Однак нічого загрозливого не помітив, правда дощ заважав придивитись та прислухатись уважніше. Все ж стукіт, не схожий на той, коли хлопці тупотіли по днищу, чувся ще кілька разів, і це тривожило батька. Але в чому справа, він так і не зрозумів до самої домівки.
У місті, як уже зупинились біля будинку і був заглушений мотор та всі вилізли з "Волги", десь у задній частині її знову щось гупнуло.
— Що таке?— аж розсердився Микола Петрович і ту ж хвилину, певно, здогадавшись, у чому справа, неквапом перевів погляд на хлопців. Ті повідвертали голови, заговорили голосно між собою. Тоді він швидко підійшов до багажника, рішуче підняв кришку. Там, на ковдрі, лежало лосеня зі спутаними передніми та задніми ногами, зраділо дивилось на людей.
Хлопці зрозуміли, що їхній таємниці прийшов кінець. Юрко взявся пояснювати, що, оскільки лосенят двоє, то вони з Романом та Онисимом вирішили поділитися і ось одне прихопили з собою...
— Але де ж ви його триматимете? Гадаю, подумали про це?
— Звичайно, тату. Ми все обміркували,— з готовністю відповів Юрко.
— Що квартира,— продовжував батько,— для цього непідходяща штука, ви теж, ясна річ, розумієте? Тоді навіщо ж вам лосеня?
Юрко посміхнувся з виглядом знаючої і переконаної в своїй правоті людини. Навіть щось вибачливе за батькову вузькість чи обмеженість мислення світилося зараз на хлопцевому обличчі.
— Хіба ти забув,— мовив неквапливо,— що ми працюємо в зоопарку, в гуртку юннатів?
Жорка помітив, що ті Юркові слова ні в чому не переконали Миколу Петровича, і собі додав уже більш прямолінійно і, як йому здалося, точніше:
— Нам для наукової роботи лосеня потрібне... Та й у газету можна буде написати.
Батько сумно похитав головою:
— Дорого коштуватиме мені ваша витівка, хлопці. Яка там наукова робота може бути з лосеням, хіба це рідкісна тварина? Та вас із цим телям і на поріг зоопарку не пустять. Просто сам не знаю, що й діяти... Доведеться сьогодні ж повертатися назад у лісництво.
— Та ти не турбуйся, тату,— втішав його Юрко.— Ми знайдемо лосеняті притулок... Про зоопарк я з певністю сказати, звичайно, не можу...— В Юрковому голосі забриніло вагання, але тільки на якусь хвильку. Потім хлопець прояснів, радісно вигукнув:— Зате дідусь Тото нам велике спасибі скаже за такий подарунок! Ну, не сердься, тату... І давай поїдемо зараз до нього. Чуєш? Ми тебе дуже просимо!
Хоч як гнівався Микола Петрович на сина та його товариша, все ж змушений був спробувати прилаштувати лісового невільника десь тут, у місті.
ТРИ ЗАПОВІДІ
Дощ не вщухав, і, перш ніж кудись їхати, Микола Петрович та Юрко взяли дома плащі.
Та ось машина вже наближалася до чепурного двоповерхового будиночка на околиці міста. Тільки-но зупинились біля високих смугастих воріт, обабіч яких стояли два невеличкі стовпчики, пофарбовані теж, мовби на залізничному переїзді, в червоне та біле, Юрко, накинувши на плечі плащ, вискочив з автомобіля, смикнув біля хвіртки за висульку — ручку. В ту ж мить коло ганку бемкнув невеликий дзвін.
— Та в нього справді все, як на старій залізниці,— зауважив Микола Петрович, зацікавлено роздивляючись фасад садиби крізь вітрове скло, з якого "двірники" змахували дощові краплі.
Хоч будиночок відділяла од вулиці висока цегляна стіна, все ж поверх неї було видно ганок.
За кілька хвилин відчинились коридорні двері — на порозі з'явився старий чоловік у тюбетейці, з парасолею в руці, хриплувато гукнув:
— Хто там?
— Це я, дідусю Тото! Юрко Сагайдак!
Чоловік розпустив парасолю, підняв над головою, почав спускатися вниз сходинками. Відчинив хвіртку, побачив машину.
— О, та ти не сам! — трохи здивувався.
— Ми до вас із татом та Жоркою. У дуже важливій справі.
Дідусь Тото, в сірій просторій сорочці з манжетами, в жакардовому білому галстуці-метелику, картатих гольфах, дивився на Юрка уважними очима. Старий любив хлопця за енергійність, веселий, дотепний характер і завжди був радий зустрічі з школярем.
— Тоді проси всіх до хати,— сказав.
— Я хотів би зразу розповісти вам, чого ми приїхали,— зам'явся Юрко.
— То, може, не на дощі?
Микола Петрович теж вийшов із машини, попрямував до хвіртки.
— Знайомтесь, будь ласка, дідусю. Це мій тато.
— Дуже приємно,— мовив артист і ступив крок уперед.
— Так ось ви який,— усміхнувся вчитель, простягнув руку,— добрий звабник дитячих сердець... Радий зустрічі.
— Прошу вас,— показав господар у бік ганку і, коли вже стояли під накриттям, продовжував.— Не знаю, чи добрий, але діти мене не забувають, спасибі. Одні, як ось Юрко та Жорик, ходять у хвіртку, інші полюбляють через паркан. Змушений був огородитися цегляними стінками. Бо, знаєте, у мене звірі, хоч вони й грамотні, та все ж чотириногі, на непроханих гостей часом сердяться.
Артист, видно, був із говірких, товариських людей, енергійно жестикулював, поглядаючи на гостей сірими очима.
— Так я хотів сказати, дідусю,— нагадав несміливо Юрко,— чого ми приїхали.
— А хіба ж я не здогадуюсь! — поклав старий руку школяреві на плече.— Скучили за Яшиком, Бірюком, Максом та всіма іншими моїми домочадцями. Але вони за вами теж заскучали не менш, ніж я.
— Ну,— знітився Юрко,— воно, звичайно, так... Але є ще й інше...
— Ходімо до хати, та й розкажеш усе. Клич і Жору з машини.
— Там не тільки він,— мовив, хвилюючись, Юрко,— а ще й лосеня... у багажнику...
Артист, почувши те, зупинився, повернув голову:
— О, це новина! Звідки ж воно у вас?
Хлопець розповів. Старий зиркав то на батька, то на Юрка, усміхався:
— Значить, ще одного нахлібника ти, Юрку, вирішив підкинути мені! Ну, та про це потім, а зараз давайте швидше випускати невільника на волю... Він же задихнутися може...
І пішов відчиняти ворота.
Батько загнав машину на невелике подвір'ячко, що впиралося в розлогий цегляний сарай, критий червоною бляхою. Обабіч дворика росли квіти, далі — кущі, за ними фруктові дерева.
Микола Петрович сердився на сина і його дружка. І хоч стримувався, все ж тепер, як розв'язували лосеня та виймали з багажника, сказав:
— Різки б на вас, хлопці, треба за цю витівку, та шкода, що нема де взяти. Стільки клопоту завдали. Та ще й у дощ.
— Нічого,— заспокоював його дідусь Тото,— у мене для всіх місце є.
За кілька хвилин лосеня вже переступало поріг хліва. Юрків батько теж зайшов туди. Досить просторе зі стелею та вікнами приміщення було всередині побілене. Двома рядами попід стінами стояли клітки, розділені проходом,— одні менші, другі сягали до самої стелі,— заселені звірами.
— Приймайте гостя! — гукнув дідусь голосно.
Бурий ведмідь, віслюк, поні зацікавлено визирали крізь грати.
— Мої домочадці,— мовив господар, звертаючись до Миколи Петровича.— Пройшов я з ними мало не все життя. Тепер, коли вже на пенсії, пора б і розлучатися нам... Але як? Вони мені стали просто рідними. От і доживаємо віку гуртом. Всю пенсію витрачаю на їхнє утримання.
— Дідусю,— вигукнув гаряче Юрко,— але наше лосеня ми годуватимемо і доглядатимемо самі!
Артист усміхнувся:
— Знаю, які ви помічники... Гарячі та беручкі, але швидко холонете.
Пройшовся поміж клітками, зупинився біля крайньої, просторої:
— Отут колись жив верблюд Лінус. Його вже немає, квартира пустує. Так що можемо видати ордер новому поселенцеві.
Юрко із Жорою завели туди лосеня, а Микола Петрович все ще розглядав звірятник. В кінці його громадилася ціла купа реквізитних ящиків, на боках яких були понаклеювані різноколірні великі етикетки з написами: "Тото".
Вчитель приглядався до всього того, поки господар із хлопцями клопоталися біля малого новосела.
— Ми вже даємо йому,— пояснював Юрко,— молоко і траву...
— От і позичимо на перший раз у поні,— казав дідусь.
Потім артист запросив гостей до хати. У вузькому коридорі, стіни якого були завішані цирковими афішами, вгору вели круті східці з перильцями. Простора зала, куди вони зайшли, нагадувала справжній музей. На стінах — фотографі! циркового манежу, клітки найрізноманітніших форм і фасонів, на столику — макет залізниці, в шафі із заскленими дверцятами — книги. Та не це вразило Миколу Петровича.
— Добридень! — крикнув хтось чудним гугнявим голосом.
— Здрастуйте,— озираючись по кімнаті і нікого не бачачи в ній, відповів учитель.
— Здоров, Лорі! — гукнув весело Юрко і підняв руку, спрямувавши в бік кліток, що висіли на стіні.
Тільки тепер батько помітив у одній із них на перекладині різноколірного папугу.
Юрко підійшов ближче до клітки, запитав:
— Ти не скучив за мною, Лорі? Правда, не скучив?
— Скучив! Скучив! Скучив! — тричі повторив птах.
Усі засміялись.
— Ми в селі не раз згадували вас,— озвався Юрко.— Там гарно, дідусю. Коли б оце ви з усім звіриним сімейством приїхали в лісництво. Яке б то свято було для школярів.
— Я радий би, Юрку,— зітхнув дідусь,— та на старості людині важко мандрувати.— Він повернувся до Миколи Петровича, додав: — Мені ж уже, скажу вам по секрету, дев'яносто літ.
— Та що ви? — здивувався вчитель.— Я б ніколи не дав більше ну принаймні семи десятків.
— Хе-хе,— засміявся артист,— і дуже помилилися б, дорогий мій. Правда, я й сам не відчуваю свого віку. А все — дякуючи їм, моїм звірятам... Коли в тебе любе діло і ти віддаєшся йому сповна, старість відступає. Але трудитися треба на повну силу! Захоплено! Так, видно, вже збудована кожна клітина нашого тіла. Вона живе тільки до тієї хвилини, доки працює. Безділля для неї — смерть... Повірте мені...
Користуючись хвилиною, коли батько та артист замовкли, Юрко сказав:
— Ти не думай, тату, що це вже і все тваринне сімейство дідуся Тото. Там, на першому поверсі, є ще одна кімната.
— Бачу, вам нетерпеливиться і туди побігти,— усміхнувся господар,— то йдіть, а ми спустимось трохи пізніше.
Залишившись із Миколою Петровичем на самоті, старий запросив сідати і сказав:
— Зерно найкраще закладати в грунт рано навесні. Добре, коли захоплення якимось ділом приходить до людини в дитинстві. Я звірятами почав цікавитись ще малюком. Служив у аптекаря "хлопчиком". Найчастіше доводилося мити різні пляшечки, баночки тощо. У хазяїна в підвалі було багато пацюків. Аптекар кидав туди на ніч здоровенного кота. Щоразу там відбувалися страшні побоїща. Коли ранком відчиняли двері, на підлозі лежала купа пацюків, але й кіт був увесь у ранах.