Бевзь став на підлогу і зробив кілька кроків. Його п’яти пружинили, як м’ячі. Підлога рипіла і вигиналася.
Він сів на тумбу. І раптом згадав:
— Неподобство!.. Вони пішли, не проспівавши "чики-брики!"
— Я вам проспіваю, наш найрозумніший! — сказав ЗСБ.
Він проспівав. Бевзь трохи заспокоївся. І ось уже чулося його чавкання.
Антошка виліз із ями і наважився вистромити голову з-під ліжка.
Що то було за створіння! Це був велетенський рожевий мішок із салом. Навіть кілька мішків. Ноги й руки були як чотири мішки з салом. Пальці були як торбинки, міцно набиті салом. Живіт — справжня гора.
Кругла голова була накрита копою рудого волосся. Воно звисало на очі, як це бува у волохатих собак. А самі очі так запливли, що від них лишилися тільки дві вузькі щілини.
ЗСБ метушився навколо нього і лопатою кидав йому їжу до рота. Бевзь ковтав, не розжовуючи. За півгодини він з’їв п’ятнадцять відер суниць із пташиним молоком і запив діжею суничної наливки. Нарешті ЗСБ витер його простирадлом і вибіг із кімнати.
Антошка підхопився на ноги і оббіг навколо Бевзя.
— Руки вгору! — закричав він. Очі-щілини ворухнулися, паща роззявилась.
— Ти хто? — зітхнув стомлено Бевзь.
— Я Антошка. Я один із Отих Самих Трьох! Гора стривожено заворушилася.
— Ти чого виліз із ями? Лізь назад!
— Не полізу.
— Я ваш найрозумніший! Ти повинен кричати "чики-брики!"
— Шукай дурнів кричати тобі "чики-брики!". Руки вгору!
— Чого ти причепився? Я не можу підняти руки вгору. Я ніколи не підіймав руки вгору. Вони у мене важкі!
— Зисиби! Зисиби! До мене!.. — загукав він.
Вбіг ЗСБ.
— Чики-бри… — побачив Антошку і подавився словом.
Антошка про всяк випадок ударив ЗСБ у вухо і наказів:
— Ану берися — відсунемо ліжко!
Поки Бевзь віддихувався від суперечки, Антошка і ЗСБ відсунули ліжко від ями. Потім хлопчик наказав бевзику стати в куток і не ворушитися. Бевзь П’ятий опам’ятався:
— Ні, Зисиби, ти якраз ворушися! Біжи і клич сюди бевзиків!.. Аж п’ять! Ні, більше! Більше, ніж п’ять!..
Антошка глузливо спитав:
— Може, сто?
— Правильно, сто! Якраз сто! Зисиби, біжи і поклич сюди сто бевзиків! Нехай вони його вкинуть назад до ями!
ЗСБ зрушив з місця, та Антошка перейняв його.
— Стій, кажу, і не ворушися!
ЗСБ став. Бевзь зітхнув так, що застогнали шибки у вікнах. Він звівся на ноги. Підлога зарипіла і вгнулася.
— Я сам тебе туди вкину! — рушив він уперед. За своїм животом він не бачив підлоги.
— А не вкинеш! — Антошка відбіг у дальній куток.
Бевзь сунув на нього і поволі підіймав руки, щоб ухопити втікача. Товсті пальці тремтіли від нетерплячки. Але Антошка, як сонячний зайчик, майнув під його ліктями. Він підбіг до ями і зазирнув униз:
— Братці, побережіться, зараз щось упаде.
— Ати-бати! — донеслося знизу. — Ми готові!
Весь будинок тремтів, ніби тут ціле стадо слонів витанцьовувало польку. Бевзь засапався. А хлопчик перестрибнув через яму, присів, щоб Бевзь його не бачив, і ще голосніше крикнув:
— А не вкинеш!..
Той заревів, кинувся на голос і… проваливсь у яму.
Та не полетів. Його живіт застряв у отворі. Тоді Антошка гукнув ЗСБ, і вдвох вони сяк-так проштовхнули його вниз.
Спочатку той сунувся поволі. Він скавулів од страху, його живіт рипів об слизьке каміння. І тільки внизу, де яма була ширшою, зірвався, вереснув і гепнувся на дно.
— Солдати! — покликав Антошка.
— Ати-бати! Порядок! — відлунило знизу.
Радники хочуть яйця-райця
Тепер треба було взятися за ЗСБ. Це було дивне і неприємне створіння. Височенький хлопчик, навіть вищий за Антошку. Вгодований, але майже без м’язів. Голова велика, як у всіх бевзиків, поросла сірим коротким волоссячком. І як у всіх бевзиків — білі очі з чорними цяточками зіниць.
На обличчі — ніякого виразу, в очах — нічого схожого на думку.
— То хто ж ти такий, Зисиби чи як там тебе?.. — сказав Антошка.
— Зразковий Стопроцентний Бевзик. Мене виховав сам Бевзь П’ятий, наш найрозумніший, чики-брики! Скоро всі мешканці Країни Суниць стануть такими, як я.
— Що ж у тобі є такого зразкового?
— Я зразковий заздра, ябеда, підлабузник і хвалько. Крім того я покірний. Я найзразковіший з усіх бевзиків! А ви такий сміливий!.. Ви вже ЗБОЛИЛИ снідати? Невже ні? Чого б ви зволили покуштувати? — І раптом, схаменувшись, закричав: — А ти чого із ями виліз? От я все розкажу!.. Я розкажу самому…
— Це думка! Розкажи все Бевзю П’ятому, чики-брики. Катай!
— Куди? — злякався ЗСБ.
— До ями. До свого Бевзя. Розповідати.
— Але ж там… високо…
— Не бійся, там Бевзь. Він м’який, не вдаришся.
Хлопчик підштовхнув ЗСБ до ями, той глянув через край, схлипнув, тоді озирнувся на Антощині кулаки. Скрикнув: "Чики-брики!" — і шугонув униз.
Тієї ж миті за дверима почулися швидкі кроки. Антошка сховався за фіранкою біля вікна.
До кімнати ввалилися всі три радники. Вони закричали:
— Пробач нам, наш найрозумніший!.. Ми так поспішали виконати твій наказ, що забули проспівати твою улюблену пісню! Пробач нам, не гнівайся. Ми її зараз проспіваємо! Ми заради цього повернулися!
Вони прокашлялися, виструнчилися і завели:
Чики-Брики!
Хай живе наш…
— А де ж наш найрозумніший? — здивувався Брехун.
— Нема… — розвів руками Вухань.
Зубань клацнув зубами.
Кілька хвилин ошелешені радники мовчали. Тільки водили очима по кімнаті.
— Може, він куди вийшов? — сказав Вухань.
— Він не проліже в двері, — прошепелявив Зубань.
— Він не виходив із кімнати вже вісімдесят чотири роки! — вигукнув Брехун.
Вухань пробурмотів:
— Не вісімдесят чотири, а всього дванадцять. Завше щось збреше.
Радники мовчали ще якусь мить. Потім Вухань вимовив:
— А що коли хтось розбив яйце-райце і схотів, щоб нашого Бевзя не стало?
Брехун не витримав і став на голову.
— Що ви говорите! — сказав він. — Хто міг розбити яйце-райце, якщо в ямі сидить тільки один!
Він знову звівся на ноги і щось намотав собі на вус. Вухань замріяно зітхнув:
— От якби я розбив яйце-райце, я б усіх зробив затятими ябедами. Я б тоді знав усе про всіх!
— А якби я рожбив, вони б у мене бежперервно билися! І уші б ходили в шиняках, рож’юшені і жапухлі!
— Яйце мушу розбити я! — розлютився Брехун.
Тут радники зчепилися клубком і покотилися по підлозі. Першим завив Вухань, бо Зубань відкусив йому піввуха. Другим заревів сам Зубань, бо Брехун відбив йому півзуба. А коли Брехуну відірвали його довгий рудий вус, він зарепетував:
— Братці! Та що ж це ви робите! Давайте ми всі троє станемо начальниками і всі троє розіб’ємо яйце-райце!..
Бійка вщухла. Радники довго віддихувались.
Один тримався за вухо, другий обмацував уламок зуба, а третій все торкав пальцем те місце під носом, звідки ще так недавно починався вус.
— А де ж все-таки наш Бевзь? — видихнув Вухань.
— Шкорішв жа вше він упав у яму.
Тут тільки радники помітили, що ліжко Бевзя зсунуте з свого звичайного місця, а ляда відкинута. І вони з полегшенням вигукнули:
— Він упав у яму!
Вони ще трохи порадилися і прийшли до висновку, що витягати з ями товстого Бевзя — марна річ. Нехай посидить без їжі місяць-два, схудне разів у десять, тоді можна буде й витягти. А тим часом треба виловити Отих Двох, кинути теж до ями, а самим скоріше рушати на Синю гору і розбити яйце-райце.
— Про наше спільне найзаповітніше бажання ми домовимось там нагорі, — запропонував Брехун, — а поки що давайте зробимо так. Ти, Зубань, разом з Вуханем очолиш військо бевзиків у Ябедині, щоб зловити Отих Двох. Я тим часом візьму десять бевзиків і влаштую засідку на півдорозі до Заздри. Якщо Оті Двоє від вас тікатимуть, я їх затримаю. І тоді ми всі разом привеземо їх сюди і вкинемо до ями.
— Згода! — ті двоє не завважили, що цього разу Брехун на голову не ставав.
Радники побігли геть. Антошка вийшов із схованки. І раптом з розчиненого люка вилетів Зелений солдат. Він зробив у повітрі сальто-мортале і став струнко просто перед Антошкою.
— Ати-бати, ось і я!
— Як це ти зумів? — здивувався Антошка. Але тої ж хвилини з ями вилетів Жовтий солдат.
Він теж зробив сальто-мортале і став поруч із Зеленим. У такий спосіб в кімнаті з’явився і останній — Синій.
Він ніжно притискав до грудей великий мідний самовар. Солдати пояснили:
— Бевзів живіт так пружинить, що просто любо. Ми по черзі на нього залізли і підстрибували, аж поки нас не повикидало сюди. От і все, ати-бати!
— Чудово! — кивнув Антошка. — Ви дотепні хлопці. А тепер давайте поміркуємо, як рятувати наших друзів.
Кузька проголошує закляття
Друзі вийшли з Мушиного дому. Господар ішов слідом. Йому сподобалися ці діти.
Вдень Ябедин справляв ще гірше враження, ніж уночі. Лариска все зітхала…
— А ваш перший сидить у чорній ямі! — закричав здалека якийсь ябеда і показав дітям язика.
— Ага, а ви його ніколи звідтіля не витягнете!.. — крикнув другий.
Друзі перезирнулися.
— Брехня! — сказав Дениско. Тут ябеди загули:
— А ми про вас наябедничали!..
— Ага, сорока-білобока ще вночі понесла донос до Бевзя, чики-брики!..
— А вас теж спіймають і кинуть до ями!..
Щоб виказати свою зневагу до земляків, Муха почав наспівувати єдину пісню, яку знав:
Муха-муха-муха-ха!
Але на нього ніхто не зважав. З вигуків на вулиці друзі нарешті зрозуміли, що Антошка справді у полоні. Дениско вирішив вести загін до Бевзь-города.
А їсти хотілося нестерпно. Сьогодні тільки Кив, Кузька і Муха поснідали як слід, бо Дениска і Лариска вже більше не могли їсти суниць. Боялися, щоб не поболіли животи.
Друзі йшли вулицею і вели велосипеди. Денискові й Ларисці несила було крутити педалі, а їхати пасажирами було ніяково.
Дениско йшов і все пригадував лічилки про їжу. Він не знав, що вчора увечері це саме робив і Антошка.
— Є! — нараз зрадів хлопчик. — Я згадав одну завалящу лічилку. Антошка її точно не знає!
І Дениско проказав:
На майдані три контори
Роздавали помідори,
Ас-бас, кислий квас,
Фунт квасолі, фунт ковбас!
Безглузда лічилка всіх розсмішила. А на площі раптом з’явилися три нових будиночки. Це були контори.
— Ну, нічого, — сказав Дениско, — нехай будуть.
В них можна навіть жити.
Зате друзі мали тепер справжні харчі. І вони тут-таки, на ганку однієї з контор, посідали снідати. От тільки жаль, що без хліба. Але ковбаса була чудова, полтавська, квасоля — тушкована в томатному соусі, а помідори — свіжі, червоні, тверді. Та й квас був непоганий, хіба що трошки кислий.
Пригостили Кузьку, Кива і Муху.