У тремтячих руках тримала невеличкий пакуночок передачі та зім'ятий, мокрий від сліз носовичок. Тулилися люди, мов тіні, до воріт, стін, не розмовляли, щоб не прогнали. За брамою на подвір'ї стояв вартовий.
І згадала вона, як не раз приходила до слідчого і благала:
– Заберіть, заберіть і мене до в'язниці! Адже все, що думали, говорили або робили мої чоловік і донька – все це робила і я. Ми ж ніколи не розлучались, не було у нас таємниць один від одного. В чому ви їх звинувачуєте, в тому винна і я. Заберіть же й мене до в'язниці, заберіть! Я не маю де жити, не маю що їсти. А там ми будемо разом, і буде у мене над головою дах, і буде якась їжа! Заберіть…
Слідчий мовчав, сопів, ховав очі:
– Ідіть, ідіть додому, у мене немає часу.
– А в мене немає дому, немає куди іти…
І це була щира правда. Після окупації батькові довго не дозволяли вчителювати, він ходив до Наросвіти, пояснював, що йому треба годувати сім'ю. На той час нас залишилось тільки троє – брат пропав безвісти на війні, бабуня померла навесні 1943 року. Мама не могла працювати, а я вчилася. Будинок на Подолі, де ми жили, був дуже старий, а коли німці бомбили й обстрілювали Гавань, зовсім розвалився, і всі мешканці покинули його. Батьків колега запропонував переїхати до квартири його брата, яка на той час стояла порожня (жінку з дитиною евакуювали, а його брат був на фронті). Коли ж наші повернулися, зібралась і ця сім'я (слава Богу, всі залишилися живі), і нам довелось виїхати. Знову нам стало ніде жити. Тому тато згодився працювати завгоспом у медичному училищі, що на вулиці Мельника. Там же у дворі у флігелі нам дали двокімнатну квартиру, та вона була відомча. Батько міг би в цій медшколі викладати латину, а мусив працювати завгоспом. Та він не втрачав надії, що з часом все ж таки йому видадуть паспорт, дозволять працювати за фахом і розв'яжеться квартирне питання. Через деякий час татові дозволили вчителювати у селі Петрушки біля Києва. При школі був будинок, де вони з мамою й оселились. Я ж перебралася на квартиру до своїх знайомих, оскільки щодня мала ходити до інституту.
21 червня 1946 року до Петрушок приїхала машина з трьома працівниками МВС. Вони зробили обшук вдома і в школі та забрали батька. Через кілька днів директор школи наказав мамі негайно звільнити квартиру. Меблів і всякого одягу залишалось вже зовсім мало (міняли і продавали під час війни та після, щоб прожити). Мама намагалась щось продати тут, у селі, та ніхто не хотів купувати – знали що і так їм зостанеться. Директор і вчителі були дуже налякані, уникали мами, підганяли з від'їздом. Грошей не було. Ні директор, ні голова колгоспу не дали ні машини, ні підводи. Довелось останні речі залишити в цих Петрушках, тим паче, що і везти їх не було куди. Та речі – байдуже, от великої батькової бібліотеки було дуже шкода. І ось мама з вузлом "скарбів" за плечима помандрувала до Києва пішки. Червневе сонце палило спину, спрага сушила губи, важкий вузол різав плечі, сльози випікали очі, а серце… Як витримало усе це серце тендітної й абсолютно не пристосованої до такого життя інтелігентної жінки?..
Та ось всі заметушились. У ворота в'їхав "чорний ворон". З нього зіскочило троє солдатів з гвинтівками, потім – четверо чоловіків, в одному з яких мама насилу впізнала батька. З іншого відсіку кузова вистрибнула дівчинка з кісками – невеличка, худенька і бліда-бліда.
– Дівчинку привезли, дивіться, дівчинку! – захвилювався, зацікавився натовп.
Раптом пролунав мамин крик:
– Оксана, Оксаночко, дитино моя!
Після темноти "ворона" на сонячному світлі я нічого не бачила, лише мружила очі. Мамин крик різонув по серцю, та я наказала собі: "Не плач! Не смій!"
Нас під гвинтівками швидко завели в приміщення, обшукали. Вперше за ці місяці побачила батька й мало не скрикнула – як він змінився! Худий-худий, в зім'ятому одязі без ґудзиків, зі щіточкою сивини на голові замість хвилястого каштанового волосся і запалими очима на землисто-сірому обличчі. Ці очі ніби просили у мене пробачення, що не зміг захистити, що я опинилась тут, разом з ним у в'язниці.
– Тримайся, – сказав він і потис мені руку.
– Не розмовляти, руки назад! Пішли! – пролунала команда.
На другий поверх підіймалися сходами: я попереду, за мною батько, за ним вартовий з гвинтівкою. Я ж перша зі сходів ступила в коридор. Раптом назустріч мені кинулась мама. Ми міцно стисли одна одну в обіймах, мама плакала, я цілувала її очі, руки, промовляючи:
– Мамусю, мамочко, не плач, не треба, рідна…
Тут піднявся і батько, за ним – вартовий, який, побачивши маму, відштовхнув батька і кинувся до неї:
– Що це за неподобство?! Не можна! Відійдіть! Відійдіть!
Я отримала кілька ударів прикладом у спину, та відірвати мене від мами було не так-то легко. На крик прибігли ще двоє вартових і розняли нас. Маму вивели майже непритомну. Мене ще раз вдарили прикладом у спину, і повели по коридору в кімнату, де засідав трибунал.
Нас завели у велику залу, в дальньому кутку якої за зіставленими під прямим кутом столами сиділи шестеро військових. Біля протилежної стіни, ближче до дверей, стояло кілька стільців. Нам наказали сісти туди. Позаду нас і у дверях нерухомо зупинились вартові з гвинтівками.
Секретар суду старший лейтенант Цирульник зачитав склад суду. У мене у вухах чомусь заклало аж дзвеніло, у роті пересохло, серце стукало безладно, завмираючи. Намагалась роздивитись обличчя суддів, та не вдавалося – сиділи досить далеко, а я була короткозора.
Далі один з членів суду гунявим голосом зачитав звинувачення – спочатку батькові, потім мені:
– У 1928 р. Хращевський М. М. вступив до антирадянської націоналістичної організації СВУ, проводив активну антирадянську діяльність. У період з 1928 по 1930 рр. Хращевським було опубліковано ряд його особистих націоналістичних творів та брошур. У 1930 р. під час арешту співучасників Хращевського по СВУ Атамановського, Семиричинського та інших Хращевський втік у м. Київ, зв'язався тут з членами СВУ і продовжував антирадянську націоналістичну діяльність.
Відпив води, прокашлявся і продовжив:
– Проживаючи в окупованому німцями Києві, Хращевський входив до складу "Просвіти"; окупаційними військами був призначений директором школи; в порядку особистої ініціативи проводив активну роботу по вихованню учнів у націоналістичному дусі. Цю ж антирадянську діяльність проводив і у подальшому, коли зв'язався з керівництвом Східного Краєвого Проводу ОУН – Саком (Могилою), Кокотом, Смиком та іншими. Крім того, проживаючи по вул. Хоривій, 23, мав конспіративну квартиру Східного Краєвого Проводу ОУН, на якій переховувались місцеві ОУНівські нелегали, а також кур'єри ОУН, які приїжджали до Києва із Західних областей. На цій квартирі вербувалися в ОУН нові учасники, зберігалась націоналістична література та гроші. За участю Хращевського в ОУН була завербована і його дочка Оксана. Після звільнення Києва від німців Хращевський сховався в с. Петрушки (влаштувався вчителем середньої школи) й продовжував підтримувати зв'язок із членами ОУН.
Знову випив води, взяв другий аркуш:
– Хращевська О. М., проживаючи в Києві, в період окупації його фашистськими загарбниками вступила до антирадянської організації ОУН. Маючи зв'язок з націоналістичними західниками, за наказом останніх, у своєму середовищі проводила націоналістичну діяльність, агітувала за утворення самостійної України, обробляла в націоналістичному дусі молодь, готуючи її до вступу в ОУН. Квартира, де проживала Хращевська, використовувалась для нелегальних зустрічей членів ОУН, які часто влаштовував Крайовий провідник ОУН на ОСУЗі – Сак П. І., відомий в ОУНівському підпіллі під псевдонімом Могила. Восени 1943 р. Хращевська арештовувалась Гестапо за націоналістичну діяльність, але була звільнена…
Після оголошення звинувачення привели свідка. Майже навшпиньках, перелякана, з побілілими вустами зайшла моя вчителька фізики і класний керівник Марія Микитівна Чайка. Присіла на кінчик вільного стільця, стиснуті руки склала на колінах. Кинула перелякано-тужливий погляд у мій бік, і на очах у неї з'явилися сльози.
Відкашлялася і тихим хриплуватим голосом стала відповідати на запитання суддів. Потім дала характеристику батькові:
– Має вищу освіту, добре знає свій предмет, не було конфліктів з колегами, дуже любили його учні. А Оксана – відмінниця, багато читала, любила…
– Ми не про це, – зло перебив її суддя. – Ви по суті справи.
– Не розумію…
– Ну ось, наприклад, якою мовою вони розмовляли?
– Українською, – і додала стиха: – У нас же українська школа.
– Вас вони до своєї організації вербували?
Я завмерла, коли, нарешті, після довгої паузи прозвучало:
– Ні, не вербували.
– А кого вербували?
– Не знаю, не чула.
– Значить ви поганий парторг, якщо нічого не знаєте і не чули!
Марія Микитівна сполотніла, мабуть подумала: "А що як і мене посадять?!"
Зависала важка тиша. Нарешті суддя мовив:
– Ну ідіть, але працюйте краще. З вами ще поговорять на цю тему де треба!
За Марією Микитівною зачинились двері, а я подумала, яка вона молодець: хоч і сильним був страх, однак порядність виявилась сильнішою.
Далі секретар зачитав:
В И Р О К
ІМЕНЕМ СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
1946 року серпня 29 дня, Військовий Трибунал Військ МВC Київської області, в м. Києві в приміщенні ВТ на закритому судовому засіданні, у складі:
Головуючого: майора юстиції ДУБОВИК,
та членів: сержанта УСАЧОВА, молодшого сержанта ЛИСЕНКО,
при секретарі: старшому лейтенанті ЦИРУЛЬНИКУ, за участю пом. ВП В/МВC Українського Округу капітана юстиції ТИТОВЕЦЬ та адвоката ПЛИСЕЦЬКОГО, розглянувши справу по звинуваченню громадян:
1. ХРАЩЕВСЬКОГО Миколу Михайловича, 1889 року народження, уродженця м. Кам'янець-Подільська, який проживав у с. Петрушки, Києво-Святошинського р-ну, Київської області, українця, громадянина СРСР, службовця, безпартійного, з вищою освітою, жонатого, не судимого та
2. ХРАЩЕВСЬКОЇ Оксани Миколаївни, 1925 року народження, уродженки м. Вінниці, яка проживала у м. Києві, українки, громадянки СРСР, студентки, з незакінченою вищою освітою, безпартійної, виключеної з членів ВЛКСМ у зв'язку з цією справою, не заміжньою, не судимою, – в злочинах, передбачених по відношенню до обох підсудних ст.