Швидкі машини догоняють одна одну. Коротка повітряна дуель. Один з літаків горить і падає у воду. Ще літаки... Навколо кораблів підіймаються киплячими гейзерами, стовпи води від вибуху бомб...
– Ми отримали наказ адмірала, оволодіти і висадитися на одному з островів Великого Океану.
… Кораблі біля екзотичного острова, густо порослого пальмами. Десантні човни підпливають до берега. Бій. Стріляє кулемет, гармата, перебігають автоматчики. Стріляють гармати на кораблях. Вояки ведуть переляканих полонених – японців. Група американських моряків підіймається на скелясту вершину гори і ставить прапор. Прапор переможців погордо розвівається над островом. Вояки витирають з лоба піт, щось п'ють з фляжок. Всміхаються. Розвівається прапор. На ньому мерехкотять полоси і зорі.
– Висадка закінчилася здобуттям острова. Але там склали свої голови чотири кращі вояки з мого полку. Віддамо їм пошану.
Чути стукіт у залі. Підіймаються гості з кресел і дивляться на екран.
… На океані штиль. Приспущені прапори на щоглах. Знов прапори. Ледве розвіваються, полощуться в південному повітрі прапори. Одним з прапорів накриті тіла поляглих. Ряди матросів, вояків. Патер капелан відспівує поляглих. Тіла, запеленені у зоряні прапори, спускають в безодню океану. Почесні сальви гармат, карабинів закінчують похорон моряків.
– Ми отримали наказ збудувати військовопостачально-перевалочну базу. Ми назвали її "Мінезота", в честь нашого штату.
Бурхливі оплески покрили полковникові слова. На екрані замерехкотів знов таємничий острів.
... Малайці рубають в густих зарослях стрункі бамбуки. Вояки ставлять величезні парусові намети. Вантажать скриньки з військовим спорядженням, харчами, консервами. Гори скриньок. Намети військового табору.
– Поволі фронт посувався далі. Ми здобували острів за островом. "Мінезота" була одною з допоміжних баз другої ескадри експедиційної фльоти генерала Мак-Артура. І одного разу головнокомандувач був нашим гостем.
… Генерал Мак-Артур на білому катері з штандартом головнокомандуючого підпливає до берега лагуни. Його зустрічає полковник Лендвіс. Тиснуть руки. Головнокомандувач оглядує острів. Від'їзжає.
– Починалося наше буденне життя на острові.
… Вітрець ледве гойдає перісті листя пальм, крізь які виблискує міліардами сонячних зайчиків, блакитньо-зелена вода лагуни. Двоє загорілих юнаків на човні. Один з них у масці стрибає у воду. Крізь зеленовату товщу видніється пливуче тіло – не розібрати, що то – чи риба, чи людина. Це людина. Юнак важко відсапуючися, кидає на дно човна велику перловницю. Згодом розкриває її ножем. На долоні сяє блакитним промінем перлина. Всміхається на весь екран життерадісне юнацьке обличчя.
– Після висадки в Нормандії, коли ми плили з Європи на Далекий Схід на підкріплення Тихоокеанської фльоти, на нашому кораблі несподівано з'явилися два юнаки. З ними на їх батьківщині трапилася якась велика трагедія.
Ми спочатку гадали, що вони шпигуни, але то були романтичні і чудові хлопці, вміли гарно танцювати. Вони залишилися при фльоті, були непоганими помічниками, а у вільний час, вони здобували з дна лагуни перли. І ті лови здається були не безуспішні. Я маю на згадку від них значну небесно-блакитну перлину. Але одного разу сталося нещастя. —
… Чорний дим вибуху піднявся над базою. Частина наметів у вогні. Горить база.
– Несподівано у нетрях пралісу юнаки відкрили гніздо "Каміказе". І моя нагорода – орден "пурпурового серця", за здобуття того гнізда, частково належить їм.
Ще крутиться фільм. Кадри повернення фльоти на батьківщину, закінчуються радісною зустріччю героїв.
Спалахнуло світло у залі. Глядачі сиділи мовчки з прижмуреними очима, знаходячися під впливом того фільму з життя.
– Чудово, дядьку! – вигукнула Сузана, кидаючися на шию полковникові. – Яка насолода! Я бачила твоє життя, немов сама була у легендарному поході. О, чому я не хлопець!? ... А де ті хлопці – шукачі блакитних перлів?
– Вони прибули разом з нами до Америки. Я їм допоміг отримати відповідні папери і вони, здається, мешкають на фармі мого бувшого інтенданта, містера Білаш, на півдні нашого штату.
– Я маю до тебе прохання!
– Яке?
– Але це пресова таємниця, – лукаво усміхнулася племінниця. – Я пишу новелю. Вона буде називатися "Лагуна блакитних перлів". Це такий захоплюючий і екзотичний сюжет. Тому я хочу побільшити твої кольорові кінознимки і побачити тих хлопців.
– О-кей! Я тобі це зроблю, – пообіцяв полковник.
Музика грала новий модний вальс "Здобуття Іво-Джими". Сузана танцювала, а перед її очима мерехкотіли блакитні перли...
МІССІС СУЗАНА ЛЕНДВІС.
Роман стояв перед вікном і несподівано побачив, що з модерної, новенької автомашини, яка зупинилася перед ґанком, вистрибнула струнка панна у сірому костюмі. Вона рішуче подзвонила.
– Пробачте. Це фарма містера Білаш?
– Так, міссіс.
– Я розшукую юнаків, що повернулися з далекого сходу. Прізвище одного Роман Журба. Це мабуть ви?
– Так, я. Але чим я зобов'язаний? ...– здивовано відповів Роман.
– Я журналістка. Початківець ще, – поправилася вона, – ї прошу дати мені інтерв'ю.
– Прошу до вітальні, – запросив Роман, широко відчиняючи двері перед незвичною гістю. Вона трималася досить упевнено, здійняла свої окуляри, вийняла блокнота і сіла у мягкий фотель.
Роман здивовано дивився на молоду, вродливу гостю.
– Містер Журба, ви недавно прибули до Америки? Про це мені оповідав мій дядько, полковник Лендвіс, – запитала вона.
– Так. Зовсім недавно.
– А з якої країни ви походите?
– З України.
– Я чула про Україну, але признатися ніколи не знаходила на наших мапах..
– Я вам покажу. – Запропонував Роман, запросивши міссіс у сірому, підійти до мапи і показав низину на північ від Чорного моря.
– Чи вам подобається життя і державний устрій Сполучених Штатів?
– Так. У вас кожна людина є повним господарем власної долі. Може вголос висловлювати свої думки.
Міссіс Лендвіс замислилася і пильно вдивлялася в спокійне урівноважене обличчя гарного юнака і не поспішаючи відповіла.
– Коли вам подобається наше життя, ви повинні вчитися засадам демократії.
Ті слова, немов написані розтопленим металом, миготіли в його очах, чудодійною і хвилюючою луною найкращої музики дзвеніли у вухах. Вони були підсумковою лінією юнацьких мрій. Лінією, що розділяла юнака від молодого чоловіка, вступаючого в самостійне життя.
Роман мовчки дивився на молоду журналістку, немов назавжди хотів запамятати симпатичне, мармурове-біле обличчя у рамці неслухняних золотисто-ясних кучерів, її глибокі, великі сіро-сині очі.
– Ви маєте добрі наміри і крім того – гарну душу. Мені здається, що ви моя старша сестра, бо відкрили зворушливу істину. Відгадали мої глибокозаховані мрії, про які я, навіть, не розповідав своїм ближчим друзям. Я хочу учитися, оволодіти наукою і посвятити себе своєму народові. Від сьогодня я знаю, чого прагну!
Це було сказано з таким запалом і так щиро, що юна гостя відчувала велику повагу до хлопця. Вона протягла юнакові маленьку, тендітну руку. І стільки щастя, стільки невимовного щастя світилося на обличчі Сузани Лендвіс.
Вона була зворушена відповіддю юнака, бо відчувала своїм тонким почуттям, що від самого серця линули ті слова.
– Ви вивчали англійську мову ще раніш? – запитала вона.
– Ні, я трохи знав німецьку мову, і за два роки перебування при американському війську, вивчив і англійську.
– Ви дуже здібний до навчання.
– Я знаю лише кілька тисяч слів.
– Але ви розмовляєте зовсім вільно, – зауважила Сузана.
– Це ви говорите компліменти.
– Зовсім ні. Коли ви хочете вчитися, я вам допоможу. Мій батько сенатор. Я його попрошу, він влаштує це. Свій гонорар за новелю я подарую вам, як стипендію.
– Дуже вдячний. Але я не потребую допомоги грошима, – тактовно відмовився Роман. – Я маю трохи власних, зароблених на островах. І не хочу бути комусь за нахлібника. .
– Чому?
– Це принижує гідність людини. Але я вас буду дякувати за допомогу при вступі до школи, – промовив Роман і трохи немов вагаючися, ще раз подивився у очі міссіс. Потім швидко дістав з кишені якийсь невеликий предмет, розв'язав хустину і щось протяг здивованій міссіс.
– О! Яка прекрасна перлина! – здивовано вигукнула Сузана.
– Я здобув її з дна моря.
– Невже!?
– Я хочу продати її, щоб мати змогу вчитися.
– Таку дорогоцінну річ?
– Але мені потрібно вчитися і для того бракує грошей, – рішуче сказав Роман.
– Ви остаточно вирішили продати її? Подумали про це?
– Так! Але не знаю, як це зробити. Порадте мені.
– Я маю знайомого ювеліра, в якого наша родина завжди замовляє і купує дорогоцінности.
– Буду дуже вдячний, коли ви допоможете в цьому.
– Коли ви не хочете зволікати, можемо поїхати до нього тепер.
Незабаром авто зупинилося перед багатими скляними вітринами люксусової крамниці.
– А, міссіс Лендвіс! Чим можу бути корисним? – запобігливо заметушився ювелір, перед знаною клієнткою.
– Містер Леві! Цей молодий чоловік має на продаж коштовну перлину.
Ювелір крізь побільшуюче шкло, розглядав дорогоцінність.
– Вона має історію чи назву? – запитав він.
– Так. Я хочу, щоб вона називалася "Небо України", – відповів Роман.
– Так. Це чудова і рідкісна перлина. Ще недавно вона коштувала б величезні гроші. Але тепер на світовому ринку дуже поширилися перли і вони впали в ціні. Японці плекали їх штучно, але це справжня перлина, походженням з Індійського океану. Але потім... її трохи зіпсували, бо вона має більше глибинного сяйва, ніж на поверхні. Це – дивна річ, і на знавця навіть краще... Хочете, я розповім коротку історію?
– Прошу.
І ювелір пильно вдивляючися в перлину оповідав:
– Це була величезна перловниця, яка виросла в глибині океану, але потім перенесли десь у мілководну лагуну, в інші умови і за них наросла ця нова, трошки інша офарбленням оболона.
– Я знаю історію цієї перлини і справді це так, – відловів Роман. – Ви можете купити її?
– Так. Я зможу заплатити готівкою дев'ять тисяч долярів, – запропонував купець.
Дев'ять тисяч! Романове серце затріпотіло у радісному хвилюванні. Стільки грошей Григорій Білаш має від своєї фарми за цілий рік. Таки коштовна його знахідка, здобута з дна лагуни. Шкода, що він не шукав ще більше перлів, пронісся вир думок у Романовій голові.