Ефект у 1926 році в совєтської провінційної авдиторії був ще більший, як десять років перед тим у Садовського в Києві. Не тільки овації, Д. В. Зайців каже, що втрачали притомність і він сам бачив, як місцева молода єврейка від хвилювання зомліла в театрі.
***
Садовський вернувся на Україну з еміграції. Йому дали змогу виступити в Харкові тільки раз. Театр ім. Франка, тобто трупа Г. Юри ставила "Ревізора". Ніякої реклами не було, звичайна афіша на стовпах.
Напередодні вистави Садовський ходив по місту, їздив трамваєм. Важким і серйозним поглядом оглядав він вулиці цього нового Харкова.
На центральному майдані міста стояла прямокутна тумба з іржавого заліза, низька і непропорційно мала для того, що звалося пам'ятником. То був короткий присадкуватий бюст не зовсім гарної жінки з величезною головою з брудної рудуватої глини. Майдан звався іменем Рози Люксембург.
Та вулиця, де стояв навпроти чепурного скверика драматичний театр, носила ім'я Карла Лібкнехта.
Навколо минали незнайомі люди і ще суворіше ставало лице старого артиста.
Занадто потужною здавалася його постать на вузенькій лаві трамвайного вагона. Мало пасували сюди його військова виправка, могутня пряма спина, широкі плечі, що вміли з такою природною гідністю носити на сцені кунтуші старої України.
Настав вечір.
Як зустріне артиста цей незнайомий Харків? Чи простягнуться ті теплі невловимі нитки, що зв'язують актора з залою? Чи не зустрінуть його холод і байдужість?
Офіційного привітання не могло бути для поворотця, не було нікого з Наркомосу, профспілок. Газети мовчали.
Вузькими дверима вертався до свого Києва артист і перше мусів пройти через холод офіційного Харкова, тепер столичного.
Зала повна, але особливої врочистості не помітно.
Починається дія, на сцені сидять запрошені до городничого чиновники провінційного міста. Чекають. Виходить городничий — Садовський.
— Панове, я запросив вас сюди, щоб...
Він не може скінчити фразу. В залі гримить така овація, яку за десятки років моїх театральних вражінь довелося мені чути дуже рідко.
Садовський хоче продовжувати. Грім оплесків ще дужчий. Довго гримить театр і серед сцени стоїть актор і щось стискає йому горло.
Я колись читав образне порівняння оплесків — ніби хтось сіпнув шворку і з лантуха посипалися тисячі червінців. На той раз було щось дужче і з більшим значенням.
Сотні разів грав ту роль артист, але тепер не міг, "змазав" увесь перший акт і почав грати тільки з другого.
Йому неслася хвиля признання не за роль того вечора, бо то була овація перед виступом артиста. Харків вітав після розлуки заслуженого українця — емігранта Садовського. В цьому було значення того вечора. Національні демонстрації українства були не перші в Харкові — похорон академіка Сумцова був такою демонстрацією в 1921 році, бурхлива зустріч Грушевського під час лекції в Харківському університеті після повороту його з-за кордону. І це була демонстрація — вона виходила за межі театральної події.
Був ще один деталь. Хлестакова грав у той вечір улюбленець російської інтелігенції, особливо передреволюційної молоді, артист російської драми Віктор Петіпа. Він в один сезон перейшов на українську сцену, його українська мова була майже без акценту.
Садовський поїхав до Києва. Мав кілька спорадичних виступів. Постійної роботи, постійного театру для нього не було. Поворот його, використаний владою політично, обмежився простим, невеселим епілогом — він був похований у Київській землі.
Була в мене з ним іде одна зустріч. У непривітному Києві в місяці лютому 1943 року, вже з еміграційними стежками в перспективі, я хотів, щоб одслужили панахиду по моїй мамі. Це був день Стрітення, її смертний день, що був рік перед тим.
Десять років перед тим у цей самий день помер Садовський і священики відслужили панахиду разом за рабів Божих — за Миколу і за Ольгу. Мій приятель, що влаштував панахиду, сказав: от і зустрілися Ольга Василівна з Миколою Карповичем.
В Андріївському соборі, що на Київському узгір'ї легко здіймається вгору, зустрілися на своїй панахиді український актор великих роль і невідома йому людина, що дівчиною за давніх часів в Одесі радісно кричала йому "браво".
***
Липковська кінчала Петербурзьку Консерваторію разом з іншою українкою, Леонідою М. Балановською.
Українські вокалісти не переводилися на імператорських сценах.
Один із ранніх вокалістів Олекса Розумовський через придворну капелу, куди набирали голосистих українців, дійшов до високого становища і до церковного шлюбу із всеросійською імператрицею.
Балановська родом з плодючого на сценічні таланти Єлисаветграда. Її батько був скромний службовець, а діда її, соборного настоятеля отця Івана Левицького знало все місто.
Починала Балановська в Київській опері і скоро перейшла до Большого Театру до Москви. Про неї один автор, що дає широкий огляд вокалістів колишньої імперії — Борис Левик, писав: "Незабутнє враження залишив голос Л. М. Балановської, нині професора Московської Консерваторії. Якщо виключити голос Фелії Литвин, що, либонь, не мав суперників у всьому світі, то найбільше вражали сопранові голоси серед тих, що мені довелося чути — це голоси Наталі С. Єрмоленко-Южиної, Євгенії Бурції і Л. М. Балановської.
Голос останньої був здатний віддати всі почуття; від ніжнішого ліризму до найвищого драматизму. Цей голос міг однаково вражати і в передсмертній арії Марфи ("Царська Наречена"), і в зойках Юдифі, і в бурхливих сценах Ізольди, і в зловісній сцені з картами в "Кармен". Ні темперамент співачки, ні її внутрішній артистичний стан, ні дикція, ні обробка ролі і партії ніколи не досягали й половини того рівня, що на ньому був її воістину винятковий голос".
В передреволюційній Москві, коли московська українська громада святкувала столітній ювілей Шевченка, Леоніда Миколаївна була чарівною хазяйкою у "Вечерницях" Ніщинського. Серед інших учасників того пам'ятного вечора були Іван Ол. Алчевський і Михайло Донець.
Балановська жила в Харкові в кінці двадцятих років. Її сценічна кар'єра була на схилі, після того вона була довгі роки професором Московської Консерваторії.
Серед гостей з чужих сцен залишився в пам'яті талановитий буковинець Орест Руснак. У Харкові він співав партію Каварадоссі в опері "Тоска". Артист був у розцвіті своїх вокальних і драматичних сил. Цього вродливого, радісного Каварадоссі не можна було не любити. Він був переконливий і в сценах кохання і в передсмертній елегії. Його рухи були граціозні, дикція досконала.
Руснак був у нас недовго.
В сезоні в опері з великим успіхом співав прекрасний драматичний тенор Михайло Голинський. Меломани любили його бездоганний голос. Вони завжди чекали від нього збагачення вокальної досконалості драматичним сценічним оформленням. Але артист належав до тієї категорії співаків, що хочуть тільки співати. Особливо, в Харківській опері, де режисер Й. Лапицький успішно запроваджував принципи музичної драми, відсутність сценічного образу у Голинського була помітна. Але голос його ніколи не розчаровував слухачів.
***
Далеко горять вогні харківських театрів і я ніколи не побачу їх.
Моїх земляків розкидало нівроку по всьому світі, а в Нью-Йорку осів харківський Йосип Гірняк, актор високого калібру. Як часто це буває в еміграції, він зостався невикористаний на дев'яносто відсотків, але сама його присутність тут і принагідні виступи багато важать для мене, харківського театрала.
Якось було зібрання у Джуса в Нью-Йорку. Так неофіційно, інтимно називають у нас Український Інститут Америки, зберігаючи ім'я людини, що дала українській громаді дорогий і гарний будинок.
Виступав Гірняк. Найбільше оживляє нам наше минуле якась мелодія, пісня, інтонація в розмові. Звук людського голосу скаже більше як десяток книг спогадів.
Слухаючи такий знайомий з "Березоля" голос Гірняка, я знову жив у Харкові моєї молодості. Копи він читав оповідання Косинки про сільського активіста, вставали переді мною не раз бачені виконавці директив партії і правительства. Не гоголівський примітивний квартальний Держиморда. Цей наш сучасний Держиморда вже "політично підкований", знає стандартну фразеологію, він на сто відсотків виконає "план до двору", він викидатиме на сніг дітей, він розвалюватиме комини.
Після цієї екскурсії в адміністративний апарат нашого села, була читана третя дія з "Народного Малахія". Це таки багато значить — почути тут на П'ятій Авеню, на великій скелі Манхеттена одного з тих, що доносили великий талант Миколи Куліша в мистецькій оправі "Березоля" до глядача. У нью-йоркській залі українського будинку чувся голос незрівняного Кума і голос був голос того самого Гірняка, що створив цю роль. Знов я був у переповненій театральній залі Харкова, Харкова, що ніколи не вернеться, знову крутилися в моїй пам'яті абстрактні декорації Вадима Меллера і пахло "Березолем" тоді ще живого Курбаса і тоді ще молодого Йосипа Гірняка. Живий шматок того "Березоля" в Нью-Йорку, в Манхеттені.
САДОВО-КУЛИКІВСЬКА ВУЛИЦЯ
Харків, ще перед тим, як став індустріальним, мав заслужене ім'я міста науки.
Перед революцією кілька десятків середніх шкіл — багато гімназій приватних і державних, духовна семінарія, хоч не було ні одного Кадетського Корпусу або військової офіцерської школи.
Університет постав з приватної ініціативи, повторюю з приватної, а не державної, ініціативи в Російській імперії На початку дев'ятнадцятого століття. Історик Дмитро Ів. Багалій нагадував якось у совєтський час, що то харківські міщани пожертвували землю університетові. Це та земля, казав він, де тепер збудовано Будинок Держпром. Після другої війни поруч з Держпромом розмістився і університет. Значить, таки утвердився на землі, подарованій харківськими міщанам и.
Університет Каразина, Потебні, Сумцова, Гіршмана носить тепер ім'я Максима Горького. Харківські студенти ще можуть дочекатися, коли вивіску змінять. На московському метро зняли ім'я Кагановича, що сяяло неоном над кожною станцією. З Київського тисячолітнього Хрещатика зішкрябали ім'я товариша Воровського. Може й Максиму Горькому не личить бути в Харківському Університеті, як не було б місця Шолохову або Маяковському на фасаді Гейдельберзького Університету.
Уже перед революцією, крім Університету, в Харкові були Технологічний, Комерційний, Ветеринарний і Сільськогосподарський Інститути.
В нову, революційну добу Харків увійшов як зріле, традиційне місто освіти.