— Чому ж ви всі так галасували?
— А нехай доведе, що це навмисне! — гаркнув на неї Артем. — Нехай доведе! Ігровий момент!..
Яна розсміялась. Артем уважніше подивився на неї, посміхнувся й собі:
— Ви не гнівайтесь. Тут завжди трохи дурієш.
— Хіба трохи!..
Рахунок не змінився. Іркутці виграли. Яна вважала, що справедливо: вони грали технічно тонко й навіть граціозно... Артем засмутився.
Спустилися вниз, сіли на лаву біля майданчика повітряних таксі.
— Навіщо ж ви ходите на ці матчі?
— А як же не ходити?
— Та вони ж вам тільки настрій псують.
— Ви б подивились, як наші грали з Ленінградом!.. Це був смерч, і вихор, і симфонія!.. Чотири — нуль на нашу користь. А сьогодні їх ніби підмінили... Чорзна-що...
— Оце так відпочили.
— Не зважайте. Я плював на таку команду!.. — Потім винувато посміхнувся: — Ви хоч одержали якесь задоволення?
— Ще б пак!
— Навіть коли переживаєш — для нервів однаково корисно...
На майданчику не було жодної машини — всі розлетілися з болільниками. Скраєчку лави сіла середніх років огрядна жінка.
— Давно чекаєте?
— Ні... Зараз мають бути.
— Атож... либонь, прилетять... — Жінка мала гучний низький голос з характерним привискуванням, що надавало її мові соковитої виразності. Вона трохи пом’якшувала "л". — Атож, скоро буде. А куди потім завезе — то невідомо.
— Чому ж? — здивувалася Яна. — Ви місто знаєте?
— Та знаю. Я з Полтави мало не щотижня сюди навідуюсь. У своїх справах, по сортовипробуванню... Як той раз була та спізнювалась на поїзд — а я тільки поїздом їздю, нехай їм грець, тим машинам, від них мені памороки забиває... Так ото спізнювалась я на поїзд. Ну, думаю, одна надія на таксі. Вскочила ото у вертоліт — гарненький такий трапився, манюній, вишневенький, — увімкнула "вокзал". Полетіли. Коли дивлюся — наче не туди він мене несе. Та ні, думаю, машина не помиляється, це я згори недобачаю. Коли бачу: таки не туди, клятущий, преться. Внизу гідропарк. Перевіряю табло: вірно увімкнула, стоїть отой кілочок точнісінько проти напису "вокзал". Думаю; знизитись, чи що, та виплигнути над гідропарком. Хоч мокра, а на вокзал встигну. Так ні ж, воно таке вредне, що в повітрі двері не розчиняє і знижуватись ніяк не хоче, хоч плач.
Артем і Яна перезирнулися.
— Слухайте, лечу собі далі, думаю: куди ж це воно мене привезе? На поїзд уже однаково не встигну, а все ж інтересно... Сідаємо. Читаю на зупинці табличку: "ХТЗ". Ну, ви бачите, куди, — аж на Тракторний, тож до вокзалу по землі й за півгодини не доїдеш, а знову повітрям... Та борони мене бог! А він, оцей же, значить, вертоліт, сів ото на Тракторному, відчинив дверцята і блимає написом: "Щасти вам!" Тоді бачу — запалює зелений вогник: я, мовляв, вільний. Ну, вийшла я, глянула на нього... Щоб тобі, кажу, чортів у пекло возити, а не людей, та щоб у твоєму, кажу, моторі всі дротинки полопалися та коліщата полускали, та нехай, кажу, тобі гвинт калачем перекрутить, а дивани щоб ґулями узялися, а бодай ти був розгепався на цурочки, як тільки тебе, скаженого, з заводу випхали!..
Всі троє втішалися розповіддю. Тим часом опустився вертоліт.
— Летіть, я зажду, — сказала жінка.
— Все ж таки літаєте?
— А куди від них дінешся! Та не все ж мені машини псуватимуться, може, й кому іншому зіпсується, а мене повезе правильно?.. — жінка задерикувато поглядала на Артема і Яну. — Ну, щасти вам!
Машина була маленька, на двох пасажирів. На табло — схемі міста — Яна відшукала гніздо з написом "Площа Дзержинського", встромила контактний кілочок і натиснула кнопку. Рушили з місця лопаті над кабіною і враз злилися у прозоре коло. Наступної миті сірий майданчик стоянки і зелені алеї навколо стадіону провалились униз.
Вертоліт піднявся у свій ешелон і поплив над містом. Артем і Яна стомлено мовчали.
Велике рожеве сонце майже торкалося обрію. Стіни будинків, вулиці внизу стали рожеві, скляні споруди палали золотом. Довгі блакитні тіні прокреслили усе місто...
Не стямилися, як маленька машина, завмерши на хвилину, швидко пішла вниз. І за мить виднокіл замкнувся високими будовами площі.
Артем провів Яну до входу в готель. Вікно в номері було розчинене. Тепле літнє повітря полоскалось у кімнаті. З площі нечутно здіймалися і сідали зграйки вертольотів. Сонце сховалося за будинком Держпрому. На тлі розпеченого неба він здавався чорним велетнем, обсіяним яскравими брильянтами — то вже спалахнули вечірні вогні...
Жити на світі було прекрасно.
— Яно, вже час обідати! Яка чарівна картина!..
Це Тереса дзвінким і милим своїм голосом сполохала спогади.
Зайшов і Пуебло. Від порога прикипів очима-сливами до Яни.
— Синьйорито, уявіть собі, і нехай мені вибачить ваш друг, який гостює у самого Освальдо Гомеса Пайро, що поки ми дивилися фільм, я встиг за вами скучити! Дозвольте?
Він сів біля Яни в крісло.
— Ви не відмовитесь пообідати в товаристві ваших нових знайомих?
— О, ця галантність!.. — мовила Тереса. — Звичайно, Яна обідатиме разом з нами. Підемо до ресторану чи тут?
— Можна й тут?
— А ви хіба не чули інформації?
— Ой, я прослухала...
Пуебло голосно зітхнув і сплеснув своїми широкими й короткими долонями:
— Синьйорито, як я йому заздрю!
Тереса змовницьки підморгнула:
— Він красивий? Певно, справжній мужчина?
Яну покоробили слова аргентинки, і вона надто жваво обернулася на запитання Пуебло:
— А що б хотіла синьйорита? Може, аргентинське? Чи, може, ваше?
— Ви коли-небудь їли борщ? Звичайний український борщ, на салі?
— О!.. — сказала Тереса.
— Ми їли український борщ у Лондоні, в ресторані.
— А, то дурниці! Поспішайте їсти український борщ, поки ви в нас.
— Тересо, вирішено покуштувати український обід.
На цифровому диску набрали кілька номерів. Через десять хвилин пролунав кришталевий дзвінок: конвеєром прибув обід.
Пуебло, виявляючи надзвичайну спритність, розлив у маленькі чарочки горілку з перцем. Він прикладався до холодцю з свинячих ніжок, що нагадував Яні домашні обіди в бабусі на Полтавщині, і не забував додавати хріну, а потім до маринованих грибочків, до салату з огірків. Коли заходилися коло борщу, Пуебло мовчки розвів руками і завмер, зображаючи на своєму круглому лискучому обличчі безмежний і благоговійний захват.
На друге був тушкований з кільцями цибулі ніжний м’ясистий короп, оточений золотими сонечками смаженої картоплі. Петрушка, що нею кухарі притрусили страву, була свіжа, ніби щойно зірвана з грядки. Прозоре й чисте "Променисте" викликало цілу зливу почуттів, що їх так виразно висловлював Пуебло за допомогою міміки.
На солодке був кримський виноград і яблука. Дівчата вина не хотіли, а Пуебло покуштував і вермуту.
Яна не пам’ятала, коли востаннє обідала так смачно і в такому гарному товаристві. Ці двоє аргентинців були чудові люди. Якби ж не Олексій...
Час недобре жартував з людьми: доба стислася, мов гумова. Минуло тільки дев’ять годин, як Яна ясним сонячним ранком вирушила з Москви, а вже настала ніч...
— Товариші пасажири, — сказав гучномовець, — наступна зупинка — Новосибірськ, куди наш поїзд прибуде о дев’ятнадцятій годині п’ятнадцять хвилин за світовим часом, або о першій годині п’ятнадцять хвилин ночі за місцевим. Тривалість стоянки у сибірській столиці — півгодини.
Яна ніжилась у ванні. Сама собі кивала головою: що ж поробиш, вечір то й вечір. Доведеться лягати. Вода, забарвлена хвойним екстрактом, раз у раз бралася дрібними брижами — здригався вагон.
А за хвилину дівчина випростала тіло на прохолодному простирадлі. Вимкнула світло. Спати не хотілося, Натисла радіокнопку. Музика... Голоси на фоні музики... І знову музика — легка, серйозна, складна або ж простенька...
Та ось чарівний голос спинив увагу, примусив посилити звук. Співала жінка, що навіть її портрета ніколи не зустрічала Яна, — артистка, яка наче втілила в собі пісенний геній свого народу. Линуло з глибини минулого сторіччя:
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому...
Розділ п’ятий
ЩОДО ЗВИЧАЇВ І НОРОВІВ
Будильник послав імпульс. Яна розплющила очі. Якусь мить дослухалася до двигунів, потім підхопилась на ноги. Змінила настройку кондиціонера, до купе полилися прохолодні пахощі соснового лісу. Зробила кілька глибоких подихів... Увімкнула спортивну доріжку й побігла.
Тридцять хвилин — зарядка. Міцний холодний душ, повітряний масаж. І ось вона в ранковій сукні піднялася до салону.
Біля стіни сидів лисий дід із худим обличчям, зсутулений, похмурий. На вигляд йому було років сто двадцять.
Байдуже глянув на Яну й сказав:
— Доброго ранку,
— Здрастуйте. Отепер наше відділення заповнене" У нас тут Дуже затишно.
— Надзвичайно...
— Ви далеко їдете?
— До Фербенкса, в гості до внуків, коли ваша ласка, — відказав чи то з іронією, чи з неприродною запобігливістю.
— А ми всі — аж у Буенос-Айрес...
Старий не відповів. Яна підійшла до стіни. Природа сьогодні була незвичайна. За вікном лежала рівнина, де-не-де виднілись округлі сопки, схожі на могили українських степів. І все те було вислане яскравою ковдрою трави. Це теж нагадувало Україну — поля озимини. По рівнині розбіглися березові гаї, що світилися срібними тендітними стовбурами і ніжним золотом листя, густо-зелені, майже сині соснові й кедрові лісочки, червоні купи листяних дерев.
Все це було освітлене примарним сизим світлом пізнього полярного світання.
— Де ми? — спитала Яна схвильовано.
— Анадирське плоскогір’я... — в дідовому голосі було стільки роздратованості, що дівчина здивовано глянула на нього.
— Так-так, Анадирське плоскогір’я... Тундра! — дід заворушився від обурення. — Що зробили з природою!.. Ні, які невігласи, які тупі й обмежені люди!.. Що вони зробили з природою!..
— А, власне, що вам не сподобалося?
— Що? Хе-хе-хе... Ви знаєте, коли ці бовдури схопляться за голови? Коли почне підніматися вода світового океану. Першим і головним наслідком оцього перетворення клімату стануть паркани навколо континентів. Поводі, зливи, нестримний наступ води — ось ваше майбутнє, дівчино. Я, хвалити бога, не доживу до цієї чорної доби.
Яна нечемно засміялась:
— Даремно ви нервуєте. Перш ніж починати роботи в Берінговій протоці, було передбачено і обчислено все, що треба.
— Передбачено... От побачите, що вони там передбачили... Ні, кому це потрібно, щоб у Сибіру росли ананаси? Кому, я вас питаю? Нехай ананаси ростуть у Бразілії.