Видно, напуск напустив на себе.
— Привести сторожа! — гукнув справник. Через кілька часу кривого Хомку вели до панів. Він аж зблід, тіпався, ще дужче шкандиляв.
Офіцер гукнув на фельдфебеля. Той вислав пару москалів і, ставши один вперед, другий позад — повели вони Хомку шляхом на місто. Ніхто того не примічав, ніхто не бачив, як Хомка, вийшовши на гору і глянувши на Горішок-став, замахав руками, заплакав.
— Ну-ну, іди, — сказав йому один москаль. І Хомка пішов, ридаючи. Його глухий плач чули одні тілько німі скелі та ховали глибокі яри гір. Увечері кухарка Оришка, даючи вечерю Василеві і Мотрі, зітхнувши промовила:
— Не йде ж Хомка вечеряти. І нащо його, бідного, взяли?
— Куди? — спитала Мотря.
— Та в город же,
Мотря болісне глянула на Василя, той тілько важко зітхнув.
Настала ніч і всіх обняла своїм мороком, своїм покоєм. Горішок наче вимер, і собака нігде не гавкала, не тілько чоловічого голосу не чутно. Світло тілько й блищить ще у Лейби в шинку. Недалеко до півночі з його вийшло два чоловіки і то спотикаючись, то хиляючись один на одного, вони простували на гору. То був коваль Денис та воловик Федір.
— Стій! — гукнув коваль, хитнувшись назад так, що трохи головою землі не достав.
— А що ще буде? — мотаючи головою, спитав воловик.
— Глянь на небо. — А що там, на тім небі?
— Зір стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та танцюють як! Іч…
Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.
— От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.
— Та ні, постой, — сказав коваль.— Адже там бог?
— А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?
— Гм… Там же? — одно допитувався коваль: — І звідтіля він усе бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба. Коли ти собака — то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі б'ють, а по оглоблях?
— Ат, кажи!
— Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б'ють, а не по коневі?
— Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми очима?
— Кінь?… Оглоблі? — узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.
— Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.— Один же собака здох, а нащо ж ще цуценята зостались?
— Моя хата скраю, — одказав воловик.— Одно я тілько знаю: дурять вони нас — от шо!
— Матері твоїй дуля! — ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.
V
Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли пани на своїх плечах з самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх — як розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном, везли кришку від труни на великих дрогах.
Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого предводителя, то панство співало одходну своїм розкошам.
— Бідний, не видержав, — чувся гомін між панами.
— Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів, мучився, — а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще — на тобі!
— А я казав, я казав, — щебетав пузатий круглий панок, — що те буде. Він сам мені хвалився, сам, — тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь, каже, тоді зо мною, — і панок перехрестився.
— Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого другого не буде, не дістати нам такого ніколи.
— Звісно, ніколи! Звісно, ніколи! — сумно вимовило зразу скілько голосів.
— А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні — а тут, як косою скосило.
— Пропали ми тепер! — гукнув охриплий голос.
— Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його — дивись — в одну темну ніч поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.
Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши, замолились: "Одверни і спаси нас, святий владико!"
Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову заколихалися попи, рушили.
— Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.
— Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?
— Се при старому було. До того — як до себе, йдеш було, а за молодого — хто його знає, яка у його поведенція.
— Та так-так. Молодий не. то, що старий.
— Куди йому!
— А ви чули, яку він штуку одірвав.
— Яку?
— І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.
— О-н як? — провів здивований голос.
— А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.
— Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той мужик, та й кричать: брати-брати!
— А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й пізнають, що воно за брати.
— Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте і мене. Слова не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба. Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.
— Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!
Всі знову зітхнули.
Багато було за той день гомону, жалощів, бідкання, пересудів усяких. Кожного з своїх перебирали та перетирали пани на зубах і всякий раз верталися вони до тієї проклятої волі, котра гострим ножем стала впоперек їх горла. Були, були часи, а таких ще ні було!
Та ще більше загомоніли вони, коли, скінчивши похорони, молодий Гамзенко сів на коня і гайда в Горішок, нікому слова не сказавши.
— Чи їхать то на обід, чи ні? — Кожен кожного питався, кожен, не знаючи певно, тілько здвигував плечима.
Побачивши Йосипенка, знайоміші кинулись до його.
— Буде обід? Готовилися?
Йосипенко тілько махнув рукою.
— Не такі тепер порядки пішли, — нескоро сказав він.
Як грім ударив серед ясної погоди — ті слова Йосипенкові! Дехто зо зла плюнув, дехто вилаявся.
— Хіба я того за тим падлом плентався пішки з Горішка аж у город, щоб цілий день голодному бути!
Голодні та люті пани розбрелися. Хто по знайомих, хто просто додому.
Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди. І вільні, бач, і кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами наостанок? Уже б краще мовчати ці два роки, а там зразу — і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і робили.
Найбільше було клопоту за землю. Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі. То це довіку з неволі не вилізеш? Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так зопалу. Треба підождати, подивитися, як то у других. До слушного часу, брате, до слушного часу!
Багато той слушний час наробив дешпоту. Пани крикнули: "Бунт!" — і сотні тисяч москалів розбрелося по селах, хуторах розоряти невелике кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу побрато, порозсаджувано у тюрми, позаслано на Сибіру.
Ось прийшла чутка — цар їхатиме.
— До царя, до царя! — гукнули села та хутори, — до його підемо, його попитаємо. Чи це та воля, що він дав, чи другу ще ждати.
Проїхав цар. Пройшли його слова: "Не буде вам другої волі", — з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу З кріпацьких очей. Пани зраділи, і зразу пішли писатись уставні грамоти та списки. Хто йшов на викуп. Хто зоставався на оброці. І ті жалкували, і другі шкодували. Один бог знає, що краще — чи викуп, чи оброк?
Гамзенкові усі зразу пішли на викуп. Старий Гам-за, як не гаразд своє хазяйство вів, а проте усі його великі помістя були заложені в ломбард. Молодому треба десь грошей брати, треба з чого заплатити. Він і сяк і так підходив під кріпаків. Одним пообіцяв поля більше нарізати, других умовив, що йдучи на викуп, вони відразу ставали вільними. Дворових теж задобрив: наділив їх даремно огородами, аби проживали два роки у його, аби доглядали худоби. А сам, упорядкувавши так, зразу майнув у столицю.
Пішли роки за роками, один другого довше, один другого важче. Пішли переміни і несли утрату за утратами для панів, та невелику полегкість і для кріпаків. Подушне рік од року більшало, викупне доймало, земські та мирські збори все прибували та прибували. А на перший раз треба ж і хазяйством завестися, одітися, обутися. Коли панські маєтки пустошилися, економії занепадали, переходили в руки купців, жидів, не більшало й не ширилось добро кріпацьке. Коли перші з горя роздвоювали викупні, другі — ледве кінці з кінцями зводили.
Опустіло і широке чисте дворище серед Горішка, позамикалися, позачинялися столярні двері великого будинку. Колись його гомін, крик та співи оголошували, тепер сум тихий прикриває, важкий спочинок сповива його зверху донизу: не виглядають у великі вікна вигодовані обличчя горничних, не пускають ґедзиків прохожим очима, не роздається їх регіт голосний, їх забави молоді, — все те розбрелося, не знать куди, поховалося, не знать де, — одні пішли у місто за москалями, другі, скинувши дорогі убори, вернулися на свої домівки, огороди полоти, пашню жати. Не видно й довгообразих облич німих лакуз, — десь їх довгополі балахони то в шинку у жида застряли, то змінилися на сірі сіряки. Садок теж запустів, заглух, ні чащі, ні дорожки, — позаростали бур'яном, глухою кропивою, цвіточні круга оповила дика березка, молоді та дорогі щепи сохли, кострубатіли, — не берегло їх дозорливе око, не ходили коло їх ніж та пилка садовника, сам він кудись подівся, десь без вісті забіг. Вонюча бузина розкорінялася-розплоджувалася на волі.
Зате кріпацькі огороди зацвіли квітками. Невеличкі хатки кругом дворища, наче гриби, виростали, коло їх високі рожі, жовтогарячі чорнобривці, пахуча м'ята, м'ятий любисток, зелений барвінок, — те лізло високо угору, друге слалося по землі низенько. По невеличких огородах, наче сторожі, стояли широкоголові соняшники, поміж ними, як рута, зеленіли кущі картоплі, дерлися угору цибульні цибки, червоніла свекла, кублилася дрібною гичкою жовтогаряча морква, по невеличких тичинках вився горох, квасоля, а гарбузи, розпустивши широко листя, наче шнуром, кругом обводили невеличкі грядочки.