І це, врахуйте, при витратах в кількасот тисяч карбованців.
Обормоти навіть роти пороззявляли.
– Націнки, націнки, зелененькі мої. Скажімо, собівартість пива п'ять копійок, а ми його за чотири сорок. Та в нас так усе: хліб, м'ясо, горілка і усяке манаття. Політекономію треба знати, товаришочки, політекономію.
– Та це ж конгеніяльно! – вигукнули Обормоти і того ж вечора списали кілька сторінок щоденника, всебічно висвітливши питання державної спекуляції. На допомогу було закликано інтегральне й диференціяльне числення, виведено ряд карколомних формул, яким позаздрив би і сам Маркс, і, нарешті, картина вималювалася приблизні, така:
ХЛІБ: закупочна ціна в госпах – 6 крб за центнер;
помол – 1 крб;
загальна собівартість – 7 крб;
продажна ціна – 250 крб за центнер;
чистий прибуток (у %%) – 8570.
І т п.. у такому ж дусі.
Коли цю пекельну роботу було закінчено, Обормоти урочисто потисли один одному руки. Безперечно, у свій час внесок, що вони його зробили в політекономію, дістане належну оцінку. А поки що звернімося до їх звичайної повсякденної роботи, на якій, забігаючи уперед, скажемо, вони виявили неабиякий хист.
Натхненні великим вождем, вдячні партії за піклування, Обормоти запопадливо вхопилися за доручену справу. Насамперед, конкретизували і деталізували, хто на що здатний. Ушкварили гопака – вийшло непогано. Гірше було з голосами. Створивши всіх трьох на один копил, природа і тут не побажала зробити виняток: усі троє мали один ґатунок голосу – фальцет. Отже, виступаючи терцетом, можна було співати тільки в унісон. Спробували: вийшло щось подібне до папського хору кастратів. Вирішили ліпше співати поодинці – соло. Перевіривши свої сили, деталізувавши і конкретизувавши, Обормоти склали величезну концертну програму і вивісили по місту афіші. Але саме у той час якісь ворожі недобитки понашіптували людям, що, з деяких політичних міркувань, Україна, мовляв, повинна бути в жалобі, а тому – жодних розваг. Внаслідок цього довелося розповсюдити квитки по організаціях, закликавши на допомогу райком мунсомолу*. Кожен керівник установи повинен був забезпечити на концерт явку певної кількости глядачів. Таким чином, заля будинку культури була набита глядачами так, що почав зникати кисень.
Концерт мав шалений успіх. Реґтайм змінила ча-ча, ча-чу змінив буґі, за буґі пішла гвінейська хула; пісні мексиканські, пісні канадські, пісні негритянські, пісні Чілі, Перу, Арґентини, Болівії, Гондурасу, Еквадору – лавиною впали на голови приголомшених глядачів. У фіналі всі троє виконали танець живота. Не тільки глядачі – навіть Обормоти були задоволені. Але не був задоволений райком партії.
Обормотів викликали і дали прочухана.
– Ви що? – взяли їх у шори троє секретарів. – Блекоти обжерлися? Схиляння перед іноземщиною розводите? Космополіти чортові! Чому не дали програму на затвердження?
Секретарі хотіли ще довше кричати на Обормотів, але схаменулися, бо, власне, Обормоти ще не досить обізнані з країнчудесівськими звичаями, щоб так їх ганити. Отже, схаменувшись, секретарі прочитали Обормотам мораль – як і що робити.
Зрозумівши трохи хибно ту мораль, Обормоти взялися із запалом готувати другий концерт. Цього разу вони напхали у програму українських пісень від Богдана Хмельницького аж до "Зажурились галичанки", скропивши все те гопаком, коломийками, козачком і десятком добірних українських анекдотів, запозичених з "Сатири і гумору". Але, як ми зазначили вище, Обормоти дещо хибно зрозуміли вказівки райкому, і після концерту Дика схопилася за голову, згадавши, як неуважно проглянула вона програму і як механічно поставила візу. Тепер прочухана дістали не лише Обормоти, а й сама Дика.
– Як ви могли проґавити таку націоналістичну програму? – жбурив в усі боки стільці перший секретар. – Хоч би тобі одна російська пісня для сміху! Єдність, єдність де з великим російським народом?!
Це вже було таке ЧП, що вимагало негайного втручання бюра.
Після триденних дебатів бюро винесло розгорнуте рішення. Найважливішим у ньому було: прикріпити Обормотів до гуртка по вивченню історії партії, щоб вищезгадані Обормоти підвищили свій ідейно-політичний рівень.
***
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, про те, як капітан Чернявський з полком Комаринця воював
Жив-був у Калуші капітан Чернявський.
Ми, можливо, не згадали б про нього, якби він не відіграв певної ролі в нашій історії.
Отже, жив-був у Калуші капітан Чернявський. Капітан як капітан, чимало таких капітанів. Працював він у райвійськкоматі і, може, тільки цим різнився від інших капітанів, ну, наприклад, таких, як капітан Кривуля, що в Органах працював. Часто можна було зустріти капітана Чернявського в блакитній пивній, що біля скверу, з двома своїми дітлахами.
– Вип'ємо, синки! – казав капітан.
– Вип'ємо, батьку! – бадьоро відповідали дітлахи.
Уперше Обормоти познайомилися з капітаном за досить дивних обставин. Якось втомлені близнюки повернулися з села, де давали черговий концерт, і, як були одягнені, так і попадали на ліжко, не роздягаючись і не скидаючи зброї. Згадавши про зброю, внесемо ясність. Оскільки Обормоти тепер були не просто Обормоти, а концертна бригада, то, як і весь районний актив, ходили обвішані автоматами, пістолями, ґранатами, кулеметними стрічками і ще чимось. Так, на всякий випадок. Отож попадали Обормоти, не роздягаючись, на ліжко, – і сняться їм рожеві сни: буцім ведуть вони запеклий бій у Карпатах з партизанами. Пробачте – якими партизанами? Хе-хе! Диваки! Ніби немає партизанів в Англії чи Японії. Кожна цивілізована країна повинна мати своїх партизанів. І Країна Чудес теж не пасе задніх.
Сняться Обормотам рожеві сни. Засіли Обормоти десь аж на самісінькій Говерлі і тримають кругову оборону. А навколо, куди не глянь – гори, гори, гори, і пливуть по тих горах хмари за хмарами, і десь блискає, і десь гримить, і долом, долом, яругами, чагарниками, мов привиди які, крадуться партизанські хлопці, і несеться луною:
За волю народу, за його права
Встає Україна нова...
Оточили легіні Говерлу, пнуться нагору, шерег за шерегом, шерег за шерегом, тільки земля під ногами стугонить. Тіпається кулемет в обормотівських руках: та-та-та! – аж метал почервонів. Та-та-та! А з долу й собі скоро стріли: та-та-та! – і крізь стрілянину:
Лента за лентою набої подавай,
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!*
"Не відступай!" – несеться.
І знову йдуть вояки – шерег за шерегом, шерег за шерегом, шерег за шерегом...
Аж прилипли Обормоти до кулеметів. І раптом:
– Відкривайте, вас ідуть убити!
Піднесли Обормоти голови, глянули, а десь удалині, над Сивулею*, марою зростає велетенська таємнича постать, погойдується біляво, і знову:
– Відчиніть, вас ідуть убити!
Страшно стало Обормотам. Скрикнули, скочили з ліжка, схопилися за пістолети, та так і заклякли, втупивши один в одного очі. А за дверима:
– Відчиніть, вас убити йдуть!
Що за притичина? І нащо відкривати двері, коли тебе вбити хочуть? Підійшли навшпиньки Обормоти до дверей – прислухаються. Скиглить щось під дверима і шкребеться. Ет, що там! Скинули гаки з дверей хоробрі хлопці – Обормоти! Тільки-но штовхнули двері, а до хати — шубовсть! Що за мара? А воно:
– Двері, двері!
Зачинили. Ввімкнули світло. Глянули: мадам. Чернявська. го-го! хто ж це вас так? А в неї губа – не губа, а так щось, опеньок якийсь. А тут у двері гать-гать:
– Відкривай, мать-мать! Уб'ю! – і – бах-бах!
Кепські справи! Розправили плечі Обормоти, підтягли до дверей кулемета, поставили: ну, бабахни ще раз, пуцьвірінку!
Неприємна річ – поговір. Стали жертвами поговору і благородні Обормоти. Нацвенькав якийсь жартун п'яному капітанові у вуха, буцім його мадам з близнюками амури точить. Присягався навіть і божився, що сам бачив – у кущах, на Лімниці*. Димом здимів капітан – в кожному чоловікові сидить якесь стерво. Отож кинувся наш рогоносець до дружини: чи молилася ти на ніч, Дездемоно? – питає... Та каже, що ні. Тоді він лясь-лясь, – давай її гамселити, А потім за пістолет і на Цвинтарну...
– Добре, що цвинтар близько, – кричить, – рішу зараз усіх трьох!
Дездемона за ним, навпростець, городами. Хтозна, за кого боялася: за чоловіка чи за близнюків? Усе ж випередила, а то б...
Отак вперше здибалися Обормоти з капітаном. Другого дня вже мирову пили і сп'янілий капітан розчулено казав близнюкам:
– Мені що? Беріть – не жалко. Баба – во! во – баба! По собі знаю. Тільки – з дозволу, а не потай. Ясно? Ну от. Вип'ємо!
Того вечора капітан Чернявський так нализався, що попер у гості до директора калійного комбінату Нєвєрова, розцілував його в обидві щоки і, діставши по шиї, поплентався до завторга Арістова. Витурений звідти, він упхався до Коваля – завфінвідділу, а звідти до завідуючого РайВНО Лая, а потім його по черзі бачили у Винницьких, Сохацьких, Ортинських і Мацоли. Обійшовши, таким чином, добрих півміста, бравий капітан вирішив ударити чолом і районним керівникам, що мешкали у великому триповерховому будинку на Станіславській.
Було вже десь за північ, коли капітан з гуркотом шарпнув парадні двері. Стрілянина і вибухи ґранат примусили Обормотів миттю вскочити в штани. Схопивши автомати, хоробрі Обормоти метнулися на вулицю. Звідусіль лунала безладна стрілянина, злітали в небо ракети, і цокали по бруківці кулі.
У штабі полку, куди прийшли Обормоти, якраз йшла оперативна нарада. Полковник Комаринець робив червоним олівцем позначки на розгорнутій на столі мапі. Навколо згуртувалися бойові командири. Раз по раз ускакували вістові, а коридор аж розпирало, в усі боки від метушні. З півгодини тому перший секретар подзвонив, що на будинок відповідальних працівників напали партизани. У квартирах збудовано барикади, і мешканці заприсяглися битися до останнього набою. Становище складалося загрозливе. Полк негайно було піднято по тривозі. Насамперед до будинку кинули розвідку. Прийнявши перші донесення, полковник Комаринець виробив стратегичний плян. Полковник був людиною енергійною, рішучою, і слава про нього гриміла по всьому Прикарпаттю. Де проходили його хлопці, там вже не було що робити: скрині залишалися порожні, хати іноді також, дівчата починали товстішати.