Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:
– А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…
– Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.
– Якось самотньо стало.
Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…
Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…
Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…
Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:
Ніна:
– Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…
Дмитро:
– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?
Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:
– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.
Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.
IV
Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.
Галину Петро розважав:
– Ет, кинь журитися, ще будуть…
– А Павлика не вернеш.
– Спорудимо.
Стали прощатися, як щось постукало.
– Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.
– Звідки? Чому не писав нічого?
– Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.
– Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.
– Ні, – відповідала та.
– От, чому стоїте, заходьте.
– Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.
– Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.
– Галинина фантазія, так краще, – каже.
Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.
– А чому б нам у степ не піти.
Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.
– Тут на хвилину, в одне місце.
Коли всі сховалися за рогом, на цвинтар побіг, серед зелені ледве розшукав. Могила завалилася вже, і чудно стало, що там під землею вона, – Катерина.
– Катю, Катю! – покликав.
Сів на могилу, зірвав квітку обережно сховав.
Наздогнав аж за містом. Сміялися, про щось змагалися.
– Про що це ви?
– Та от надрукував він, Петро це, свою поему і носа тепер угору дере.
– Та кинь, у мене зуби болять.
– Нічого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.
– А ви зовсім не змінилися, – сказав Михайло.
– А ти зовсім інший став, Михайло, ніжний якийсь…
Далеко внизу блакитною стрічкою біг Дніпро. Сіли.
– Як же ви? Розказуйте. Коли я їхав, мені здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де?
– Вмер… – тінь пройшла, а Петро:
– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?
– Ще не закаялися?
– Ні.
Надвечір сиділи в Галини.
– Що роблять хлопці?
– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.
– Так. А Данило?
– А Данило одружився.
– Що ти, Марійко?
– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.
– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.
Михайло розвернув перший зшиток. Там було:
Гармонія і свинушник (Повість).
Комсомолу з тривожною любов’ю.
– Читай, читай!
Михайло почав:
"Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:
– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.
І проходить або вмирає…
Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.
Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.
Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:
– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.
Вже сонце сходить і золотить обрій!
Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:
– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.
– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.
Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:
– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.
Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.
Зустріньте ж сонце вартими сонця.
Руйнуйте саж!"
Михайло закрив зшиток. Було тихо.
Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.
Михайло перегорнув кілька сторінок.
"Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна".
Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.
А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:
"Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.
Ми краплини в морі світового руху,
Ми загинемо – зорі не згаснуть, —
Дай свою кріпку, товаришу, руку —
Ми безсмертні в руках всесвітнього гасла.
Ідемо ми всі ряд за рядом, —
Хай поляжуть перші колони,
А над нами безмежне небо,
А над нами зорі червоні…
Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.
Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.
Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.
Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.
Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.
Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод і через це чомусь неминуче захворію.
Погано те, що і я за ним слідкую. Я знаю, що він теж голодує, і мені боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всі люди чужі ще один одному, а так хочеться тепла.
Як багато у нас таких, що гадають, нібито все досягнуто. Як багато обмежених і задоволених цілком.
Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка "береже свою невинність" (яке слово паскудне), – міщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Леніна.
Читаю – і тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться іноді голову об стіну розбити.
Так багато думок, а зловити важко.
Вчора запитала Михайла: чи пішов би він за мною на край світа. Відповів, коли б дали потрібну для цього відпустку, то може й пішов би. Я, врешті, дуже рада, що у нього є щось інше, крім мене.
Сталося те, що мусило статися. Мені було лише неприємно… Більше цього не буде.
Знов нападає на мене Михайло за "песимізм". І як він не розуміє, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокійним… Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на "песимістів" гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.
Знов він не розуміє мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немає любові до ближнього. Я просто задихаюся. Хіба може істота, яку труять хлором, почувати себе спокійною?
Марійка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дівчина.
Так весело дивитися, як у степу перші проліски глянули і дерева вже розпускаються. Я не люблю акації, вона зеленіє, коли весна проходить.
У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навіть в щоденникові написать сором.
І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в наші часи треба любити, як личить, з усіма подробицями, бо не мала ж я й добре розумію все… Так іноді хочеться кричати від болю.
Стіна. Хіба можна спокійною бути, коли знаєш, що обійти не можна цю стіну, а зруйнувати, ще не зруйнуєш. Так часто уявляється мені наша любов.
Михайло радить підкопуватися – загинеш ти, пройдуть інші, прокопають далі, заб’ють динаміт і зірвуть.
Зірвуть цю сім’ю, цей побут проклятий.
Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стінку, Михайле, та тут темно… Так дивує мене іноді твій спокій. Невже тобі байдуже?
Відсвяткували перше травня. Ішов натовп, і я розпускалася в ньому і разом робилася все більшою й більшою, а ноги мої йшли в такт з усіма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зірвав якийсь хлопець і начепив на свого кашкета.
Порожньо. Ходжу в степ і відпочиваю там.
Здається, що повинен от-от десь загусти бубон і в єдиному такті повинні злитися люди, земля і небо.
Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.
Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пізно вночі. Михайло тримається тихо, а я напружено чогось чекаю.
Коло дитини доводиться ходити й мені, бо Галина не вміє. Михайло сердиться, мені здається, тому, що я йому мало часу віддаю через це.
Зараз можу спокійно писати. Як вихор вдарив у груди й ніжність розлилася по всьому тілі. Чудне почуття: так ніби я за щось була йому вдячна.
З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Він, здається, зрадів. Він боявся, боявся, боявся…
Як я можу мати від нього дитину? Коли б він про гроші на аборт мовчав.
Здається, кінець…"
Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полум’ям спалахнули дрова.
Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.
А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.
По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе… Коли очутився, то відчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер і в ньому кожний рух, кожний біль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що ніби весь світ він прийняв у серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.
У хаті було темно, й відблиск грав на стелі й на стінах.
Ще раз забився вогонь, хотів стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то він, прочитавши рядки, схотів вирватися зі своєї в’язниці…
Сильним протягом розривало останні шматки паперу, і нарешті від Катерини Ласко нічого не залишилося…
А на дворі була весна.