Він за руку привітався з батьком і показав пальцем на листа: "Як? — "Добре",— відповів отець Новачук.
Того чоловіка я перший раз бачила. Вони довго розмовляли, про що — нема рації розповідати, та й не все я тоді втямкувала, зате отець Новачук піднісся в моїх очах до могутнього посланця якихось невідомих сил, що ночами скликає на таємні розмови своїх спільників.
Мама ніколи не захопила мене в хвилини підглядання за отцем Новачуком, але про щось здогадувалася і не давала мені спокою. Іди туди, принеси те, подай... Я звиха-лася з досвітку до опівночі. Я відчула, що мама мене ненавидить. Вона цього не показувала, то була стримана, вишколена жінка. Та вже коли я підбула, сімнадцять, вісімнадцатий, коли я відкрила, що гарна з себе, бувало, оглянуся раптом, а мама проводжає мене таким недобрим
ПОГЛЯДОМ!..
Марселла була років на три старша за Марту. Налита тілом, з пишними грудьми, приємна обличчям жінка. Лиш у лінії міцно, по-чернечому стулених губ було щось таке, що відштовхувало. Може, до цього призначилися нервові напади, про які Марта чула під час Марселлиних перемо-вок з сестрою. Якось, проводжаючи гостю, Марселла зітхнула: "Ой, боюся. Не дай Господи, параліч скує". Сестра її зацитькала, та швидше для того, щоб самій бути спокійною.
Коли ще вони мешкали в одній кімнаті, якось Марселла вночі попросила Марту відтерти їй одубілі ноги. Марту пронизав холодний струм, коли вона торкнулася Мар-селлиної голінки. Вона досі відчувала на кінчиках пальців ту крижану непорушність. У Марти пробудилась іскорка жалю до цієї жінки.
"Може, через страх окалічіти вона така невблаганна? — подумала собі. — Вона повинна б бути вдячною, Юліан набив немало мозолів, споруджуючи їй "покій". Чи боїться, що приємна з себе дамочка стане свідком її нещастя? Марселлина сестра за мідяки працює на паперовій фабриці. Чи не хоче Марселла взяти її до себе, щоб мати поруч близьку людину/.."
— О, коли мені було вісімнадцять, на мене задивлялися! —сказала Марселла після паузи і навіть осміхнулася. — Сусідки раяли женихів, та мама відмовчувалась. Хлопцям заповіла дорогу до хати, і я лишалася в темній цноті аж до того самого вечора, як...
Тепер Марселла заніміла надовго, ковтаючи сльози, намагаючись зовладати з тремтячими губами.
Не знаю, чи завважили ви, пані Марто, хлопчиська, що часто стовбичить під штахетами. Років йому шістнадцять-сімнадцять. Майже дівоче личко, ластовиння, зухвалі очі. Намагається щезнути, коли виходжу з дому. Чого воно лазить? Я проти нього — стара. Плентається... Я, здається, ниділа з розпуки, коли на мене не звертав уваги отець Новачук, а воно — веселе. Що це таке, пані Марто? Могла б подумати, що ходить вашими слідами. Але він тут з'явився до вас. Стежить за кимось? Ні, бо він тут плентався, коли я працювала в начальника секретної служби і була поза підозрінням. Що це, пані Марто? Любов? Може таке бути? Я в такому віці тільки-но здогадувалася про дещо. А зрозуміла що до чого аж того дня, як забаламкала на хресті якимись чужими, ніби виваженими ногами... Ви втомлені, я вас мордую... Ще кілька хвилин, пані Марто.
Коли я заходжу до вашої кімнати, пані Марто, я втуплююсь у ваш, як ви кажете, "фаетон" і бачу на купі шафу, сервант, виджу все таким, яке воно було перше. Отак би я хотіла побачити світ заново. Маю якісь гроші, кам'яницю, а життя — нема, перед моїми очима — брудне звалисько. Може, того я не можу почувати себе нормально в стосунках з чоловіками. Вибачте... Я наглію. Я хочу, щоб мене брали силоміць, рвали тіло, краяли мотуззям. Але я не доказала вам, як таки знайшла рідного батька. Тільки принесіть мені, пані Марто, холодної водички.
На раптове світло засидженої мухами жарівки уздовж стіни мовби посхоплювалися з поличок пляшки з мікстурами, банки, коробки, грілки, губки. До носа вдарив гострий запах якогось відвару.
Марта ніколи не бувала в Марселлиній кухні, її здивувало, що Марселла обходилась без начиння. Горщик, миска, горнятко, ложка і виделка, уламок ножа, вищерблена чарка. Все займало краєчок застеленої газетою плити. Ні столика, ні табурета, відро — у віконній ніші, на стіні — величезна балія, і повен кут, цілий стіжок, старих калош, ступанців, валянок і чорних пожмаканих котом панчіх.
Марта зачерпнула води і швидко вимкнула світло, наче підглянула щось сороміцьке. Вона не могла повірити, що одна людина за один рік зносила стільки взуття.
Марселла, стоячи на ліжку, підливала до лампади товщу.
— О, дякую. Я набираю на ніч повну карафку води, але вона вже степліла.
Перед Мартиними очима ще стирчала гора Марселли-ного взуття. Вона сприймала Марселлу підсвідомістю, як гру актора у виставі, на яку запросили в знак примирення.
— Потому наберете мені ще свіжої.
"Коли в людині вбити волю до життя, вона переселяється у фантазію, в підпільний світ. Коли народові нав'язують абсурдні порядки, він непомітно створює державу в державі. Людина і антилюдина, сім'я і антисім'я, суспільство і антисуспільство... Юліан сприймає все це розумом. Горе тому, в кого чутливе серце... Можливо, це дивовижне "анти' покликане еволюцією? Нас" все-таки не влаштовує "підпілля". Одібравши туди все, що нам до душі, ми рано чи пізно знаходимо нагоду зробити ілюзію дійсністю. Марселла вирішила "висповідатися". Вона жадає збутися своєї тіні..."
Отець Новачук несподівано занеміг. Мама ходила нудна і сердита. Ночувала в попівських покоях. Того року випав глибокий сніг. Ідеш стежечкою між мурами снігу, над головою хриплять вітри. Якось вранці небо нараз зжовкло. Сніг припав товстим шаром пилюки: казали, що десь у степах буревій стриже землю. Пилюка просочувалась крізь найменші щілини, липла до тіла, шкрумтіла на зубах. Сподівалися неврожаю, чекали війни. В церкві не правилося. Люди сходилися щонеділі на проборство, стояли гуртами під тинами і гомоніли про всілякі нещастя.
Вночі ураган перекинув конюшню. Я носила повну голову жахів і подумала, що почалась війна. Загуркотіло, дах шпурнуло в річку. Я метнулась за мамою. Розшукала в комірці: вона спала на ослоні не роздягнувшись, сінник замість подушки, і кожух — замість ковдри. Моя мама, як жебрачка, валялась у комірці, стерегла попівське добро. Я тихесенько обійшла покої. Отця Новачука не було дома. Отже, брехня, що він нездужає.
Свята і неділі, коли в церкві не правилося, повторювалися все частіше. Навесні в отця Новачука гостювали якісь люди, потому кілька осіб стало жити постійно. Він був веселий і привітний. Я допомагала мамі куховарити. Він зчаста позирав на мене, і я мало не квилила від щастя. Нараз завжди гамірні покої стихли. Я подивилась у вікно. Поліцаї...
Трус, людей, що перебували в священика, заарештували, його самого побили. Це сталося в суботу. Вранці в неділю отець Новачук з синцями під очима відімкнув церкву. В один мент зійшлося все село. В церкві стиск, ніде голці впасти. Він піднявся на амвон. Боже, як він промовляв!.. Катари, пані Марто... Ви чули про такий народ? Так, жили десь у Франції. Катари... Це слово стільки літ дзвенить у мені, що мені здається, ніби я народилася з ним... Отець Новачук сам на себе не схожий, і голос інакше звучить. "Світ існує вічно, він не має ні початку, ні кінця..." Пані Марто, подайте мені молитовник. Ось його проповідь записана. "Земля не могла бути створена Богом, бо це означало б, що Бог створив порочне... О, якби ви послухали, пані Марто! "Хрест не символ віри, а знаряддя катувань". Боже, як це було сказано! Як це потрясло всіх, приголомшило. Я впала на коліна і заплакала. Прочитайте, будь ласка. Тільки — про себе..
Марта перебігла очима конспект проповіді. У гімназії поширювався таємний лист про трагедію катарів. Марта ще пам'ятала фразу, яка її тоді сколихнула, але згодом випорожніла і лишилася беззмістовним зрощенням: "Ми вірні законові кохання і добра, тоді як святителі погрузли в розкошах і розпусті".
Любов, праця, віра в земну справедливість... Отець Новачук сумлінно охарактеризував звичай і побут катарів... Зграя хрестоносців, зграя злодіїв (ідеологічні наїзди завжди ведуться за участю темних сил) продовж шістдесяти років плюндрували непокірних. Здолали, та катари знову збунтувалися. Криваві зброярі Христа вбивають кожного другого, та марно, катари не схиляють голів.
Грабунки, пожежі, смерть. Ґвалтують жінок і дівчаток, ріжуть паси на тілі... Після багатолітньої різанини частина катарів пристала до найсвятішої Римської церкви. Але й цих тлумлять. "Святий отче,— звертаються до посланця Папи.— Як відрізнити вірних катарів од невірних?" Легат, смердюча воша, відрік: "Усіх убивайте. Бог своїх упізнає..."
У церкві Святого Назарія стікають кров'ю сім тисяч пошматованих людських тіл. Горить місто. Стогін між руїнами фортець. Ще лишився Монсегюр. Сюди зібралися філософи і вчителі, будівничі, лікарі й астрономи. Люди, що становлять голову народу, але які не вміють орудувати мечем. На захисті їх — тільки сто воїнів. Одначе десять тисяч опанцерованих хрестоносців не можуть взяти Монсегюр протягом цілого року. Та ось добили останніх воїнів, тим, хто лишився за мурами, святі отці пропонують зректися віри, порушивши основний її заповіт,— пролити невинну кров, нехай навіть собачу. Під фортецею розвели величезне багаття, на якому живцем згорять ті, хто не зречеться вітчизни. В присмерку двісті п'ятдесят сім чоловіків і жінок, які уціліли після довгої облоги, урочисто сходять під мури фортеці і тінь за тінню зникають у полум'ї. Ні стогонів, ні прокльонів...
— Отець Новачук, ваш батько, зрікся сану? — запитала Марта.
— Він зневірився. Його заарештували б, та доки отримали дозвіл митрополита... За ним приїхали через два дні.
— Він пішов з села?
— Так. Ще був на вечірні, але вже не правив: попрощався з людьми, сказав, що в людей, які в щось здатні вірити, нема половинчастого виходу. Він сказав: "Я думаю, що згодом ви без сорому будете згадувати священика, який вирішив служити людям на засадах непідробної істини". Я наздогнала його в полі. Він простував через лан з мішком через плече, в звичайній куртці і в солом'яному капелюсі. Я покликала його. Він зупинився, постояв, тоді рушив до мене. Очі його були спокійні, та, коли він пригорнув мене до грудей і промовив: "Прости, донечко",— на них набігли сльози.
— Ви більше не зустрічалися?
— Я хотіла його підпровадити.