Не було б, кажуть, долі, та лихо помогло: він зразу надумав, що робити...
Івашко ридма ридав, просився й собі, але дід відрубав: ні! Коли, мовляв, дурний розум виб'ю, тоді пущу, а Михайлик,— нічого не вдієш,— хай уже їде!
Баскими кіньми духом домчали до перевозу, поромом перехопилися на той берег.
На березі ніде було пропхатися: вся Січ вийшла вантажити байдаки. Козаки котили по дошках бочки з водою, з сухарями, з пшоном, з сухою рибою, з порохом; тягали невеличкі гармати-фальконети, приладновували їх на облавках по чотири, по шість на човен. Курінні отамани стояли над душею, квапили братчиків, хоч ті без того із шкури пнулися: часу лишалося обмаль.
Хлопці одразу відстали, пішли шукати Канівський курінь, що з ним мали йти в похід, а Михайлик став протискуватись між козаками, виглядаючи Бородавку. Осьде він — ходить по мокрому піску, обдивлясться припнуті до паколів навантажені байдаки, що глибоко осіли в воду.
Широке обличчя схудло, вилиці випнулись, малі очиці горять колючим, сухим блиском.
Зненацька Михайлик розгубився. Як його підійти? Прожене, знайшов, скаже, час... Та, ніби відчувши його погляд, кошовий оглянувся. Тінь посмішки скривила пошерхлі губи.
-А, це ти? Про батька питати прийшов?
Знову, як тоді, стало гаряче всередині.
-А ви скажете?
-Не скажу, бо й сам нічого не знаю. Щось інше спитай... Мерщій тільки: бачиш — ніколи.
І враз Михайлик наважився: наче стрибнув униз головою у воду.
-Пане отамане... Ви ж мене отоді... за джуру хотіли...
Кошовий звів угору кущуваті брови.
Надумався — саме впору. Позавтрому ж відпливаємо.
-Я з вами...
І злякався: от зараз гримне! Але ні — глянув, мугикнув:
-Мені скигліїв не треба.
-Я не скиглій!
Знов — хтозна-чому — колючії очиці потепліли.
-Ех, ти... козак. Гаразд уже! Скажи там моїм хлопцям, що пливеш зі мною. Або ні: біжи перш погукай мені Супруна Мусія — курінного з Калниболот— ського — знаєш?
І до вечора зраділий Михайлик бігав, кликав то курінних, то сотників, ходив скрізь за кошовим, як прив'язаний, боявся присісти на піску відпочити.
І от — пливе в морі. Вже не батьків син — козацький джура. Тридцять весел зліта вгору одним помахом, падає, не хлюпнувши. Веслярі гребуть щосили, тільки краплі поту скочуються на вуса.
Байдак сидить у воді глибоко: сім десятків козаків у ньому й вантажу багато, якби не в'язки очерету, досі б уже й хвилю черпнув. Проте мчить, як вітром гнаний, хоч вітерець — вологий, солоний — ледве подихає.
Решта байдаків розсипалася без ладу, пливуть — котрий збоку, котрий десь позаду. Кошовий свисне чи рукою махне — всі опливуться до нього, їх одразу й не вгледиш: одне, що сидять глибоко, а друге — сонце Криє блиском, одбивається од хвиль, сліпить очі.
Михайлик зітхнув, обвів очима козаків. Усі свої, усіх знає ще з Січі. Он рудовусий Степан, якого стрів тоді з кошовим у степу. Сидить боком на лаві, зашива подерту на паси сорочку, підставляючи сонцеві широкі волохаті груди. Коло нього — поляк Стах. Сонце спекло його, мов рака, тільки брови біліють на червонім з широкими вилицями обличчі.
Він мов прилип до Степана, хоч той бурчить на нього з ранку до ночі — муштрує по-своєму. Він і прізвисько приточив Стахові: Ляшок.
На Січі всім дають прізвиська, а як коли, то й ім'я міняють; так ведеться, мабуть, ще з тих часів, коли перші козаки збудували для захисту першу Січ на Хортиці.
Стах відчув Михайликів погляд, широко всміхнувся йому, кивнув на море: глянь, мовляв, яке диво!
Ще б пак не диво! Михайлик перехилився за облавок, занурив руку в воду! Ти диви! Спекота, хоч голяка сиди, а вода холоднюща!
І враз схаменувся, мало не скрикнув: коло самої руки виринуло гостре чорне рило. Круглі оченята блимнули весело, наче підморгнули. Гнучке, довге тіло вискочило з моря, перекинулося, звилося колесом, пірнуло, скочило знову. За ним виплигнуло друге чудисько, третє, четверте, такі утнули танці, що байдак почало кидати з хвилі на хвилю. Михайлик захлинувся.
-Ой, що це?
Один з веслярів посварився на плигунів веслом.
-Морські свині. А бодай вас — ще байдак перекинете.
-А вони кусаються?
-Наче ні. Хто їх знає...
Старий козак, дід Демид, що сидів коло Михай— лика, похитав головою.
-Це мудрий звір, сину. Бува, що людину рятує.
-А як рятує?
-Підпливе, коли тоне, й підхопить на спину...
-А тоді?
-А тоді до берега везе...
Михайлик і рота роззявив. Ану ж, якби стрибнути зараз у воду — підпливе оте страшило чи ні?
Тим часом повіяв свіжий вітер, погнав по морю білих баранців. Напнулося вітрило, що досі мляво звисало із щогли, байдак побіг швидко, то здіймаючись на водяні горби, то пірнаючи в ями. Хвилі захлюпували через облавки, обливали холодним дощем. Козаки закуталися в киреї. Тільки кошовий, мов не чув вітру й солоної зливи — стояв коло стерничого, пас очима човни, що ховались за хвилями. Не раз траплялось, що розкидала буря козацькі байдаки по всьому Чорному морю, вивертала весла з кочетків, зривала вітрила, гнала запорожців живцем у бусурменську неволю.
Проте зараз вітер-горішняк віяв рівно, на бурю наче не скидалося. Братчики заходились обідати: хто гриз тараню з сухарем, хто сьорбав соломаху, розколотивши підсмажене борошно з водою.
І враз усі покинули їсти: з правого боку замаячив удалині корабель. Спершу ледь помітний, як тінь, він зростав край неба дедалі швидше, ішов хутко,— мабуть, на веслах. Бородавка глянув у прозорну трубу, що висіла в нього на поясі, й потемнів: на щоглі зеленою латкою майорів турецький стяг.
Мов у степу, покотилося понад морем козацьке "пугу-пугу". Хорунжий Міняйло, здоровий, як дуб, став, ухопившись за щоглу, замахав корогвою.
У відповідь замахали з найближчого байдака, з другого... з десятого... Усі човни попливли до отаманського, зупинились, хитаючись на хвилях. Сонце світило на засмаглі мокрі обличчя, на темноверхі шапки: в поході козаки стереглися, не вдягали кольористих шапок та жупанів, навіть дула мушкетів змочували розсолом, щоб не грали на сонці.
Міняйло, що мав голос, як козацька сурма, прогудів наказ у стулені трубкою долоні — байдаки хутко розбились двома ключами. Менший — п'ять байдаків — поплив назустріч ворожому кораблеві, більший — на чолі з отаманом, звернув ліворуч.
Михайлик, зблідлий, похололий, вчепився за облавок — аж пальці защеміли. Байдаки мчали, мов якийсь казковий Гонивітер-Крутивус дмухав їм услід: от уже ледве можна вловити помахи весел, тоненьку, мов шпичка, щоглу, яка пірнає серед хвиль...
Нема... Щезла...
На кораблі, мабуть, одразу запримітили козацькі човни: він звернув, поплив швидше. От над ним знялася хмара диму, розкотився далекий грім — ударили гармати.
Бородавка міцніше притис трубку, на вилицях забігали жовна.
Ні! Пішло ядро мимо! Стовп води знявсь над морем. Байдаки розсипалися навсібіч, мов гуси, ще додали ходу.
Знову вдарило з корабля: не одна гармата—кілька.
Обличчя кошового сіпнулось: козаки, що стежили за ним, похмуро перезирнулися: оце вже не минуло! Хто ж то впав з розтрощеного байдака, зчервонивши кров'ю хвилі, хто пливе, розтерзаний, покалічений, змагається із смертю? Не взнаєш — не видко...
Ще і ще розкотились постріли, тягнучи за душу.
І враз Бородавка опустив руку з трубкою, зітхнув на повні груди.
Допливли хлопці!
Михайлик розтулив закляклі, збілілі пальці. Ох, що там діється зараз! Підпливли козаки, вчепилися гаками за облавки, сипнули на корабель — і закипіла, завирувала січа.
А на лавах, коло весел, брязкотять кайданами невільники, чорні, висхлі... Здіймають руки, волають-го— лосять, щоб бігли до них, розбивали кайдани. Братчики, ріднесенькі, не баріться, рятуйте швидше! Уже сили немає терпіти!..
Зненацька покрик прокотився над байдаками: над кораблем схопилася чорна хмара диму. Важко гримнули вибухи — один, другий... Корабель удалині почав тонути.
Поволі, знехотя поринав у воду, сідав, занурювався глибше й глибше. От уже тільки щогли стримлять з води. Ще трохи — й вони зникли.
Зблідлий Бородавка не відривав трубки від ока. Що ж сталося? Невже якийсь турок, побачивши, що рятунку нема, пожбурив з одчаю вогонь у бочку з порохом: хай гине й корабель, і козаки, що напали на нього? Так воно, певне, і є!
Та невже всіх братчиків повбивало: не врятувався ніхто?! Хоч як ворожи — не вгадаєш...
І враз напружений зір вловив на погибельнім місці якийсь рух. Дві тоненькі шпички-щогли затанцювали, закружеляли навколо. Певне, таки вціліли два човни, й козаки плавали зараз у бурунах, витягали з води, хто лишився живий. Не дуже їх, мабуть, було багато; от уже щогли стали віддалятися й наче розтали, загубилися в просторі...
Назад, до своїх, козаки не повернулися, попливли, куди їм сказав кошовий.
Бородавка важко опустився на лаву. Ще тільки похід почався, а двох сотень братчиків як не бувало.
Його наче придушило тягарем. Сидів, понурившись, мовчки дивився собі під ноги.
Понурилися й запорожці.
Шкода хлопців! — перший прогудів Степан.— А проте смерть дорогу знайде. Аби пам'ять була...
Степан казав те, що в кожного було на думці. На утлій волосинці висіло козацьке життя, але козаки не боялися смерті, кепкували з неї, може, тому, що вона завжди стояла в них за плечима.
Усі заворушилися, загомоніли. Веслярі дужче налягали на весла, бо вітер став ущухати, вже подихав ледве-ледве.
Михайлик раптом згадав — обдер три здорові тарані, набрав у пазуху сухарів з бочки й, хапаючись однією рукою за козацькі плечі, став пробиратися до Бородавки.
Ось... Ви ж не їли...
Той кивнув, узяв їжу, не дивлячись, став обгризати суху рибину, все так само міркуючи про своє.
Михайликові раптом подумалось, що в кожного є лихо,— пече, сушить серце. Он і кошовому не дає спочину: наказало зломити королівську заборону, погнало в трудний похід.
А що то за лихо — хіба спитаєш?
Він примостився на бочці коло облавка, сумно задивився на море, що геть принишкло, вгамувалося й, ніби хизуючись своєю красою, стелило козакам шовкову дорогу, помережану призахідним промінням.
Край неба, десь за жмутками зарожевілих хмар, озвалися стогнучі голоси, пливли ближче — жалібні, на диво знайомі.
Козаки задерли голови. Так і є — лелеки! Летять запізнілі ключі з далекого вирію—додому, на Україну, на ясні зорі, на тихі води, кудись на Київщину або Чернігівщину, де оце тільки зараз прокинулася весна.
Хоч як потомились, а бач, не схотіли спочити де— небудь у турецьких плавнях або на відлюдних скелях, линуть на одчай душі, проти ночі, аби швидше, аби долетіти...
Небо потемніло од розкинутих довгих крил, жалібні поклики залунали над головою.