І йому уявилось, що перед ним виникла, ніби з землі, давня вакханка, освітлена жовтогарячим небом, з дикими очима, що от-от незабаром знавісніє од кохання. Він почував, що й сам ладен знавісніть од приливаючого до серця кохання.
Вони побрались попід руки й вернулись назад, вийшли з тісної долинки на простір і пішли низом по береговині понад Россю. Од Росі потягло вогкістю й прохолодою. Повітря над водою вже одвологло, і вони почутили полегкість і ніби й самі трохи одвологли, прохололи. Поминувши греблю й оселю, вони подались далі тихою ходою й пішли повагом попід вербами та осиками над невисокими буртами берега Росі.
— От ми й нап'ємось кохання й щастя, доки ваш чоловік пробуватиме на гастролях. Але потім… — сказав і не довів розмови до кінця Николаідос.
— А потім буде те ж саме. Мій чоловік не дізнається за наше кохання. Йому ніхто не викаже на нас, хіба, може, якимсь випадком дізнається од когось. Але… він мене так кохає, що вибаче мені мою провину, коли й дізнається. Не дурна ж я й не молоденька, щоб через це наше кохання з доброго дива стрибнути з скелі в воду або на якийсь інший спосіб заподіять собі смерть. Хіба ж мало панів та паній і любляться, і залицяються, і дурять одно одного? Це світова річ. Не кидати ж мені через цей випадок дітей і оселі та тікать з вами кудись далеко. А знехтувать та потаїти таке приємне почування мені шкода. Я радніша вас не любити, вас забуть, але наше серце од нас залежиться, а ми залежимось од його: воно правує нами, — сказала Софія Леонівна.
— Що правда, то правда, — одмовив Николаідос, ведучи її під руку та обгорнувши її стан своєю довгою та гнучкою, як берестова гілка, рукою.
— Люде назвуть наше кохання злочинком або й проступством, але це буде їх помилка. Ми проступимось тільки перед людським законом, а не перед своїм серцем, — сказала Софія Леонівна, виправдуючи свій вчинок перед Николаідосом.
Вона й гадки не мала про те, що дурила свого доброго ймовірного чоловіка, давши обітницю бути йому вірним подружжям.
Далеко вони зайшли на гулянці й усе балакали та милувались. Стежка повилась луками попід вербами та лозами, понад берегом Росі.Вони зайшли в ті верби й гуляли, доки й надворі не попоночіло, доки й зорі не висипались на небі. Николаідос схаменувсь, згадав, що йому час поспішать ік поїзду, повернув назад і, навіть не заходячи в покої, розпрощавсь і покатав додому.
Од того часу Николаідос двічі або й тричі на тиждень приїздив до Літошевської з одвідинами. Вони завжди довго гуляли на гулянці ввечері, часто їздили на місто на торжок і блукали по торжку, щоб і розважить себе з нудьги і щоб довше побути вкупі. Про їх загомоніло, їх огудило й осудило усе містечко. Одгук цього поговору та огуди швидко пішов по всій околиці, передніше за все й найшвидше поміж цікавими євреями, потім поміж батюшками й дідичами, дійшов і до тих вісьмох оперних артистів, що були родом з того повіту й двох межуючих з ним повітів. Усі гудили та судили Літошевську, навіть знущались над нею. Язиками плели навіть про те, чого й не було. Чутка про недобру славу Літошевської перелетіла й у Київ. Усі сливе знали про цей роман Софії Леонівни, — тільки один її чоловік нічогісінько не знав і не відав: усім було якось сором і ніяково сказати йому за це й виказать йому усе про його жінку, про її хистке серце та легковажну, не дерзку вдачу.
V
Минуло тижнів з п'ять. Літошевський прислав поштою на жінчине ймення сім сотень карбованців і звелів розпочинать в оселі роботу, ще й обіцяв незабаром прислати ще кільки сотень карбованців, бо справа їх артистичного товариства йшла дуже добре. Товариство мало скрізь великий поспіх по усіх чималих містах, як і не сподівалось.
Софія Леонівна зараз покликала на пораду Николаідоса. Він зараз без загайки побіг на місто, замовив у складах потрібну деревню та дошки, підрядив майстрів: теслів, столярів, та бляхарів, та вшивальників. Рядчик зараз приставив деревню й шалівки. В оселі, не дляючись та не гаячи часу, заходились коло будування. Софія Леонівна, як людина без усякої уяви і вподоби і як людина практична й статковита, змінила свої мрійні передніші заміри. Замість того, щоб ставить якісь непотрібні дачні кіоски-цяцьки, вона надумалась поставити в кінці квітника такий кіоск, щоб у йому помістилось двоє ліжок задля того, щоб там можна було влітку й ночувать. Порадившись з місцевим архітектором, цебто з теслею Савкою Удівченком, та з місцевим декоратором Берном, вона звеліла ставити в квітнику широченьку платформу, а на їй узкіше забудування, височеньке, на чотири вугли, з дверима спереду й вікном на причілку, з плискуватою покрівлею, обведеною навкруги штахетами.
Коло брами вкопали дві товсті ворітниці. Над ворітницями Берко поставив півкругом ніби покрівлю, високу й вузеньку. На цій арці, обшитій шалівками, він повироблював навкруги і визубні, і усякі зазубні, пустив двома разками саме посередині якісь химерні кружальця. Коло криниці Софія Леонівна звеліла накласти по обидва боки ніби стовпи з плисковатого каміння, а на їх покласти півкругом дуже випнуту дощану покрівлю. Коло хати майстри заклали чималу залу з верандою, поставили слупи, очепили зверху слупи ощепинами, поклали підвалини. Робота неначе горіла в руках безробітних в той час теслів та усяких майстрів.
Коло течії на мочарі, нанизу левади, Софія Леонівна поставила копачів, щоб викопали півкругом дряговину й задернували бережки дернинами. Вона, не вагаючись, навіть поступилась шматочком грядки огородини: мусила без жалю знищить краєчок грядки картоплі та цибулі, незважаючи на свою падковитість до хазяйства.
Через дві неділі Літошевський прислав ще п'ять сотень карбованців. Справа товариства й гастролів пішла так добре, як ніколи. Софія Леонівна, зроду спішна й загониста, звеліла приставить більше теслів і приспішити роботу. Укривальники вшивали куликами покрівлю, а теслі разом з ними закладали стіни та мостили підлогу. Софії Леонівні забажалось скінчить усю роботу до чоловікового повертання. Майстри хапались і якось таки увинулись: забудування було невелике й навіть дрібне; робота коло його незагайна. Ця тяганина тяглась недовго. Залу заразом і клинцювали, і зараз мазальниці й валькували. Вальки в спеку швидко протряхли, і майстри зараз заходились щикатурить й обілювать около. Маляр Берко похопивсь обмалювать браму й покрівлю над криницею та над пригребицею льоху. І за недовгий час уся оселя мала зовсім інший вигляд, ніж було передніше.
— От подивує Флегонт Петрович, як приїде! Певно, не впізнає своєї оселі, — говорила Софія Леонівна до Николаідоса.
— А як приїде, то я йому вранці зроблю несподівану овацію: встругну серенаду або щось таке на цей спосіб, — от побачите й поназдивитесь! — сказав з натяканням Николаідос.
Минуло ще кільки тижнів, і одного дня надвечір Николаідос привіз з вокзалу лист до Літошевської. Літошевський писав, що він скінчив свої гастролі, що їх товариство скінчило об'їзд, заробило дуже добре і він вже виїжджає додому.
І Софія Леонівна, і Николаідос чогось одразу ніби засмутились: перестали розмовлять, похнюпились і задумались. Ця несподівана звістка була їм обом неприємна. В Софії Леонівни аж у душі похололо. Николаідос вже оббувся в оселі, неначе то була вже його власність, оговтався в новій ролі коло чужої жінки. І йому здалось, що незабаром прибуде хтось і випхне його з оселі. Літошевській була непервинка ця зрада чоловікові. Але вона передніше зраджувала його, сказати б, випадком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чоловікових гастролів. Але любов до Николаідоса була глибша, щиріша й палкіша, ніж колись передніше. Софія Леонівна почувала, що от-от незабаром приїде чоловік і стане притичиною в її коханні, в частих одвідинах Николаідоса.
Через кільки день Флегонт Петрович приїхав денним поїздом і, найнявши візника Мошка, з нетерплячкою гнався додому. Захарчований утлий Мошко ледве плуганивсь на засуджених шкапах. Під'їхав артист до оселі, зирнув з горба на оселю й з дива витріщив очі: оселя мала чудернацький вигляд буддійської лаври на острові Цейлоні, де зберігається зуб Будди.
На кінці квітника стояв ніби широкий амвон у церкві або широчезна підставка під уликом. На тій підставці піднімався ніби височезний засік або недобудований вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все — неначе рамчатий улик з плисковатою покрівлею. Бляхар оббив башту зверху бляхою, а кругом плисковатої покрівлі були поставлені низькі штахети, помальовані зеленою фарбою з жовтими обідками зверху. Двері в те забудування скинулись на вічко в улику. На саму покрівлю того улика вились вузесенькі сходи, що ніби теліпались, причеплені з одного боку. Коло криниці сіріли ніби стовпи або ніби стіни, складені з необтесаного здорового плисковатого каміння, — і це все загалом дуже скинулось на циклопічні забудування, ще до троянської війни в царя Агамемнона в Аргосі. Над купами собачої бузини та болиголови од улиці бовваніла нова брама з високими ворітницями, з високою та широкою дугою зверху. Берко показав усю міць свого декоративного штучництва: повироблював визубні зверху, зазубні однизу, обтикав дошки трьома разками кружалець, неначе почепив на брамі три разки намиста. На біло-сизому полі кружальця червоніли й справді неначе три разки доброго намиста в дівки на шиї. Визубні були зелені, зазубні були жовтогарячі. Це усе було таке різке, таке яре, що недоброхіть кидалось в вічі, ніби аж кричало: дивіться усі! Як гарно! Ой як гарно! Аж очі вбирає в себе!
— Чого це вона понатулювала в оселі? — аж не видержав Літошевський і промовив ці слова голосно.
Візник оглянувсь і осміхнувсь. Очевидячки, й йому було чудне це усе забудування, котре вже підіймали на смішки та на глум міщани та євреї.
— Ще й начепляв Берко труб з бляшаними крокодилячими зубатими головами, що пороздявляли пащеки по чотири боки отієї індійської пагоди, — бубонів Літошевський ніби сам до себе.
— Еге, це Берко ставив оцей ніби єрусалимський Соломонів храм? — спитав він у візника.
Візник осміхнувсь, зирнув на браму, на рябо й пістряво помальовану покрівлю над криницею та над пригребицею льоху і сказав: "Ой вей мір! Як гарно! Що Берко вигадає й зробе, то все буде гарно та хороше! О, це мейстер неабиякий! Ото цяця! Ццц…A!"
Літошевський в'їхав у двір і тепер тільки побачив приставлену до дому залу з верандою на чотирьох стовпцях.