Вони весело витанцьовували на траві й сміялися.
Я взяв одного з них, посадив у сьому склянку й відніс на кухню.
Коли це, волаючи казна-що, крізь кватирку влетіли срібні виделки, оточили мене з усіх боків, і дві з них, здається, Антоній та Альберт, стали видирати маленького пана Ляпку.
Я вилучив мить, поставив склянку в буфет і хряснув дверцятами.
Саме тут я й прокинувся.
Біля мого ліжка стояв уже справжній пан Ляпка. Він роздивлявся моє сонне люстерко й, посмикуючи брови, бурмотів:
— Сон про сім склянок... Сон про сім склянок. Ну й ну!"
Анатоль і Алойзі
У вересні не вщухали зливи. Ми не витикали носа з дому, гратися в парку й на майданчику стало зовсім неможливо. Пан Ляпка був похмурий, мовчазний. Одне слово, в академії запанувала нудьга.
Якось увечері пан Ляпка сказав, що не може жити без метеликів та квіток, отож лягатиме спати раніше.
Ми з ним попрощалися й собі подались до покоїв.
— Мені нудно,— зітхнув один з Альфредів.
— Як на мене,— раптом сказав Артур,— пана Ляпку спіткало нещастя. Ви помітили, що він став менший на зріст?
— Авжеж, авжеж! — підтакнув один з Антоніїв.— Пан Ляпка поменшав.
— А може, вийшла з ладу його чарівна помпочка? — висловив здогад Анастазі.
Я не пристав до розмови. Мені дуже хотілося спати. Я ліг у ліжко й зразу ж заснув.
Мені наснилося, що я молоток і пан Ляпка розбиває мною всі мої ґудзики. Молоток грюкав на всю академію. Я прокинувся, але удари молотка й далі лунали у вухах. Я прислухався і збагнув, що стукіт долинав із парку і що хтось гамселить у браму.
Я розбудив Анастазі, й ми, накинувши плащі, присвічуючи ліхтариками, вибігли надвір. За брамою стояв перукар Філіп із двома незнайомими хлопцями. Всі троє були мокрі як хлющі. Анастазі відчинив браму і впустив нічних гостей.
— Знайомтеся! Нові учні пана Ляпки! — сказав Філіп і зареготав.— Майбутня гордість славнозвісної академії, ха-ха! Одного звуть Анатоль, другого Алойзі. Обоє на "А", ха-ха! Анатолю, привітайся, хай побачать, що ти ґречний хлопчик!
Один із хлопців уклонився і сказав:
— Я Анатоль Кукуріку. А це мій менший брат Алойзі.— Він кивнув на другого хлопчину, якого вони з Філіпом тримали попідруки.
— Дуже приємно познайомитись,— ввічливо сказав Анастазі.— Але чого нам стояти під дощем? Заходьте, будь ласка.
Ми скинули мокрі плащі в передпокої. Анастазі провів гостей до їдальні. Очевидно, вони дуже стомилися, бо Алойзі, погойдуючись у кріслі, як китайський болванчик, зразу ж заснув.
Філіп сказав, що хотів привести хлоп'ят увечері, але довго блукав і тільки опівночі втрапив на Шоколадну вулицю.
— Ви, мабуть, зголодніли? — запитав я.— Отож піду розбуджу пана Ляпку й доповім, що ви прийшли.
— Так, так, неодмінно розбуди пана Ляпку! — вигукнув Філіп і знову зареготав.— Я наготував для нього свіжих веснянок, ха-ха! Адже ви хочете побачити пана Ляпку, ха-ха! Чи не так, Анатолю?
— Це для мене неабияка честь,— ввічливо відповів хлопчик.
Я чимдуж побіг нагору й постукав у двері спальні пана Ляпки. Ніхто не подав голосу. Я постукав сильніше. Знову тихо. Тоді я постукав утретє. Пан Ляпка й далі спав чи просто не хотів відповідати. Я шарпнув двері. Вони були замкнені. Я загрюкав уже щосили, сподіваючись розбудити Матеуша. Та мені ніхто не відповів.
Тоді я вирішив піти на кухню, щоб самому приготувати гостям вечерю. Я дістав із комірчини глечик молока, хліб, масло, шмат сиру й засмажену курку, поставив усе на тацю й відчинив буфет, щоб узяти тарілки та склянки. Раптом в одній із склянок я помітив щось сіре. Мені здалося — то миша, і я, накривши склянку долонею, підніс її до світла. Те, що я побачив, мене вжахнуло. У склянці сидів пан Ляпка, крихітний пан Ляпка! Я виразно побачив його обличчя, його химерний одяг, ба навіть веснянки на носі. Він спокійно сидів у склянці і спав.
Обережно, двома пальцями, я вийняв його звідти й поклав на тарілку. Доторкнувшися до холодного фарфору, він прокинувся. Скочив на ноги, роззирнувся, дістав помпочку, приклав до вуха й тут-таки став більшати. Потім стрибнув із тарілки на стілець, із стільця на підлогу й перетворився на звичайного пана Ляпку.
Я стояв зовсім ошелешений, не знаючи, що й думати.
Пан Ляпка сердито подивився на мене й роздратовано промовив:
— Це сон! Розумієш? Безглуздий сон! Я забороняю тобі про це розповідати! Пан Ляпка тобі забороняє! Зрозумів? І щоб більше такі сни не повторювались!
Я попросив пробачення — нічого іншого мені не лишалося,— потім розповів панові Ляпці про те, що прийшов із хлопчиками Філіп.
— Упораєтесь і без мене,— сказав пан Ляпка.— Погодуй їх, і хай ідуть спати, а вранці я з ними поговорю. Філіпові постели в моєму кабінеті, на канапі. На добраніч! — і він вийшов, грюкнувши дверима.
Я вибіг слідом і побачив, як він шугнув по бильцях нагору.
"Ну й дива в академії",— подумав я, вертаючи на кухню. Взяв тацю з їжею і відніс до їдальні.
Алойзі й досі спав. Філіп та Анатоль заходилися їсти, зовсім на нього не зважаючи.
— Чи не розбудити вашого брата? — спитав Анастазі в Анатоля.— Він, мабуть, теж голодний.
— Ні, ні, не треба,— сказав Анатоль.— Сон замінить йому вечерю. Алойзі терпіти не може, коли його будять.
— Ось побачите, хлопці, цей сонний царевич стане гордістю вашої академії! — хихикнув Філіп, уминаючи курку.
По вечері Анастазі провів Філіпа в кабінет, а я подався до спальні послати хлопчикам.
Тільки-но я послав ліжка, як на порозі з'явилися Анастазі й Анатоль. Анатоль ніс на руках сонного братика.
— Він не любить, щоб його будили,— знову сказав Анатоль.— Не треба його роздягати, хай спить в одежі.
Ми обережно поклали Алойзі в ліжко, потім роздяглися самі й міцно заснули.
Прокинувся я раненько. Адже поява в академії нових учнів — то завжди подія. Я розповів про Анатоля й Алойзі Альфредові. Альфред розбудив Артура, Артур — Альберта, й за кілька хвилин спальня гула, ніби бджолиний вулик.
Коли Матеуш прийшов нас будити, всі ми були вже на ногах.
Хлопці з цікавістю розглядали новачків. Анатоль прокинувся від гамору, а його братик Алойзі досі ще спав.
Раптом двері розчинилися, і зайшов пан Ляпка. — Доброго ранку, хлопці! — сказав він весело.— Ну ж бо, де тут новенькі?
— Ось ми, пане професор. Мене звуть Анатоль Кукуріку, а це мій молодший брат.
Пан Ляпка мовчки позирнув на Анатоля й підійшов до Алойзі.
Він трохи постояв над ним, щось обмірковуючи, потім нахилився й гукнув Алойзі у вухо:
— Тебе звуть Алойзі, так? Алойзі й оком не кліпнув.
— Ти чуєш мене, Алойзі? — голосніше повторив пан Ляпка.
Алойзі лежав непорушно.
Пан Ляпка підняв йому повіки, глянув у очі, став терти йому щоки, чоло, ляскати по руках. Алойзі не прокидався.
— Так, так,— пробуркотів собі під ніс пан Ляпка.— Виявляється, Алойзі не людина, а лялька. Я завжди був проти, щоб брати до академії ляльок. Але тепер уже пізно. Алойзі привели вночі, вдавшися до шахрайства. Що ж, доведеться з ним поморочитися. Його треба буде навчити мислити, відчувати, розмовляти. Спробуєм, спробуєм. Адасю, візьми Альфреда, двох Антоніїв і перенесіть Алойзі в лікарню хворих речей. Сьогодні уроків не буде. У мене справи. Якщо немає дощу, йдіть із Матеушем у парк.
Він окрутнувся й вийшов з кімнати.
Ми заходились переносити Алойзі. Нічия допомога нам не знадобилася: Алойзі був легесенький, як пір'їнка. Коли я взяв його на руки, мене оточили хлопці й почали розглядати його. Якби не ця невагомість і непорушність, Алойзі нічим не відрізнявся б од живих людей. Голова, волосся, лице, губи, очі, лоб, ніс, підборіддя, руки й навіть нігті на пальцях — усе було як справжнісіньке. З першого погляду годі було здогадатися, що Алойзі — лялька.
Його обличчя й руки були зроблені з теплої еластичної маси, схожої на людське тіло.
Той, хто злагодив цю незвичайну людиноподібну ляльку, заслуговував найвищої похвали.
Ми були в захваті. А ще нам було цікаво, чи зможе пан Ляпка оживити Алойзі.
Анатоль, що досі мовчав, пристав до нашої розмови і зі знанням діла заходився пояснювати, як злагоджено ляльку. Скориставшися з цього, я непомітно поніс Алойзі нагору, в лікарню хворих речей. Пан Ляпка давно вже чекав на мене.
— Поклади його на стіл,— сказав він, коли я увійшов.— Треба негайно братися до роботи.
— А можна мені лишитися? — запитав я несміливо.
— Навіть треба! — відповів пан Ляпка.— Мені і знадобиться твоя допомога.
Ми ще не встигли поснідати, й пан Ляпка почастував мене пілюльками для вирощування волосся. Потім звелів роздягти Алойзі.
Виявилося, що все ляльчине тіло вкрите тонким шаром рожевуватого металу.
Пан Ляпка дістав із кишені банку з маззю і сказав:
— Натирай Алойзі доти, поки під металевою шкірою з'являться кровоносні судини. Наберися терпіння, попрацювати доведеться чимало. Починай з ніг, а я поки заходжуся біля легенів та серця.
Ми працювали кілька годин поспіль. Пан Ляпка відгвинтив пластинку, що прикривала грудну клітку Алойзі, й довго копирсався в механізмові.
Мені від натирання зовсім стерпли руки, та я домігся свого. Під металевою шкірою Алойзі поволі почали проступати тонесенькі жилочки.
— Годі,— сказав пан Ляпка, не дивлячись у мій бік.— Тепер берися до рук.
Я заходився натирати маззю плечі й руки Алойзі. Закінчив роботу одночасно із дзвінком на обід.
Пан Ляпка, зашарівшись од задоволення, випростався, пригвинтив назад пластинку і сказав захоплено:
— Чудово! Блискуче! Йди обідай, а я йому, сердешненькому, тим часом вправлю мізки.
Я нехотя залишив лікарню й побрів до їдальні. Першим підскочив до мене Анатоль, за ним усі хлопці. Вони навперебій питали:
— Алойзі вже ходить?
— Він розмовляє?
— Що робить пан Ляпка?
— Коли він зійде вниз?
— А що в Алойзі у голові?
— Він навчився мислити?
Я розповів про все, що бачив, і заходився їсти, щоб швидше вернутися до лікарні.
Коли я доїдав десерт, з коридора долинули кроки. Двадцять пар очей втупилися в двері.
Ті тихо розчинились, і ми побачили Алойзі, якого підтримував пан Ляпка.
Боязко й невміло переставляючи ноги, Алойзі прямцем ішов до нас, повертаючи голову то в той, то в той бік і химерно розмахуючи лівою рукою.
— Ось він! — урочисто вигукнув пан Ляпка.— Познайомтеся з новим товаришем.
— Добридень, Алойзі,— привітався Анатоль, захоплено дивлячись на ляльку.
— Здрастуй,— відповів Алойзі, заїкаючись на кожному складі.
— Скажи, як тебе звати! — гукнув йому над вухом пан Ляпка.
— А-лой-зі Ку-ку-ку...— раптом закував він, повторюючи перший склад свого прізвища.
Пан Ляпка розкрив йому рота й загвинтив якогось гвинтика під язиком.
— Ану спробуй ще раз.
Алойзі з полегкістю зітхнув і відповів плавніше:
— Алойзі Ку-ку-рі-ку.