Та й сад же той, певне, огорожений муром…
— Дурне, частокіл тільки…
— Ну, та все одно ламати треба буде: можуть почути. Ні, не так…
— Ну, а як же?
Крига замислився на хвильку.
— Та кажи вже швидше! — нетерпеливився Павло.
— Ось що: ти йди, залізь через частокіл у сад, розвідай усе гарненько, а я збігаю за конем. Як почуєш моє пугукання, озовися, а потім роби, що треба, а зробивши — веди дівку на моє "пугу": сядеш на коня, а я підсаджу її тобі, тоді вези… Ну, я біжу… Може, шаблю візьмеш, бо той же вартовий…
— На дідька вона мені, ще брязне, гляди, де не треба.
— Ну, як знаєш. Дай же, Боже, удачі!.. Я об'їду сад іззаду… Де тобі найліпше, щоб я почекав?
— Та ззаду ж і чекай, бо з другого боку яр глибокий.
— От бач — добре, що сказав, а то був би вперся. Щасливо!..
Запорожець пірнув у пітьму, а Павло потиху, щоб не звертати уваги, коли ненароком хто зустрінеться, обійшов старостянський двір і пішов попід частоколом. Він знав, що невеличка дерев'яна, але дуже гарненька альтанка стоїть аж у глибині саду й від палацу до неї веде широка доріжка, облямована з обох боків кущами. Через частокіл крізь дерева він світла не помічав, виходить, вартовий вартує в темряві, якщо не спить, п'яний. Серце парубкові стукало, як молотом; він не боявся, та і взагалі не думав про себе, але страшенно тривожився, що може опізнитися, що польний з п'яного глузду знову забажає, щоб йому приведено було Орисю, — що тоді?.. Ах, навіщо він згодився чекати!.. Ну, та чорта з два!.. Він і в палац добудеться, власними руками задавить проклятого пана!..
Обійшовши сад, він дійшов до яру і прислухався. Тихо й темно було довкола, тільки від староства чувся глухий, п'яний гамір, пісні й музика. Павло вхопився за одного із стовпців огорожі й потряс ним. Задрижала огорожа під дужими руками, й він побачив, що з цим мороки буде небагато. Не роздумуючи довго, вперся однією ногою в землю поперед себе, другу відставив назад, з усієї сили потяг стовпа до себе й вивернув з ґрунту, далі притиснув його до землі; за стовпом похилились по обидва боки й в'язані поперечками частини діловання. Вихід із саду було забезпечено. Павло переступив у сад і обережно попід кущами став крастись до альтанки. Не зупинявся й не дослухався, бо певен був, що в саду, опріч хіба вартового коло альтанки, нікого нема.
Нарешті ось і вона. Парубок зупинився й почав дослухатися, чи не чутно кроків вартового. Тихо, ані шелесне…
"Спить, мабуть, стерво", — подумав собі Павло, підкрався до стіни й, ступаючи навшпиньках, наблизився до дверей. Нікого не видко й не чути. Серце йокнуло й болісно занило. Помацав руками й ногами перед сходами на землі, по сходах — нікого. Кинувся до дверей — замкнені на замок. Притис до них ухо й стиха покликав: "Орисю!.. Орисю!.." Тиша. Покликав гучніше, прислухався: анітелень… Ледве втримав шалений рик, що дерся йому з горла. Зціпив зуби й стис кулаки до болю в нігтях. Озирнувся в темряві, як безумний, і, вже не звертаючи уваги на небезпеку, кинувся бігти доріжкою до палацу.
— Пугу! Пугу! — розітнулося луною в темному саду запорозьке пугання, але Павло не чув, забувши й про свою умову з Кригою, й про все на світі, та пам'ятаючи лише одно, що Орися в пазурах польного.
З дому в сад був другий ґанок, що від нього й вела доріжка, всипана піском, аж до альтанки. Павло добіг до ґанку, зупинився й розглянувся в темряві. З цього боку світилося лише єдине вікно ліворуч. Було досить височенько, та ще й заґратоване. Парубок метнувся, як божевільний, до нього, підскочив, ухопився руками за ґрати й здерся на підмурок ногами. Зазирнувши всередину, ввесь обімлів і ледве вдержався, щоб не зірватися на землю… Він побачив, як у великому, розкішно прибраному покої Орися борсалася, пручалася з останніх сил у дужих руках п'яного гетьмана. Кров бурхнула в голову Павлові. Схопившись обома руками за ґрати, він скажено, з усієї, скільки було, сили рванув до себе й вирвав вікно із стіни з луткою, кинув його набік на землю й блискавицею вскочив до покою. Польний, почувши тріск позад себе, кинув дівчину й метнувся до ліжка, що над ним висіла всяка зброя, але встиг лише вхопитися за шаблю, як залізні парубкові пальці вчепилися йому ззаду в горло й стисли так, що він у тую ж мить стратив притомність. Відчувши це, Павло розняв пальці, пхнув його на ліжко й кинувся до Орисі, що ні жива ні мертва стояла, розпатлана й розхристана, серед покою та тільки дивилася переляканими очима на те, що діється.
— Боржій, Орисю! — шепнув парубок, ухопив її за руку, підвів до пролому в стіні, підняв і обережно спустив у сад, вихилившись із діри й тримаючи за руки. Далі вистрибнув і сам.
Тільки тепер, опинившись в саду з Орисею, згадав про умову з Кригою, але ніколи було пугукати. Він ухопив дівчину на свої могутні, ще тремтячі з напруги руки й побіг чимдуж доріжкою, ніби не людське тіло, а вівсяного снопа ніс перед себе. Від альтанки звернув праворуч і кущами добіг до поваленого частоколу, переліз із ношею через нього й поставив Орисю на ноги, а сам озирнувся й тихо пугукнув.
Під'їхав Крига.
— Ти, Павле?
— Я, пане-брате, а це ось Орися.
— Лепсько!.. З альтанки?
— Ні, з палацу.
— Божевільний! — вжахнувся січовик, зіскакуючи з румака. — А пан польний?
— Не знаю, — відповів Павло, взявши повода й залізаючи на коня. — Трохи давнув ірода й кинув на ліжко…
— Задавив?! — аж хитнувся Крига.
— А лиха година його знає!.. Давай Орисю сюди!..
Низовець підвів до коня дівчину й підсадив; Павло підхопи її під руки, підняв, мов пір'їнку, й посадив перед себе: в одній руці тримав поводдя, другою пригорнув до себе визволену дорогу бранку.
— Ну, їдь, а я слідом за тобою прийду за конем. Та їдь манівцями, щоб ніхто той…
— Знаю.
— Стривай… а де ж твій бриль?
Павло пустив поводдя, лапнув себе за голову.
— Ат… мабуть, за куща зачепив та загубив… Не велика шкода… Бувай здоров!
— Ні, голубе, це велика…
Але вершник сіпнув уже за поводдя й покрився темрявою.
"Ну, зух! — поспішаючи слідом за ними, похитував головою січовик… — А яке ніби плохе… Хм… одно паскудно, що бриля загубив: знайдуться такі, що пізнають чий… Кепсько… хм… кепсько… Як очуняється польний та дошукається, хто видер йому з рук пташку, а до того ще й його самого трохи не задавив, — не втече парубійко палі… Далебі, тікати доведеться з міста, а куди?.. Тільки на Січ, куди ж більше… Ні, пане-брате, так тобі, мабуть, на роду судилося… Від долі не втечеш…"
Частина друга
VІІІ
Ранкове сонце після багатої несподіваними подіями ночі зустрів Похиленко Павло на Росі.
Ще вчора чужий, а сьогодні його власний вороний румак стояв на високім березі красуні річки, що ніжно пестилася ще в стрімких скелях під прозорим імлистим укривалом, тихо плещучи й буркочучи крізь мрійний сон з прибережним камінням.
І праворуч, і ліворуч, долиною, що нею протікала річка, клуботався срібний туман, як у тій пісні співається. "Туман, мати, по долині у кучері в'ється"; широкою синьо-білою стягою перетинав він безкрає зелене море гаїв, чагарів, смарагдових ланів і зливався на сході й заході з ранішньою мерехтливою млою, перевитою радісним промінням весняного сонця. По зелених ярках та байраках, що подекуди по обидва боки збігали до річки, білими плямами цвіли купи тернових кущів та диких груш. Було тихо-тихо й безлюдно, тільки поблизу десь мирно воркували горлички, кувала зозуля по той бік у байраці, та незримий жайворон у блакиті видзвонював дрібно свій ранішній псалом осяйному богові життя й усього сущого.
"Куди ж далі?" — стояло перед Павлом питання.
"Їдь так, щоб Корсунь, Охматів, Торговиця були все по праву руку в тебе, — згадав парубок напучування свого бувалого в бувальцях приятеля, — а Черкаси, Чигирин — по ліву. Та уникай більших селищ, де по корчмах можеш наразитись на догоню, а зачіпайся, коли треба розпитати дорогу до Чорного лісу, хіба по хуторах та нових осадах…"
Добре йому наказувати, знаючи, де той Корсунь, Чигирин тощо, а як воно тому, хто вперше в житті вибрався з рідного дому в далеку дорогу?! Бачив Павло праворуч зелені руна засіяних ланів і по них догадувався, що недалеко десь або велике селище, або й сам Корсунь, — отже, шукати броду в той бік — річ небезпечна. Треба повернути ліворуч. Він знав, що у високих берегах бродів не буває; що треба шукати рівного, низького або принаймні спадистого берега, тому сіпнув коня за поводдя й повернув у лівий бік. Де можна було, їхав понад самою річкою, де ні — ухилявся вбік від неї й з великими труднощами пробирався лісом. На його щастя, ліс скоро скінчився.
Виїхавши на узлісся, Павло зупинив коня й став роззиратися. Перед нього стелилося широке, скільки оком сягнеш, піскове поле; тільки на обрію чорнів злегка повитий прозорою млою новий ліс. Праворуч сліпучо лисніло на сонці широке плесо річки, а на другому боці, геть-геть від річки, стояв невеличкий хутір, огороджений довкола високим, щільним частоколом. На вигоні побіля хутора, під доглядом якогось парубка, паслося з десятеро коней і лошат; трохи далі — хлопець у накиненій на плечі свитці пильнував невеличкого шматка овець, а під самим частоколом маленька дівчинка з довгою лозиною в руці пасла гусей з гусенятами. Старенький дідок гонив до річки худобу на водопій.
"Треба й собі коня напоїти та й розпитати в дідка дорогу, — думав Павло, але з місця не рухався, аж поки старий не ввігнав своїх биків та корів з телятами у воду. — Мілко, бачу, — отже, тут і переберуся на той бік".
Дід уже загледів його й стояв на розгруженому копитами та ратицями бéрезі, однією рукою спершись на кия, а другу приклавши долонею до чола, вдивляючись у червоно-чорну пляму на зеленім тлі лісу. Павло під'їхав до плеса.
— Добридень, діду!
— Дай Боже здоровля! — озвався скрипливим голосом дідок.
— А чи не скажете, дідусю, чий це хутір?
— Чому не скажу? Скажу, козаче… Це хуторець полковника Гудими Петра, козацького старшого в Каневі, якщо знаєш.
Павло мимохіть усміхнувся.
"Ще б пак не знав би, — подумав сам собі, — це ж той сердитий, дундук, що хотів був канчуками відшмагати мене… То це його маєток?.. Хм… цікаво".
— Чому не знаю — знаю, — сказав голосно.