Не забули й про свиней: прилаштувалися відгодовувати двох кабанчиків для себе і ще парочку на здачу заготівельникам в обмін на цукор і гас.
Молотьба — вінець річної праці хлібороба.
— Пилипе, відчиняй ворота: молотарку притягли, — наказав Платон.
Вечоріло. Техніку затягнули у двір і залишили біля стогу озимого жита. Вранці, ще до сходу сонця, добрі сусіди зібралися працювати у позику. Кожен зайняв відведене йому місце. Хтось вилізе наверх скидати снопи на стіл молотарки та подавати їх барабанщику. Інші ж відгортатимуть очищене зерно з-під машини на мішковину, носитимуть його в клуню і укладатимуть на долівці, яку заздалегідь добре утрамбували, змастивши жовтою глиною.Парубки взялися відгортати солому і тригранними, з довгими руків'ями, вилами подають її на скирту. Скиртувати почали з землі. У міру її зростання до справи долучилися найміцніші з чоловіків, які з високої драбини передають наверх з рук у руки навантажені вила. А вже там, на самій горі, досвідчений дід Онисько вирівнюєкраї; його помічникФедько рівним шаром розкладає солому намаківці, і вдвох вони втоптують цупку скирту.
— Ближче, ближче закладайте ожеред, до самого паркану, — подав голос Платон.
— Як господар скаже, — погодився Федько і переказав наказ глухому дідусю.
Гнаток, разом Петриком і Мишком, помахуючи батогами, гонять коней по колу тягнути три приводні дишла. Трансмісія крутить маховик, від маховика, через пас, обертається робочий барабан молотарки. Найголовнішим з усіх вважається барабанщик. Він стоїть на узвишші, хапає розпушені від перевесел снопи, розпростує їх і через горловину рівномірно завантажує під барабан. З верхнього вікна молотарки виходить солома; нижче — зерно; ще нижче — полова, а з самого низу — послід, тобто биті зернятка, клаптики зілля і грудочки землі. Солому підхоплюють вилами, а полову дівчата збирають окремо, у рядна, і зносять її в маленький стіжок. Зерно, — найцінніший вихід, який дівки та молодички дбайливо зносять до клуні, на чисту долівку. Парубки ж і дядьки на них зазираються. У клуні стоїть цебро з питною водою, яке надає привід раз від разу туди забігати.
—Ну, й вертка ти краля, Варко! Таку в сак на спіймаєш! — вигукнув дядько Панас після невдалої спроби облапати дівку.
Гуде молотьба, тужаться вкриті пилом люди. Тим часом Оляна з помічницями, бабою Колодачихою і невісткою Федорою, готують в хаті обід. Кожен поснідав вдома, а обід — святковий, ситний, щедрий — має накривати господар.
— Панасе! Спиняй машину, та сідаймо вже до столу! — гукнув Платон барабанщика. — І ви, погоничі, зупиняйте коней та чіпляйте їм шаньки з кормом. Нехай і тягло поїсть, поки ми обідатимемо.
Молотарка стихла. Дівки вмиваються біля колодязя і, пустуючи від надміру молодості, обливають одна одну з відра. Чоловіки й жінки обтрушуються від пороху, миють руки, і усі прямують до світлиці. Заходять стомленими, але радісними: річну селянську працю винагороджено золотим зерном. Як водиться на великі свята, столи вбрані білосніжними скатертинами. Звідусіль лунають жарти:
— Дядьку Панасе, а я розповім вашій Прісьці, як ви до мене припадали!
— Що ж це ти, Варко, виросла такою недоторкою?
Господиня з помічницями розносить по столах гарячі страви і виставляє два бутлі самогону. Питимуть по-черзі з однієї чарочки, яка поставлена на кінці столу, ближче до господаря.
— Сідайте, шановні молотники, де кому зручніше, і пригощайтеся, чим Бог послав, — запрошує Платон.
Розгладжуючи вуса, мужики розсілися по лавах. Для погоничів, ближче до виходу, встановлено низенький столик. Хлопчаки вмостилися на ослінчику і хутко взялися їсти, щоб напоїти коней ще до виходу дорослих. Дядьки, молодиці й дівки сьорбають дерев'яними ложками борщ з ароматом кропу. Попереду ще голубці та смажена гусятина. Чарка має обійти три кола, не більше, бо попереду — непочатий край роботи. Стіл довгий, гостей багато, і за балачками компанія раз від разу збивається з лічби: до кого пити?
Як завжди скруту розв'язує Платон:
— Пий до мене, нехай мені буде гірше! — і розпочинає нове коло.
Дівки від горілки відмовляються: люди засміють. Здебільше утримуються і молодички. Але радість на обличчях загальна: найщасливіший день хлібороба! Пообідавши, трударі вибираються з-за столу. Дівки біля колодязя з реготом напувають спраглих. Кострубатий дядько Родіон схопився обійняти Наталочку, що пригощала водою, але та спритно вислизнула.
— Таку в сак не впіймаєш, — засмутився Родіон.
Нарешті всі розійшлися по місцях. Погоничі вхопили батоги і зі словами "ньо, ньо, гніді та карі" відновили робочий рух. І знову загуркотіла машина, знову поповзли снопи до барабану, заметушилися дівки з мішками, а у чоловічих руках замигтіли вила.
— Федосію, ти ж не заглядайся так пильно на Марійку, бо промахнешся вилами.
— Не страшись, дядьку Юхиме. На дівчину лише очі зиркають, а руки своє діло знають.
Трудовий день скінчився. Погоничі випрягли коней із приводу молотарки і запрягли їх до її дишла: машину перетягуватимуть у сусідній двір до Коновальців, де молотіння відбудеться завтра. Потім її перетягнуть далі, до Гаврилюків, до Козленків і так вздовж усієї Дерибасівської, щоб принести свято урожаю до кожного двору.
Тільки Гнаткові наступного дня вже не прийдеться нукати коні: завтра його черга нести обід сторожу на баштан. Гуртовий баштан, що належить господарям з усієї вулиці, знаходився неподалік. Одноокому діду Петруші, сторожу, збудували там добротний кіш. Закопали у ньому глиняний жбан, щоб вода, навіть у спеку, зберігалася прохолодною, неначе щойно зачерпнули з джерела. З їжею Гнатко встиг вчасно, але покласти в торбу ложку забувся.
— Заждіть, дідусю, я миттєво збігаю додому!
— Не переймайся,синку, — заспокоїв хлопця баштанник, — ми, старі вояки, вміємо обходитись підручними засобами. Вправно, наче гончар, дід з хлібної шкоринки виліпив ложку і висьорбав нею ще теплий борщ.
Обидві Платонові доньки, що Степаня, що Онися, виросли красунями. По батьківській лінії вони успадкували блакитні очі, що без всяких наводок відтінялися синюватими від заглиблення очницями. Від матері їм дісталися акуратні носики і сласні губи. З самого малечку дівки були привчені до важкої праці, і не існувало такої роботи, з якою б вони не впорались. Тож, не дивно, що дістали вони собі завидних женихів. І хоча у Степані з Макаром вийшла своя історія, а у Ониськи своя, чоловіки почали їх лупцювати від самого весілля. Євтух насправді виявився ледачим, ще й не вгамувався від звичного парубоцького життя. Сам байдикував, вештався по молодичках, зате дружині спуску не давав: не так зварила, не туди глянула, не тим боком повернулася. А вже язиката! Все про всіх знає, кожного переговорить. Не дає чоловікові й слова встромити: тільки-но він відкриє рота, так відразу перекриє. За те й отримувала по заслузі. Вона ж виросла в родині, де між батьками панувало порозуміння, і хоч чула, що буває інакше, таку долю на себе не приміряла. Зрештою, прислухавшись до тітки Колодачихи, вона раз за разом почала вивертатися з-під чоловіка у постелі, особливо, коли той ліз п'яним, і тим зачепила його за живе. А тут ще й з дітьми завинила: народила одну за одною четверо дівок. А де ж син? Допоки були молодими, первісна пристрасть якось жевріла, але з віком життєвого клопоту добавилось, незгоди загострилися, любов заслабла, і пішли вони наперекір одне одному. Він — слово, вона йому — десять. Ну, так на тобі! І по сраці, і по ребрах, і під око... Втихомирився Євтух лише після того, як Ониська — не панночка, а трудівниця — хряснула йому качалкою по шиї, по горбу так, що бідолаха місяць із лави не вставав. Опісля того вона вже не вагітніла, і тільки-но старша донька Маруся вийшла заміж і народила, перебралася до неї няньчити внучку.
Коли Гнатко перейшов у четвертий клас, у школі згуртувався учнівський кооператив: на зразок сільського, тільки з копійковими паями. Товаром у крихітному магазинчику стало письмове приладдя: зошити, ручки, олівці — як чорні, так і кольорові, лінійки, гумки й усяке інше. Щойно дзвоник сповіщав закінчення уроку, Гнаток, якого "пайовики" обрали головою, прожогом заскакував за прилавок і розпочинав крамарство.
— Мені два зошити і вимочку, — звертається Кравець Люба.
— А мені чорнила в невиливайку, — просить Маляренко Олексій.
Торгівля припинялася після того, як дідусь Яків брався калатати мідяним дзвіночком. Усі розбігалися по класах;останнім за свою парту заскакував продавець.
Одного разу малого запросили на справжні звітно-виборні збори сільського споживчого кооперативу. Звітував Махота Сава.
"Чому в цьому році торгівельний обіг нашого кооперативу аніскілечки не зріс?" — запитали його з місця.
"І що ж воно таке — "торгівельний обіг"? Треба тата розпитати..." — замислився школярик, відчуваючи, що таке знання може пригодитися.
Такими і запам'яталися Гнатові дитячі роки: влітку, від Паски до Михайла, — на лузі, біля овечок; взимку — школа і учнівський кооператив. Найцікавішими хлоп'яцтву з Дерибасівської вулиці видавалися літні вечори, коли вони збиралися на колишньому дворищі Омеляна Вакуляка. Після того, як господарів виперли до Сибіру, від хати й будівель залишилися самі стіни. Дівчат у захаращений двір гратися у війну не пускали; хлоп'ята шикувалися шерегами, призначали командирів і марширували з палками замість гвинтівок. В загоні налічувалось дванадцять "бійців", і вони удавали з себе дорослих. Дзвінким мелодійним голосом Коваленко Панасик заспівував:
Гей, на горі там женці жнуть;
Гей, на горі там женці жнуть;
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть...
Ватага одностайно підхоплювала:
Гей, долиною,
Гей широкою,
Козаки йдуть.
Козаки йдуть!
Потім дворище перетворювалося на атлетичну арену. П'ять пар борців товкли і викручували одне одного. Ніхто, ніколи, ні за що не визнавав поразки. Лунали вигуки:
— Я поборов!
— Ні, це я поборов!
— Не тягни, Петре, за барки, бо піджак розірвеш!
Після усього розчервонілі і розхристані козачки розсаджувалися на колоді біля розваленої клуні і ділилися казками. Ось Юстимко розповів казку про Правду і Кривду.
"Так їй і треба, клятій Кривді! Нехай не ображає бідних людей", — обурився Гнатко.
Завмерши серцем, "бійці" слухали страшну казку від Ластухи Кирила про вірного коня, який після похорону свого господаря пришкандибав на кладовище і став розгрібати копитами свіжу могилку.