Навіть не вдається до літературних прикрас.
До всього ж автор — дуже і дуже скромна особа, котра, не маючи (на превеликий жаль!) ні літнагород, ні звань, ні лауреатських дипломів, ні... ні... Так ось, нічого не маючи (крім безсмертних боргів, звичайно), автор все ж ні на що і не претендує. І навіть не збирається захищати по знайдених черепашках якусь там дисертацію, як того слід було чекати.
Не претендує він і на пріоритет, на встановлення чавунної дошки (чавуну шкода!) з написом, що на цьому місці такий-то такого-то числа... року знайшов черепашки з Мандриківського моря.
Про скромність автора свідчить і той факт, що він (автор) не порівнює себе з Колумбом, котрий, як відомо, знайшов колись Америку. Чи з поетом і археологом Борисом Мозолевським, котрий знайшов у Товстій могилі скіфську пектораль (і яка її там скіфська роззява загубила?). Чи, наприклад, з Єфремовим, котрий не лише писав науково-фантастичні твори, а й знаходив у пустелі Гобі вимерлих динозаврів.
Більше того, автор не порівнює себе і з обласним Бюро знахідок, котре знаходить все, що ми маємо необережність губити.
Тепер читачам ясно, що бідолашний автор не нажив на загадкових черепашках аж ніякої слави собі (програма "Час" і та чомусь забула повідомити про авторову знахідку, але автора втішає те, що вищезгадана програма "Час" не повідомляла свого часу й про відкриття чи знайдення Колумбом Америки!). Навпаки, на автора навіть було нагримано (вдома):
— Колобродиш бозна-де... В кар'єрі риєшся... А вдома роботи... А в магазин треба... А огірки солити треба... І те-се маринувати... консервувати і... і...
Ні, не буде автор тут далі цитувати сімейну ідилію, бо новизни ніякої немає.
Одне слово, скромний автор просто скромно знайшов море.
А хто й коли йому забороняв шукати море?
Шукайте і ви!
Як кажуть, на здоров'я!
Це ж просто чудово, коли людина знайде море. Здорово і трохи... сумно.
Сумно, що ти пізно спохватився шукати оте море і тому запізнився на якихось сорок чи сорок п'ять мільйонів років.
Таке враження, ніби ти нарешті прибіг (примчав! Прилетів!) на побачення, прибіг радісний, збуджений, сповнений щонайпрекрасніших мрій і сподівань, а її... її — єдиної, найкращої у всьому світі білому — її немає.
— Була, — кажуть, — чекала, чекала і... І пішла-а-а...
Глава сьома, у котрій розповідається про те, яким було і як жило колись Мандриківське море
Пішло од нас Мандриківське море... А втім, спершу вияснимо, а яке ж воно було? Отож повернемось до вченого секретаря НДІ, котрого ми, як пам'ятаєте, лишили ще у другій главі.
— Яке було Мандриківське море? — запитує учений секретар і сам відповідає: — Було теплим, спокійним, без сильних течій. Вода — прозора, надзвичайно прозора. Температура? Десь 20-25 градусів тепла. Солоність — 32-36 промелів. Тобто 35 грамів солі на літр води. По солоності воно близьке до сучасних океанських вод.
Я соваюсь на стільці, соваюсь і...
І — зриваюсь.
— А звідки ви, даруйте, взяли про море такі дані? Ви що — купалися в його хвилях? Загорали на його пляжах? Чи брали відрядження на двадцять чотири дні, щоб власноручно зміряти температуру, як брав один кандидат (в оксамитовий сезон) і їздив у Ялту міряти (для наукових цілей) температуру води в Чорному морі? І вивчав аж цілих двадцять п'ять днів структуру ялтинського піска на ялтинському пляжі (ледь не згорів на роботі, бідолаха!)
Запитання ("Звідки ви взяли такі дані?"), звісно, наївне, а тому вчений секретар посміхнувся м'яко:
— Дані ви тримаєте у своїх руках. Молюск гліцемерус лунулатус, який ви знайшли, живе тільки в теплих, тихих морях з дуже чистою, майже прозорою водою... (А я про себе візначив, що в Мандриківське море жодне підприємство, жоден завод не зливав ніяких хімікалій, стічних вод, мазуту, бензину і т. д. і т. п.)... температура якої мусить бути 20-25 градусів а солоність 35 грамів солі на літр води. Трохи більше солі чи трохи менше, холодніше чи тепліше буде море — і гліцемерус лунулатус не житиме. ("Авжеж, повезло тому гліцемерусу, що жив він не у наш час!..") А він жив. Ось цей екземпляр досяг чималого розміру, виходить, для нього були всі умови: чиста спокійна вода ("Ага, спробував би він жити тепер, як по Дніпру носяться десятки тисяч одних лише моточовнів!.."), певний температурний режим і солоність.
На столі перед ученим секретарем стоїть електронний мікроскоп, лежать грубезні палеонтологічні довідники з фотографіями різноманітних вимерлих черепашок (також і черепашок з Мандриківського моря), господар кабінету прискіпливо звіряє мої черепашки з фотографіями, вивчає кожну лінію на черепашці, кожен зубчик, звивини, бугорки, ямки...
І — говорить, говорить, оглушуючи автори латиною, палеонтологією, прапрапра... давньою геологічною історією..
Автор слухає, слухає...
Дивується, дивується...
— А ще ви тримаєте в руках корали. Це так звані колоніальні корали. Вони теж живуть тільки в теплих, тихих морях з прозорою водою, температура яких мусить бути 20-25 градусів тепла. Ось чому про клімат минулих епох краще всього судити по закам'янілих коралах. Про теплий морський басейн Мандриківського моря свідчить і молюск цертіум гравіс. В Мандриківському морі було багато карбонату кальція, подивіться, які міцні й великі черепашки в молюсків. Ясно одне: клімат тоді був м'який, субтропічний. Як зараз на Кавказькому узбережжі...
Доводиться тільки шкодувати, що в ті часи та не було, приміром, командировочних. Адже їм — командировочним — не доводилося б тоді брати відрядження на південь, у Крим чи на Кавказ, а загорали б вони — щоправда, за свій рахунок — вдома, на чудових оксамитових пляжах теплого, з чистою, прозорою водою Мандриківського моря, на берегах якого не встигло збудуватися жодне підприємство і не встигло (на відміну від Дніпра) провести до нього свої труби...
Глава восьма, у котрій автор дещо трохи порівнює і нарешті розповідає, а як же покинуло нас Мандриківське море
Якщо в наші дні на берегах Дніпра, крім браконьєрів, ще водиться сяка-така дивом уціліла пташина і недобита звірина, то на берегах Мандриківського моря водилися... Ні, тільки-но з'явилися предки коней, і носорогів, перші хоботні, а в небо піднялися перші справжні беззубі птахи (з яких, між іншим, в процесі еволюції щасливо випурхнули — згодом, звичайно — чижі, коноплянки, зеленушки, снігурі, щиглі та інші нещасні пташини, яких сільцями й пастками виловлюють і продають).
Тоді ж чи трохи пізніше виникли комахи, гризуни, змії.
У теплому морі побіля теперішнього Дніпропетровська пускали фонтани кити, носились тюлені й глісерами-торпедами — хижаки-акули (як ото зараз по Дніпру у всіх напрямках без цілі й мети, але пожираючи тонни бензину, носяться моточовни).
А потім з'явилися й перші людиноподібні примати— далекі-предалекі предки тих, хто сьогодні забруднює Дніпро.
Хто нищить навколишню природу.
В субтропічному кліматі Мандриківки росли пальми, болотяні кипариси. Вічнозелені дуби — прародителі наших дубів.
Почали з'являтися береза, сосна. Ота сама, яка нині зникає на берегах Дніпра... Але... але не будемо більше порівнювати Мандриківське море з Дніпром. Бо й Дніпро наш попри все — чудовий. До речі, теперішнє ложе для Дніпра-Славути пробило якраз Мандриківське море.
Гинуло воно...
(Виявляється, і моря гинуть).
А втім, то був час (в кінці кайнозойської ери, якщо, звичайно, автор цих рядків не переплутав ери), коли море почало відходити на південь. На Землі відбувалися великі геологічні зміни, з'являлися нові материки, гори, зникали старі... Щоправда, свідком при цьому автор не був, але так свідчить наша всезнаюча наука.
"То був час, — сказав автору — і поетично сказав — (один кандидат, — коли вмирали первісні моря". Активізувалась вулканічна діяльність, утворювалась лінія гір Кавказ — Карпати. Море все далі й далі відходило на південь по руслу теперішнього Дніпра, пробивши йому первісне ложе. Спершу воно пішло з території Дніпропетровська, довше затрималось в районі нинішнього Каховського водосховища і, нарешті, й зовсім покинуло межі республіки.
Назавжди!..
Як це було детально і чому саме море "змилося" од нас, автор не відає, бо кандидат наук, з яким він говорив на цю тему, дуже спішив, а тому й не пояснив автору до пуття. Кандидати наук, як відомо, теж іноді бувають зайняті...
Дисертації там пишуть чи різні заяви... Папір, як відомо, в інститутах завжди є...
І — вільний час.
Особливо час...
Глава дев'ята, у котрій розповідається про одного діда з Мандриківки та цитуються кілька шпильок єхидної тітки
Зелена Мандриківка, що так затишно ліпилася попід глиняними кручами, вся у цвіту — вишневому, бузковому.
Гудуть бджоли.
Тиша, благодать...
Автор, повний ліричних роздумів, вийшовши з НДІ, блукав мандриківськими вулицями. Просто так блукав, знічев'я, як поет, переповнений вщерть лірикою, натхненням і ще бозна-чим.
Авторові кортіло з ким-небудь з мандриківчан побесідувати. Та мандриківчани, на відміну од автора, всі були зайняті: жінки поливали плантації помідорів, вертілись побіля літніх кухонь, чоловіки ж, згуртувавшись біля чийогось двору, дружно і працьовито стукотіли за столиками в доміно.
Та ось в одному з дворів автор загледів діда. Такий собі засмаглий, маленький, але вусища — о!... Донизу опущені. Ще й у брилі. Правда, в капроновім.
Автор підійшов ближче, на ворота сперся.
— Діду, добридень.
Дід голову повернув, вусищами поворушив.
— А шо?
— Добридень, кажу. Давно на світі живете?
Дід знову на автора поглянув і знову запитав:
— А шо?
— Та нічого, — кажу. — Просто так питаю. Про море, бува, не чули?
Дід думав-думав і знову запитав:
— А шо?
— Та просто так питаю. Колись тут море було.
— Про море питаєш? — дід сплюнув. — Не чув. Замочило якось в гентім році город і всі помідори до біса вимочило... Пожовтіли й пропали. А про море — ні. Не чув. А шо?
— Та нічого, — кажу. — Просто так питаю.
— Не море у нас, а Дніпро. Може, чув?
— Про Дніпро?
— Ага..
— Та чув.
— Еге, а я, бач, про море не чув. А коли воно було, теє море?
— Та так... давненько, — одказую. — Десь сорок п'ять мільйонів років тому.
— Е-е...