Я вже його й запросила до себе в гості. І він обіцяв приїхати з Таїсою та з Любою або з Елпідифором Ванатовичем.
Батько одразу замовк і вгамувавсь. На його цимбалах неначе одразу порвались басові струни. Голос в його пом'якішав і задзвенів, мов на високих тенорових струнках. Блиск гніву та злості одразу згас в очах. Погляд став м'якіший.
Андріян Кирилович підняв вгору брови з дива.
— Цей жених — Михайло Уласевич, той, що часто буває в гостях в Елпідифора Петровича, — сказала Текля Опанасівна.
— Який це Уласевич? Щось він мені невтямки, — промовив вже зовсім спокійним голосом батько.
— Та той високий, сухорлявий та кучерявий, що буває в гостях в Таїси. Він служе в якомусь страховому товаристві, — обізвалась Мелася.
— А! ага! Пригадую! Бачив я його раз в Таїси Андріївни. Пригадую!
— Там так прилип до нас! І в оперу ходив з нами, і букет приніс Меласі в ложу, ще й цілий фунт дорогих конфектів. Казав, що незабаром прибуде до нас.
— Що ж! Нехай приїде. Побачимо, роздивимось. Та й розпитать треба за його в людей заздалегідь, — промовив батько вже тихішим і зовсім спокійним голосом, неначе його цимбали загули пісню, зверху прикриті віком або десь в другій кімнаті за дверима.
— Цей Уласевич, мабуть, якась значна людина в Києві… бо він записаний спільником і в страховому товаристві, і в слав'янофільському, і в товаристві сприяння животинам, і в товаристві скаковому, і в яхт-клубі, — сказала Мелася.
— І в товаристві бджільництва. Казав, що дуже кохається в пасіках і хоче з тобою побалакать дійсно про цю бджільницьку справу, — додала мати.
— І пасіки любе! Оце мені дуже приємно! Чом же ви не сказали, щоб він привіз мені найновіші книжки про бджільництво? — сказав вже багато ласкавішим голосом батько.
— Вже й не пам'ятаю, чи казали ми йому за це, чи ні. А що Мелася впала йому в очі, то це добре пам'ятаю. Через те ж то ми й задумали поновить нашу обставу в домі та причепурить покої, щоб вони мали зовсім сьогочасний, модний, міський вигляд.
— Aгa! Oн як воно! А коли ж він обіцяв прибути до нас? — спитав батько.
— А бог його святий знає. Прибуде, коли йому це на думку спаде, — сказала мати.
— Коли так, то, про мене, й чепуріться. Доведеться продать оце зараз десятин зо три поля або й п'ять одному чоловікові, що давно вже намагається купити, бо за сьогорічну пашню підуть гроші на проценти в банк за позичку.
"Слава же тобі, сотворителю, що було ніби надовго задощилось та занепогодилось, а це якось несподівано й випогодилось в хаті… Аж легше стало на душі!" — подумала Ліда й сама одразу повеселішала.
— Завтра приїдуть з Києва два оббивщики. Вони швиденько й обтягнуть мебіль і почепляють оксамитові наддверники на дверях та гардини на вікнах. Завіси ми й самі зугарні почеплять, — сказала Текля Опанасівна.
Після другої потрави батько подобрішав і повеселішав: на радощах звелів подати пляшку чудової смородиновки й сам поналивав чарки.
— Вип'ємо ж за нову обставу! От тепер в нас з покоїв зникнуть архірейські старомодні крісла та оті турецькі завальні софи. Ті старомодні гармати мені остогидли так, що я не можу на їх і дивиться. А от ми і здихаємось-таки їх! — сказала Мелася й хильнула здорову чарку й висмоктала її до сухого дна.
Після обіду панії пішли розгортувать та передивляться оксамити та дорогі плиси. Ліда теж зацікавилась тим крамом і помагала їм розгортувать та знов згортать. Навіть батько зирнув на той крам несамохіть і тільки цмакав, розмірковуючи, яких то скажених грошей коштує той усей червонястий дорогий крам.
Другого дня прикатали з вокзалу поштовою чортопхайкою два київські оббивщнки й заходились покривать мебіль. Через кільки день стару непотрібну мебіль винесли в флігель, а частку поганшого трухна склали в возовні на підрях, що теліпались на бантинах. Натомість розставили по покоях чудову художню мебіль, таку достоту, яка була і в Таїси Андріївни. Височезні дзеркала таки не змістились в невисокій горниці, і майстри мусили їх трохи підпилить зсподу та обшмульгать вирізані зверху стерчаки, щоб не обколупать стелі. Дім Гуковичів був старий, хоч покоїв в йому було багато: стеля була низькувата, вікна не такі здорові, як в житлі в Таїси Андріївни. Але просторні горниці, обставлені чудовою мебіллю та дзеркалами, при свіжих шпалерах, мали зовсім інший вигляд, ніж перше. Розпакували й високі лампи, внесли в покої й поставили одну чорну арапку коло стола в світлиці, а другу теж в світлиці аж коло дверей, що вели в кабінет. Як вносили з возовні в покої ті чудові чудернацькі лампи, уся челядь збіглась дивиться на те диво.
Горнична й прачка покидали й залізка і вибігли дивиться на те диво, нечуване й небачене на селі.
— Чи ти ба! Несуть чортів в покої. Дух святий при хаті! — гомоніла стара баба-птичниця.
— Їй-богу, несуть два чорти! — крикнула куховарка. — Це вже чорти світитимуть в покоях; аж страшно стає.
— Я ввечері боятимусь і по горницях ходить, — сказала горнична.
— Та придивись лишень краще! то не чорти, а чортиці, та ще сливе голісінькі, тільки в самих куценьких спідничках, — обізвавсь лакей.
— А справді чортиці, бо наче молодиці: в спідничках та в золотих сережках, ще й у золотих намистах. Мабуть, ото в пеклі така поведенція в чортиць, що вони так чудно вдягаються, — казав один дід в жарти.
— Ще й білі лопатні повитріщали, мов сміються аж на кутні зуби. Та й ротаті ж та вухаті оті чортиці, — додав один наймит.
— Мабуть, не з біса веселі, — додав другий наймит, — дивись, бра! ще й неначе пританцьовують чи навшпинячки спинаються, мов напідпитку. Мабуть, раденькі, що держать оті каганці в руках.
— От теперечки не буде нам сором вітать женихів в наших покоях! — сказала Текля Опанасівна, походжаючи по горницях та оглядаючи обставу.
— Шкода тільки, що в нас нема каміна з карнизом, де можна б було поставить отакі ляльки та цяцьки, німфи та фавни, як їх Люба понатикала в себе на каміні. Треба б нам доконечно заломить отих міських буржуазок, щоб не дуже-то пиндючились перед нами, — обізвалась Мелася.
— І навіщо їх заломлювать? Чи то ж варто пиклюваться за таку нісенітницю! Вони ж вас люблять щиро, — обізвалась Ліда.
— А вже ж пак! Вони якісь там нікчемні буржуазки, а ми ж дідичі й державці: маємо державу з діда-прадіда, — сказала гордовито мати, — ми пани, ми дворяни, а вони таки буржуазки, хоч вони мої й приятельки. А за це ніколи не забувайте, — напучувала дочок гордовита Текля Опанасівна.
— Я за це таки ніколи не забувала і завжди мала це на увазі, що вони якісь міські перепродухи та перекупки, що тільки вхопили шмат просвіти, — сказала Мелася. — В Люби таки є щось міщанське, як і в її рождениці Таїси Андріївни.
— Лучче було б, якби ви хоч частку грошей, потрачених на цю дорогу мебіль, були дали мені на поїздку в Фінляндію. Бо, признатись, я оце надумалась поїхати в Фінляндію та вивчиться ткати фінляндські полотна на нових маленьких верстатиках, — сказала Ліда, — одначе не маю роботи, то хоч вчитиму наших молодиць та дівчат вироблять полотно. Навчусь там робить сир: це вже для себе. Туди їдуть наші обидві сусіди задля цієї справи. Поїду й я з ними вкупі. Чого я буду сидіть отутечки на селі та байдики бити?
— Дух святий при нас та при хаті! — аж крикнула мати. — Що це ти вигадала? Це ж коштуватиме скажених грошей.
— А як ви їздили в Петербург, а звідтіль мандрували в Фінляндію, щоб подивитись на водоспади, то це й нічого? Це ж коштувало теж недешево, — обізвалась Ліда якось сумно. — Бачите, яка в світі правда!
IV
Ще за два роки перед цим Яків Кирикович Уласевич, менший брат Михайла Кириковича, служив за асистента в славного в свій час у Києві й заможного доктора Івана Гурковенка. Яковові Уласевичеві перепадало чимало грошей на службі. Але незабаром його патрон вмер наглою смертю, Уласевич розпочав в місті практику, але слабих приходило до його мало. Грошей не ставало на прожиток. Його мати помагала йому грішми. Але як вмерла й мати, молодий доктор, маючи малий заробіток, мусив просить місця земського лікаря. Незабаром він достав місце в одному здоровому містечку Дрижиполі за Дніпром, недалеко од Києва, в Переяславському повіті.
Дрижипіль було здорове містечко з трьома церквами, між котрими одна була мурована, стародавня, ще в давній час збудована одним богобоящим козацьким полковником. Містечко широко розкинулось на рівній місцині не дуже далеко од Дніпра. Ця низина трохи скидалась на лучану береговину. Тільки по один бік містечка були пригорки та сугорби, і на одному горбі, на чолопочку, ніби пишалась біла стародавня мурована церква з трьома вузькими та височенькими банями, була окрасою великого містечка й ніби дивилась з гори та кмітила з пригорка за усім містечком, оглядаючи його своїми золотими маківками. На горбі, далі за церквою стояв стіною ліс. А на захід сонця через поля та розлогі луки в погожий ясний день смугою визначувались на обрії київські гори за Дніпром, неначе повиті сизою імлою. А на тій смузі лисніли позолочені хрести на банях київських церков, ніби миготіли розсипані подекуди іскорки, котрі то спахували, то знов згасали, наче в якомусь павутинні.
Яків Кирикович Уласевич, прибувши в містечко, найняв для себе житло в одного заможного міщанина на одній половині гарненького, сливе міського домка. Він зайняв просторну світлицю й довгу та вузеньку кімнату. Лазарет був недалеко од його житла. В сльоту та негідь це було дуже добре для догляду слабих в лазареті. Сільська тиша, самотність та сільська нудьга ще й передніше не лякали його. Не був він одлюдком по своїй вдачі, але й не любив шуму та гаму великих міст.
Захопивши з собою з міста трохи найпотрібнішої мебілі, щоб обставить свої покої, забравши потрібні для операцій знаряддя, молодий доктор цілий день поравсь, обставляючи свої покої. Надвечір до його зайшов один з фершалів Чепурковський, і вони обидва пішли оглядать лазарет. Незабаром він вернувсь додому.
Тільки що він увійшов в покої, надворі загавкали собаки. Рипнули хатні двері. Їх одчинила хазяйка, вже пристаркувата міщанка, зав'язана в чушку, цебто без очіпка, чорною хусткою. Вона пропустила в двері літню молодицю, так само завязану чорною хусткою, захуджену й слабовиту. Молодиця переступила через поріг, стала коло самих дверей і несміливо поздоровкалась.
— Чи не з лазарету часом тебе прислали сюди? — спитав Яків Кирикович в молодиці.
— Та еге ж! з лазарету, — сказала молодиця.