Я повинен був залишитися там, на "висоті". Врешті-решт командир полку вирішив, що капітан збожеволів, і відправив його в супроводі санітара до шпиталю.
У той час у польовому було нелюдно, і хоча капітан справді не зазнав жодних поранень чи контузій, Ульяш усе ж таки залишив його на дві доби як легко контуженого, відчуваючи, що той знаходиться на межі виснаження. Капітан провів у госпіталі дві ночі й обидві проплакав. А на всі спроби поговорити з ним, наче заклинання, проказував: "Як же це могло статися? Це ж несправедливо! Але й до самогубства я теж вдаватися не можу, я ж кадровий офіцер. Це було б ганьбою, яка впала б на весь наш рід. Просто це несправедливо: я теж повинен був залишитися там".
У госпіталя одні вважали, що капитан таки справді з'їхав з глузду, інші цинічно кидали: "Суду боїться, наш офіцерик; уся бої відсидів у бліндажеві, а тепер тремтить". Ще інші дивувалися: "Ото дурінь! Вирвався із пекла – і тішся. А там уже – що буде, те буде". Одне слово, говорили різне. Проте найвиразніше Ульяшеві запам'яталися слова старого хірурга Бородатюка:
"Невже ви не розумієте: це ж у ньому заговорила професійна честь. Кадровий військовий, потомствений офіцер, батько якого був офіцером царської армії в третьому коліні, і добровільно перейшов на службу в Червону Армію. Як офіцер, він не мав морального права лишатися живим, коли вся його рота загинула. Згідно з військовою традицією, повинен був продовжувати бій сам, і загинути під час нього. Та коли вже вцілів й опинився у шпиталі, то стрілятися не має права, тому що таке, самострільне, самогубство вже розцінювалося б, як своєрідне дезертирство, а отже — як військовий злочин. До речі, дозволю собі нагадати, колеги, що й у нас теж існують професійна честь і професійна етика. Шануймо ж їх!"
Так от, хірург Ульяш твердо знав, що морального обов'язку вмирати разом із пацієнтом – ні лікарський кодекс, з його "клятвою Гіппократа", ні професійна честь медика – не передбачають. Але все ж таки відчував, що муки сумління, які гнітять його зараз, пов'язані саме з тим, що не зумів урятувати морського піхотинця, який справді повірив, справді сам себе переконав, що вони, двоє фронтовиків, утримають свій останній рубіж, отож і доля їхня мусить бути однаковою. Проте головна його провина все ж таки полягала в тому, що не зумів урятувати Горана. Нічого не вдієш, іноді людина повинна боляче переживати навіть свою цілковиту безпорадність.
Ульяш вийшов із човна і крутим брунатним схилом піднявся на пагорок, що райдужно зеленів край острівця. По той бік річки, на одному з рукавів її, сіріли під яскравим надобіднім сонцем руїни млина, що здавалися звідси руїнами якогось середньовічного замку. Дещо далі, на правому березі, марив давниною куток села, що обачливо зупинилося на високій сідловині, не наважуючись спускатися до ріки, яка, мабуть, не раз підступно виходила з берегів; а за ним, у верховітті дерев, зблискувала срібляста банька церкви, ніби вморожена в холодну блакить неба "літаюча тарілка".
Зараз Ульяш дуже шкодував, що так не побував тут разом із морським піхотинцем – адже така чудова місцина. Острівець витворився невеличкий, метрів із двісті завдовжки та метрів із двадцять завширшки. Колись він, напевне, був порослий дубами, але від тих часів посеред цієї тверді залишилися тільки два столітні дуби, мовби два брати-господарі, що прискіпливо оглядали поближній обшир, з усіма його затоками та річковими вигинами, острівцями-мілинами та невеличкими рукавами. Поблизу тих дубів ще й досі видно "рубець", що лишився на місці неглибокого окопу, край якого стояла колись землянка. А неподалік, біля підніжжя скелі, виднілася печера.
Влітку сорок третього під тими дубами, і поблизу печери, прийняли бій зо два десятки партизанів, рештки загону, що, прорвавши кільце оточення, пробилися на острів через обмілілий рукав. Відомо, що ті двадцятеро протрималися на острові до вечора, проте врятувався тільки один із них. І цим партизаном був нині "відставний рибалка" дід Куня.
Ульяш так і не довідався, чи розповідав про це дід Куня десантникові. Мабуть, ні, тому що й сам хірург почув цю історію випадково, і то не від рибалки, а від сторонньої людини. Сам дід Куня чомусь не любив пригадувати подробиці того острівного штурму німцями та поліцаями. А дарма, десантника цей острів і ця історія, безсумнівно, зацікавили б. Уже хоча б тому, що в якихось рисах своїх вони нагадували історію його власного порятунку – на болотному острівці, посеред степового озера.
Хірург іще раз окинув поглядом навколишній краєвид, що відкривався з пагорба, і подався вглиб острівця. Цей річковий "ноїв ковчег" одразу зреагував на появу людини: залементувало птаство, протаранив частокіл бузку старий вгодований заєць, що, напевне, забіг сюди взимку і прогавив льодохід; просто з-під ніг виприснула довжелезна гадюка. Вже чого-чого, а гада тут розплодилася величезна кількість, і, можливо, це була одна з причин того, що серед молоді знаходилося мало охочих ставити тут намети, палити вогнища чи хоча б просто загоряти. Якщо це справді так, то зміїв можна вважати хранителями незайманості цього острівця.
Ульяш дістався дубів й увійшов у мілкий напівзасипаний окоп, на бруствері якого валялося випотрошене гніздо. Він стомився. Як же по-сатанинському втомився він за ці дні. Доки десантник жив, він теж тримався, теж, як і морський піхотинець, перед кожною зустріччю бадьорився, щоб відбути задуману ними гру до кінця.
Хірург присів, відкинувся на стіну окопу, і гостро відчув, як умовність його сприйняття ситуації з Гораном зникає, натомість з'являється усвідомлення того, що він справді в окопі, а по обидва береги ріки, і вже навіть десь там, на побережжі острівця, — на нього чатують вороги. І залишився він у цьому окопчикові один-однісінький.
19
Наступного, недільного, дня Ульяш знову вирішив сісти на весла. Ці виходи на човні чимось нагадували йому нездійсненну, а проте наполегливо нав'язувану фантастами втечу від реального буття. І йому вже навіть спало на думку, що варто було б перетворити свої "далекі плавання" на своєрідну традицію.
Цього разу скеля Яничара червонилася під промінням вечірнього сонця, і була схожа на далекий бакен. Просто на неї, як на орнітологічний дороговказ, летіла ще одна, напевне, остання цього осіннього дня, пташина зграя, що теж, мабуть, поспішала дістатися плавнів.
Хірург приплив сюди, щоб побути в самотині, помилуватися річкою та відпочити від усього, що день при дневі неминуче обсідало його у лікарняних палатах. Йому здавалося, що тут, у човні або на острівці, його життя підкоряється тільки плинові ріки, і саме плинуло не за звичними законами дня і ночі, а за законами течії, законами весняної повені чи літньої засухи; відтак і він теж ставав одним з острівців ріки, грудочкої землі поміж двома берегами.
Тепер він справді шкодував, що не зміг побувати на тій горі разом із морським піхотинцем. Хоча й розумів, що піднятися до нього на гору приреченому десантникові було б дуже важко.
Течія нарешті відірвала човен від острівця і погнала його слідом за зграєю до села. Цвинтар Ульяш поминув, так і не торкнувшись весел, ніби завмер у хвилині мовчання. З десантником, що поліг на останньому своєму плацдармі, можна було прощатися і в такий спосіб – посеред річкового плину, у мовчанні...
Захоплений думками, він навіть не здивувався, побачивши біля підніжжя гори Марію. Неначе так і повинно було статися: в мить мовчазного прощання, із сивого мороку та перших зачинків місячного сяйва обов'язково має зринути перед його човном постать цієї жінки.
— Тобі не страшно тут, Маріє? – запитав її хірург, щойно човен м'яко виповз на прибережну мілину. І, лише почувши власні слова, збагнув, що запитує про страх не стільки перед ніччю, скільки перед долею. Чоловік, якому, вважай, під шістдесят, має право і на таке запитання.
— Ні, лікарю, — якось одразу зрозуміла його Марія. Чому з жінкою, що з такою дивовижністю уміє розуміти тебе, доля зводить під кінець віку? – Не личить нам із тобою лякатися. Та й чого? Життя – воно і є життя…
Ульяш вийшов із човна, наблизився до Марії і ніжно, лише кінчиками пальців, торкнувся її щоки. Проте жінка перехопила його руку і потерлася щокою об долоню. Потім вони сиділи у човні, який уже нікуди не плив, і лікар невміло цілував гарячі, ледь солонуваті вуста її, бентежачись, що забув, як це робиться, неначе ніколи в житті не цілував жінки. Він цілував її, боячись, що Марія ось-ось відштовхне його, вигукне: "Годі!", і скаже, що це востаннє, коли дозволила торкнутись себе.
— Як ти здагадалася прийти сюди? – запитав, тілом прикриваючи її від холодного вітру, що раптом повіяв із північного заходу, з верхів'я ріки.
— Навіть не знаю, Романе, — вперше за весь час знайомства назвала його по імені. – Чесно кажу: не знаю. А потім, трохи помовчавши, додала: — Осінь уже, пізня осінь…
Ульяш пригорнув її, укрив полою піджака, і глянув на гору. Обійстя звідси не видно було, і ніщо інше не свідчило, що вона обжита. Освітлена місячним сяєвом маківка її здавалася далекою і незайманою. Ульяшеві не вірилося, що Марія коли-небудь зважиться піднятись на неї, щоб назавжди залишитись у його хатині. Він надто любив цю жінку, щоб так легко повірити в подібне завершення їхнього знайомства.
— Невже ця осінь – вже наша, Маріє?
— Та вже ж нібито й час.
-Тоді нехай так і залишається нашою. Може ж хоча б що-небудь у цьому світі належати нам обом одразу? Хоча б оця подільська осінь.
— Але це вже й наша осінь, Ульяше…
— Тобі ще не варто думати про це. Та й поки що по-справжньому відчуваю осінь лише я. Отож давай не будемо про неї. Просто ми з тобою прийшли до Горана і ріки, помовчати утрьох – про десантника і нашу з тобою осінь.
-Ульяш знову побачив над рікою птахів і подумав, що мабуть, помилився гадаючи, що ота, надвечорова, зграя лелек була останньою. Втім, можливо, то пливли у вечірньому небі інші птахи, або, може, їх і зовсім не існувало, бо насправді у високому, сповненому місячного сяйва, небі пропливали хіба що тіні тих лелек, що відлетіли з вечірньою зграєю; або й тих, що відлетіли в ірій колись давно, а міраж над річкою – всього лиш згадка про них, яку час од часу відроджує у своїх глибинах подільське небо.