капітанами міліції, — не без гордості сказав тато. — Стільки вже пригод пережили — цілий детективний серіал. От хай самі розкажуть.
— Ану-ну! — зацікавився Андрій.
Хлопці почервоніли — і від задоволення, і від ніяковості.
— Та! Якось іншим разом! — махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.
— Горді! — сказав Андрій.
— Не горді, а це розказувати три години треба, — наче вибачався Женя.
— Чесне слово! — підтвердив Вітасик.
— Та не задирайте носи! — гримнув тато. — А то більше не візьму вас у Завалійки.
Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві "Квітка-Основ'яненко", і про невловимого "агента СД", про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:
— Ну кадри!.. Кіно, та й годі!
Розділ XIX
"І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт!"
Несподіванка, що чекала на капітана Горбатюка у райвідділі, була вся перебинтована, — визирало тільки одне око і кінчик носа, та ще опухлі губи, на яких темними струпами запеклася кров.
— Я — до вас, — через силу проговорила несподіванка, підводячись зі стільця, що стояв біля дверей кабінету.
— Будь ласка! Заходьте! — капітан відчинив кабінет. Забинтований зайшов.
— Сідайте. Слухаю вас, — капітан намагався впізнати, хто це — голос був наче знайомий.
— Втравили мене, тепер рятуйте.
Капітан знизав плечима:
— Не розумію.
— Не впізнаєте? Мене мама рідна тепер впізнати не може. Забарило я. Василь Забарило.
— Що з вами?.. Хто вас так?..
— Якби я знав?.. Ну й здоровило!.. Руки залізні… Удар тримає, як професійний важковик. Я проти нього — мов комарик… — Вася застогнав і замовк.
— Розказуйте… Будь ласка. Все по порядку. І не поспішайте, якщо вам важко.
— Та що там розказувати… Прийшов до мене додому. Я сам живу, в однокімнатній квартирі. З дружиною розлучився, розмінялися. "Ти про що з Горбатюком говорив?" Знає вас… Усе знає… "Та, кажу, кореш мій, боксом разом займалися, Лук'яненко Жора, пропав десь, шукають". — "То скажи, щоб не шукали більше. У карти його програли… Гастролери. І з собою забрали". — "А ти звідки, кажу, знаєш? Ану, говори, бо…". І до нього… Спершу хук лівою, тоді аперкот. А він — хоч би що… Ну, а потім… От бугай!.. Я думав, він мене вб'є… Коли я очухався, бачу — телефону мобільного нема, й DVD-плеєра, що на телевізорі стояв… От зараза. Ну! Нащо ви мене втравили? Нащо ви до мене приходили?! — відчай Забарила був щирий.
— Як він виглядав? Опишіть, будь ласка, детальніше, — попросив капітан.
— Кажу ж, здоровий, як слон.
— А обличчя? — Він у темних окулярах був.
— Навіть після ваших хуків і аперкотів?
Вася на мить замислився:
— Не пам'ятаю… Він мені одразу — межи очі. Я потім нічого не бачив… Не письменник я, щоб описувати.
— Ну, давайте тоді подумаємо, звідки він міг дізнатися про нашу з вами розмову?
— Якщо це… у них всюди своїх людей понатикано. Навіть у вашому райвідділі.
— А ви кому-небудь говорили про нашу бесіду?
Вася знову задумався.
— Не пам'ятаю… Може, й сказав комусь із хлопців. На тренуванні. Хто Жору знав. Але наші хлопці всі залізні.
— А як ви думаєте, чому він прийшов саме до вас? Невже тільки попередити, щоб міліція більше не шукала Жору Лук'яненка?
— Гадаю, що так.
— Піклуються, значить, щоб ми не гаяли даремно часу, не витрачали зайвих державних коштів. Яке благородство!
— Не знаю, — похмуро сказав Вася.
— А не спадало вам на думку, що це — через Мадам Дисконт? Вона ж вас знає, продавала вам запчастини. І, мабуть, помітила вас на Пушкінській, коли їхала в машині з Жорою Лук'яненком. І встерегла, що ви її побачили…
— Ні-ні!.. Мадам Дисконт тут ні до чого! — вигукнув аж надто темпераментно Забарило.
"Ех, Васю, Васю, не актор ти, не Смоктуновський, не вмієш грати п'єсу, — подумав Степан Іванович. — Боїшся, і не в силі приховати цього" — І все-таки, хоч і ні до чого тут Мадам Дисконт, давайте продумаємо цю версію. І давайте спробуємо відшукати її.
— Не буду я її шукати! — одрізав Забарило.
— Чому? Боїтесь?
— Нічого я не боюсь. Але вплутувати чесну, невинну бабулю…
— …Яка невідомо звідки бере дешеві речі.
— Ну й що? Чому зразу вважати, що тут замішаний кримінал? Може, вона десь склади дешеві знає…
— То чому ж ви боїтесь мене з нею познайомити? Їй же ніщо не загрожує.
Це була довга, виснажлива розмова. Як не переконував Степан Іванович, як не вмовляв Забарила, той тільки мотав заперечливо головою. Нарешті не витримав — вдарив себе забинтованою рукою у груди:
— Ну, не можу я! Не можу! Як ви не розумієте?!
— Вони так залякали вас?
— Я жити хочу! Жити! А не…
— Невже ви хочете купити власне життя ціною чужого?
— Я нікого не вбивав і… не… не програвав у карти.
— І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт! — вперто сказав Горбатюк. — От побачите!
Розділ XX
Ще одна несподівана зустріч на кладовищі. "Як мені пощастило!.. Здається, що це він."
І що то за такий закон загадковий — що на страшні, небезпечно таємничі місця тягне як на налигачі. Ти і боїшся, і тремтиш, і розумієш прекрасно, що краще туди не потикатися, а все одно не слухаєш інстинкту самозахисту і йдеш. Як метелик летиш на вогонь. І нічого не можеш з собою вдіяти.
Як уже казано, тато взяв тиждень у рахунок відпустки, і вони знову ночували у баби Секлети. Разом із блоками вони привезли й цемент. Андрій привіз машину піску. Кум-виконроб Іван Олександрович організував іще двох дядьків для замішування розчину (бетономішалки не знайшли), і вранці наступного дня почали класти фундамент.
І хоч це було дуже цікаво, Женя й Вітасик весь час позирали туди, у бік церкви і кладовища, де у кущах серед могил зачаїлася страшна і небезпечна таємниця…
І десь годині об одинадцятій, скориставшися тим, що тато був, як то кажуть, у пік-формі заклопотання будівництвом, вони нищечком зайшли у сусідську кукурудзу, що вже досить-таки розрослася, і чкурнули городами до кладовища.
Серця у них шалено стукотіли, коли вони наближалися до склепу.