— Акіла Акілович, гості! (Акіла у дверях.)
Акіла. Єрунда!
Михайло, бере генерала під руку. Зараз одкриється кумпанія на зеленім полі; присоглашаю, як воєнного посредника!
Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, брат, признайся, що без посредника й тобі було погано!
Михайло. А як же, замісць пороху, запахло житним хлібом!
Обидва сміють ся й виходять.
ЯВА XI.
Виходить Акіла, йде до зали, загляда у двері.
Акіла. П’ять утроб! Директор, баронеса і ще один, два, три, — так, п’ять! Єрунда! (Йде до дверей). П’ять стаканів! (По хвилі офіціянт несе на підносі: чай, сухарі і другі, потрібні до чаю, приправи.) А ром? Дарина! Ром! От, єрунда! (Дарина подає, установляють на підносі.) Взяв і забув! Директор любить із ромом. (Дзвінок; заглядає у двері.) Ще три... Наші вчителі — єрунда, підождуть. (Офіціянт вертається.) Три ще. (Дзвінок; загляда.) Один. (До офіціянта.) Наливай чотирі. (Дзвінок.) Підожди, щоб разом... От, єрунда, як розходились! Ну, несіть чай із Дашею, — я приймусь готовити десерт.
Пішов. Часто дзвонять. Ходять у залу: то Даша, то офіціянт; туди несуть чай, — назад порожні стакани. [Пізніше, по хвилі, дружній сміх трьох-чотирьох голосів "Я його не люблю!" "Грати, так грати, нічого постоли морщити!" "Хто ж із ренонса ходить? Бабський ход! By, грач!"] Появляється Акіла, подивився у двері. Двацять два чоловіка. [Крик: "Козиря, козиря!" "Чим же крити?"] Директор уже кричить! Входить Михайло.
ЯВА XII.
Акіла й Михайло, потім Наташа.
Михайло. Спасибі вам, Акіла Акілович! У вас знаменитий порядок...
Акіла. Порядок і дисципліна, решта єрунда! Думаю подати десерт, є гулящі дами, нехай гризуть і їдять, ніколи буде гризти ближніх!
Михайло. Ха, ха, ха!
Акіла. Єрунда! (Пішов. Із зали входить Наташа.)
Михайло. І ти покинула гостей?
Наташа. Там ніколи вгору глянути: Марія Петровна і Ґляфіра Афеноґеновна розбірають родословну Зімича; Катерина Александровна і Михалина Купир’яновна завели спір про оперу: одній Фіґнер до серця припав, а другій Собінов [10]: решта слуха. Така розмова затягнеться довго; а я запримітила, що ти вийшов, і собі... Милий, ти не сердишся ?
Михайло. О, ні, ні! Я, знаєш, сам тривожусь на щот приїзда батьків!... Бачиш, то, що ти говорила про мене, — дитяче непорозуміння з фактом; але, справді, ввести батька й маму в наше коло, де розбірають родословну Зімича, і знову баронеса... прямо таки страшно... За чоловіка страшно.
Наташа. Ах, ах! Не говори! У мене голова болить!
Михайло. Ти краще подумай, що робити! Власне кажучи, все єрунда, як говорить Акіла; а от нема смілости ввести своїх батьків, одягнених у селянську одежу в залу. Чорт-зна що. Це халуйство, — я розумію, і от за всім тим мучусь: що скаже баронеса! Ще хоч би одежа друга, знаєш, загальна... Мама й тато дуже розумні люде, лишнього не скажуть... але одежа... одежа! Особливо, жіноча... А!
Наташа. Миша, я твою маму переодягну в чорне плаття моєї покійної мами!
Михайло. Ангеле мій, чудова ідея! А як не зійдеться? Моя мама, — жінка, знаєш, огрядні...
Наташа. А шнурівка на що ? Ми з Дариною добре її зашнуруємо, і прийдеться.
Михайло. Ідея, ідея! Ангел мій! (Цілує її.) Добре придумано!... Ти ж маму вмовиш сама, вона податлива і згодиться для тебе все зробити, а от батько!... Ну, батько нічого: ориґінал поміщик, ходить у національній одежі! Чудово, чудово! (Дивиться на часи.) А знаєш, уже час, як харківський поїзд прийшов. Сьогодні їх не буде! Воно і краще — без маскараду; ну, а завтра хоч і приїдуть, байдуже, аби без гостей.
Наташа. Миша, а ти попросиш у них грошей на Рівієру?
Михайло. Попрошу, і дадуть! Батько чоловік багатий, дуже багатий, а мама — віск! Дадуть, дадуть, тільки треба приняти ніжно, ласкаво!
Наташа. Дадуть? Милі мої мужички, ах, як я люблю їх! А щодо прийому, то я їх зачарую... (Входить Дарина.) Нікого нема?
Дарина. Нікого. Тільки там на кухні знову йде колот: повар п’яний і кухарка, здається, під шефе!
Михайло. А щоб їх чорт узяв! І Паша випила?
Дарина. Щось на те похоже.
Михайло. Акіла Акілович. (Акіла на дверях.) Тарабанов п’яний!
Акіла. Треба зараз вигнати.
Михайло. Ради Бога, навідайтесь, що там!
Акіла, йде. — От єрунда! Дарино, подавайте Десерт. (Вийшов.)
Наташа. Я на хвилину, і зараз назад. (Вийшла.)
Михайло. А я підожду Акілу Акіловича. (Дарина й офіціянт несуть десерт і скоро вертаються.) Баронесі, потім директорові, предсідателеві...
Офіціянт. Десерт просто ставиться на столі, так і Акіла Акілович веліли!
Михайло. Ага, на столі ?... Гаразд, гаразд! Поставте на столі!... (Пішов.) Так краще, не буде очевидно, кого більше шанують. (Дарина, що вернулася однести десерт, — на дверях.)
Дарина. Там якісь мужики питають вас.
Михайло, про себе. — Це батько й мати... До Дарини: Нехай ідуть. (Дарина зникає.) Якісь мужики!... Навіть для Дарини батько й мати мужики! I все подла одежа робить.
Входить Тетяна й Макар, одягнені празниково: Макар у новій, з чорного, тонкого сукна чумачці без пояса; Тетяна в червоних чоботах, роскішній плахті, зав’язана по очіпку чорною хусткою й тонкою наміткою; зверху темна керсетка з рукавами.
ЯВА XIII.
Ті ж, Макар і Тетяна, потім Наташа.
Тетяна. Сину мій! (Кидається Михайлові на шию й цілує його). Дитино моя дорога! Що ж це ти нас відцурався?
Михайло. Мамочко! (Цілує її). Ніколи... Служба... Збірався... їй! І не міг... Тату! (Цілується.) Як же вас Бог милує?
Макар. Помалу, сину! (Мати держиться за Михайла й заглядає йому в вічі.) На превелику силу тебе знайшли. Заїхав у ґімназію, заплатив сторожеві карбованця за те, що провів.
Тетяна. А де ж жінка... Наташа.
Михайло. Вона зараз... у мене гості.
Тетяна. Ти ж іменинник. (Цілує його.) Пошли тобі, Боже, щастя!
Михайло. І іменинник, і статський совітник, і інспектор!
Макар, із трівогою. Он як!... Нехай тебе... Господь благословить! (Цілує.) Бач, стара, де йому приїздить до нас, коли треба служить. Не дурно ж стільки заслуг має. (Утирає сльози. Входить один із гостей на дверях.)
Гість. Михаїл Макарович, ви вступающий ?
Михайло. Я Ісходящий! (Гість зникає, входить Наташа.) Наташа! От мама, тато!..
Наташа. Мамочко! (Цілує її.)
Тетяна. Яка ж гарненька, як янголятко! Зірко моя! Дай же, я тебе ще поцілую. (Цілує її.)
Макар. Як королівна! (Цілує її.)
Наташа, набік. — Фу, як житним хлібом запахло!
Михайло. Наташа, поведи маму до себе! Шанже ля роб! [11]
Наташа. Ходім до мене, мамочко.
Тетяна. Ходім. Ходім, моя королівно! (Пішли.)
Макар. Там, сину, я зоставив дівці жарене порося, гиндичку, пів пуда масла. Тепер у тебе гості, якраз пригодиться.
Михайло. Гаразд! Сідайте, тату! (Входить Акіла.) Ну що?
Акіла. Єрунда! Пропала вся вечеря!
Михайло. Як?
Акіла. Повар п’яний, Паша п’яна... Ну, драка, і все полетіло в помийницю, а що було на плиті — в вогонь!
Михайло. Скандал!!
Акіла. Єрунда! Я достану в ресторані. Давайте грошей!
Михайло. Грошей! (Шукає.) Треба до Наташі!... Тату, дайте, будь ласка, поки Наташа, двацять п’ять рублів.
Акіла. Єрунда! Найменше сорок!
Михайло. Невже?
Акіла. Двацять п’ять персон, по два блюда, — в кращім ресторані.
Макар, достає й дає гроші. — Та там же, сину, велике порося, сите... гиндичка годована, — може б обійшлися?
Акіла. Порося й гиндичка:— єрунда, хіба так, на підмогу, як холодна закуска. Ну, я йду! (Виходить.) От, єрунда!
Макар. Клопоти, сину, великі в тебе клопоти, — нелегко ті чини достаються!
Bбігaє Паша, а слідом всовується Тарабанов.
ЯВА XIV.
Т і ж, Паша й Тарабанов.
Паша. Розчитайте мене!
Тарабанов, показує на Пашу.
Вот в воінственнім азарті
Воєвода Пальмерстон,
Поражає Русь на карті
Указательним перстом!
Михайло, гнівно, задавленим голосом. Убірайся! Босяк! Що ти наробив з провізією? Все пропало... Пріч, п’яниця!
Тарабанов. Горький, ваше превосходительство! Одначе простіть, я не виноват. (Пада на коліна.) Як лист перед травою! (Показує на Пашу.) Неприятель вискочив на позицію і все повалив у помиї.
Паша. Брешеш, босяк, ти повалив!
Тарабанов, встає. — Кухарка, руки по швам: з тобою говорить повар барона Корфа!
Михайло. Пішли вон обоє! Я вас, тварі, в участок.
Тарабанов. Ваше превосходительство, перемініть гнів на милость! Я все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом, і на плиту. Я не раз так робив. Усі повари так роблять, а господа їдять і хвалять.
Макар. Ідіть, люде добрі, коли честю просять.
Тарабанов. Мужичок, не твоє діло!
Михайло. Убірайся, говорю!
Тарабанов. Ваше превосходительство, дозвольте остаться одному й доказать свій талант. А Пашу я в потилицю!
Паша. Ах ти, босяк морожений! Ти мене будеш гнать У потилицю? (Засукує рукава.)
Тарабанов, робить прийом на руку. — Ударю в штики! З нами Бог. (Грає на губах наступ, не переміняючи пози. Входить — Акіла, хапає обох за коміри й виводить, Тарабанов не перестає грати і в той мент, коли його веде Акіла.)
ЯВА XV.
Михайло, Макар, потім один із гостей і Акіла.
Михайло. Ху ти, Господи! (Сідає у крісло й обмахується ґазетою.)
Макар. Спочинь, сину, спочинь! Цур йому, яка морока! Ох, нелегко ті чини достаються!
Входить один із гостей.
Гість. Михайле Макаровичу, ідіть сюди.
Михайло. Простіть, я не маю часу.
Входить Акіла.
Гість. З директором, Федором Івановичем, удар!
Михайло, зіскакує. — Що? Боже мій! (Біжить у залу.)
Акіла. От, єрунда! (Теж пішов у залу.)
Макар. Хто ж це осмілився його вдарить ? От тобі і благородна кумпанія.
Входить Наташа й Тетяна, одягнена в чорне плаття, в чепчику. Макар не пізнає жінки, почтиво піднімається і кланяється.
— Це, мабуть, ваша мама? Доброго здоровля, свахо! Привів Бог поріднитись.
Тетяна. Та що ти, старий, — це я! Це так невісточка мене нарядила, щоб вивести до своїх знатних гостей! Тілько я не можу ходити... Як спутана, і під груди підпирає! Ой, не можу дихать! (Хоче сісти.) І сісти не можна!
Наташа. То з непривички, мамо; воно пройде, обійдеться; а за те як вам гарно! Прямо — баронеса! Жаль, що ви не захотіли припудритись!
Макар. Чи ти не здуріла стара? Як ти могла дозволить такий глум зробить над собою ?
Тетяна. Коли ж Наташа так просила, так просила, що я не змогла одмовити й мусіла одягатись... Ой, яка тісна супоня, не можу дихать! Ой, дочко, розпережи мене, бо я задавлюсь.
Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить зі себе малпу? Іди зараз переодягнися! Не вгодні ми такими, як є, — не треба! Прощайте, Бог з вами! Ще чого доброго, вимажете нас сажею й будете показувати для сміху своїм гостям.
Наташа.