Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:
— І довго ж це ти будеш у нас, синку?
— А поки проженете! — усміхнувсь Демид.
— Ні,ти кажи!
— Та й сам не знаю... Хочеться дома побути — уже, якщо звелите, з місяць поживу.
— Йо! — скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.
— Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, — сказав Демид.
— Дарма, сину, — мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни! — озвавсь Кирило Семенович.
— І що-бо ти кажеш, старий — рівня до салдата! — промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.
Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.
Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.
Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже пбжовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів — чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтом листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий...
Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що сметельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.
Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.
— Боже мій! — думав Демид.— Який я себелюбець! За власним особистим нещастям, що розбивало цілком особисто частину мого життя, я забув про другу, величезну частину його — ту, що обнімає собою ввесь світ широкий, ясний та глибокий. Я марив про працю для народу, про поміч йому і про культурну роботу серед його, а скоро зазнав особистого нещастя,— зараз і забув про все!
Він вийшов з гайка. Перед їм прослалося поле. Половина його була чорна, зорана. Там, де кінчалося оране, чотири пари волів тягли плуга. За їм ішов Трохим, батьків наймит. Він нахиливсь над плугом і державсь руками за чепіги. Він так робив це, що здавалося,— не воли, а він, попихаючи руками, різав плугом землю. Побіч волів йшов хлопець-погонич.
Угрузаючи в ріллю, Демид перейшов аж до орачів.
— Боже поможи! — промовив він, підійшовши до Трохима та йдучи поруч з їм.
Трохим, не одриваючи ні рук, ні очей од плуга, кивнув йому головою, промовивши:
— Спасибі!
— На зяб? — спитався Демид.
Трохим знову кивнув головою, не покидаючи свого діла. Воли тихо тягли плуга, Трохим з напруженими руками керував їм. Демид ішов поруч з Трохимом. Так вони дійшли борозни. Хлопець завернув воли. Трохим витяг плуг з землі, підняв його. Воли потягли граділь у бік, колішня завернулася. Трохим заніс плуга і поставив як треба.
— Стій! — сказав він і випроставсь.
— Здорові були, Трохиме! — промовив Демид, подаючи йому руку.
— Та в мене руки умазані! — відмовив невисокий, але кремезний, з невеликими чорними вусами, моторний Трохим, поглядаючи на свої руки, умазані в землю.
— От ще вигадуйте! — сказав Демид, стискаючи йому руку. — А дайте я за вас поорюсь!
— А не забули? — спитав Трохим.
— Чому забув? — відмовив Демид і взявсь за чепіги.— Ви покуріть, а я піду. Ану!
Погонич ляснув батогом, і плуг рушив. Хоч Демид і сказав що не забув орати, але зараз же почув, що трохи одвик. Він вивчився орати в кінці цього літа, як орано на озиме,— вивчився, звісно, не з якої там потреби, а більше задля гімнастики, бо яко лікар вважав фізичну працю, та ще й надворі, за потрібну людському здоров'ю. Але тепер він чув, що руки його не так певно керували плугом, як тоді.
— Демиде Кириловичу! — гукнув Трохим, набиваючи люльку.— А то ж нащо огріх?
— Не буду! — відмовив Демид, але за малим зараз же й другого не зробив. Мерщій наліг з усієї сили на чепіги і поставив плуг як треба. Земля здималась поперед плуга, репалась і одверталась чорними соковитими скибами набік.
— Глибше! — гукнув Трохим.
Демид ще наліг на плуг — скиби потовщали.
На новій борозні Демид почув, що вже впевненіше керує плугом. Хоча Трохим, накурившися добре, ходив за їм і казав, щоб він віддав йому плуга, але Демид не послухавсь і орав доти, аж поки прибігла наймичка кликати їх снідати. Демид довів борозни, витяг, струснув плуга і перекинув його на бік. Погонич повиймав занози з ярем і налигані воли пішли пастися.
— Ну, ходіть! — промовив Трохим.— Тепер і попоїсти можна.
— Чому ні? — відмовив Демид і почув, що в його трохи болить спина і страшенно хочеться їсти.
— А вам, тату, ще багато орати на зяб? — спитався за сніданням Демид.
— Та спізнилися, сину, один наймит не дожив, кинув... Сам Трохим усього не вхопить. От і завтра доведеться його відірвати від оранки та послати в город. А другого наймита не хочеться наймати.
— Так ви, тату, вже візьміть Трохима куди вам треба, а я сам поорюсь,— сказав Демид.
— Ну, вигадав ще! — відмовив батько.
— Та чого ж там вигадав?
— Та наче справді нікому робить!
— Адже сами кажете, що спізнились. Та мені й хочеться трохи поробити — саме тіло просить фізичної праці.
— Так це важко, увесь день орати! — впевняв Кирило Семенович
— Коли й буде важко, то тільки спершу. Оре ж Трохим
— Ну, гляди!
— Бач, приїхав відпочивати, а сам он що! — невдоволено сказала Марта Іванівна.
— Та воно, стара, оце саме й відпочинок від книжок! — заспокоїв її Кирило Семенович.
А проте ні Кирила Семеновича, ні Марту Іванівну не здивувало Демидове бажання. Демид і завсігди, ще змалечку, охоче брався до простої роботи. Помагаючи батькові та матері в господарстві, Демид давно ще вивчився молотити і любив цю роботу. Та й самі старі Гайденки, хоч і не зважали ні на які там наукові досліди про те, що треба людині фізичної праці а просто з неминучої потреби брались часом за граблі та вила, а Кирило Семенович і до плуга. Звісно, батькові й матері трохи було дивно спершу, що чоловік, скінчивши університета та мігши бути людиною великою (так вони думали про Демида),— ішов орати, та потім звикли і коли тепер вони й умовляли Демида не робити сього, то просто думаючи, що се буде йому дуже важка робота.
Поснідавши, Трохим пішов до іншого діла, а Демид, з погоничем удвох, до плуга. Демид орав увесь день і страшенно втомився: спина, руки й ноги дуже боліли, найбільше спина.
Він заснув, як мертвий, але встав другого дня до схід сонця вкупі з батьком — свіжий та дужий. Трохи здригаючися з холоду, побіг до возівні, витяг плуга і запріг удвох з погоничем воли, їхати тепер треба було аж на другу ниву — далеко, тим на ввесь день. Жаліслива Марта Іванівна ще звечора бідкалась, що Демид не обідатиме дома і хотіла була прислати к обіду по його коня, та Демид зважливо повстав проти цього. Зате вже обід вона йому добрий прислала.
Демид за цей день утомивсь далеко менше, ніж учора. Аж до неділі орав він щиро і встиг доорати все вчасно і тим не трохи здивував скептичного свого Трохима, бо той думав спершу, що це тільки так — пустує панич.
Але панич не пустував. Навпаки, Трохим міг бачити, що він дедалі все щиріше та щиріше береться до простого діла. Після оранки Демид заходивсь коло саду і, нанявши собі хлопця до помочі, почав копати та перекопувати та садити. В один час з усіма робочими людьми на селі уставав він уранці і йшов до роботи. Здорове осіннє повітря проймало його спершу холодом і примушувало щиро братися до лопати. За чверть години йому було вже душно, а к сніданню у його з лоба капав піт. І так спливав у роботі ввесь день. Демид почував себе здоровим і спокійним. Він думав тепер мало про останні політичні новини або й зовсім про їх не думав; зате його дуже зацікавлювало, що в його не ставало соломи, щоб захистити на зиму від морозів молоді деревця та виноградові кущі. Читав він трохи ввечері та святами та неділями — більше не мав часу.
Таке життя подобалося йому. Властиво, він не думав про те, чи воно йому подобається, чи ні, а просто йому було так спокійніше жити, і він жив так. За фізичною працею та за щоденними нним клопотом від його якось відходили ті важкі згадки, що завсігди, як з'являлися, несли з собою муку...
А тут незабаром ще робота настигла. Одного разу, шпортаючись у саду, Демид побачив, що до його йшла мати, а з нею якась селянська жінка.
— А кинь на хвилину, синку, та йди сюди! — гукнула мати, не хотячи лізти між покопані ямки.