Він сів до пульта. Здавався навдивовижу спокійним. Діловито запитав:
— Роді, як би це робив ти?
— Послухай, — сказав Родіон. — Перше, я виводжу "Нейтрино" із "Сонячного" і легко підгальмовую. Він відстає від нас і зближується з антиракетою. Це буде найтрудніший момент — не підійти занадто близько, щоб не викликати передчасного вибуху, і все ж таки підійти близько і переключити увагу антиракети на "Нейтрино". Шістсот — мінімум п’ятсот п’ятдесят метрів.
— Так, — кивнув Артур.
— Друге. Прискорюю "Нейтрино" і, коли бачу, що антиракета рушила за ним, поволі нарощую швидкість.
— Поволі. Починаючи з двох-трьох сотих.
— Третє. Прискорюю "Нейтрино" і, ведучи за ним антиракету, ухиляю обидва апарати з нашої траєкторії.
— Так, — сказав Артур.
— Четверте: за п’ятнадцять-двадцять кілометрів "Нейтрино" гальмується, антиракета його наздоганяє і обидва апарати припиняють своє існування. То буде приємна мить, хоча мені шкода нашого малюка.
— Цілковита тотожність оперативних планів, — вагомо промовив Артур. — Я починаю.
Він поклав руки на пульт. Засвітив екран. Антиракета здавалася нерухомою, але люди знали, що вона мчить крізь порожнечу трохи швидше за "Сонячний", тільки на око це було, як посування годинникової стрілки.
Тиша у відсіку. Почулося металеве клацання: то "Нейтрино" вийшов із пазухи корабля у простір. Вперше без людини на борту. І знову тиша, крізь яку струменіли хвилини.
— Він... — війнув шепіт.
На екранах, дуже близько, з’явився бік малої ракети, у гальмових соплах світилося полум’я. За кілька хвилин весь "Нейтрино" вмістився на екрані, він помалу відставав від корабля. Артур за пультом був як металевий, тільки пальці точно рухалися над клавіатурою кнопок і зіниці тремтіли, вимацуючи прилади. Голова скидалася на червоний факел.
Напруга мовчання стомлювала. Родіон позирнув на Джефа:
— Що ж це ми рятуємо: справу чи життя?
— Усе разом! — Джеф розвернувся до Родіона, хоча очі його припеклися до екрана. — Споконвіку себе питаємо: навіщо ми? Ось воно — підніжжя істини: коли пращур зліз із дерева і підняв із землі палицю — то був перший крок сюди. У Всесвіт. Ми тут — і це й досі лише перші кроки. Ми не діти природи, ми — самоусвідомлення і творчий розум природи.
Мар’я закликала:
— Дивіться!
"Нейтрино" задкував до антиракети. Вона поки що не помічала приманки.
— Навіщо ж природі самоусвідомлення і творчий розум?.. — скептично прошепотіла Лі.
— Щоб утворити спілку цивілізацій Всесвіту. І щоб згодом розпочати перетворення всього сущого за велінням розуму.
— Боже мій! Джефе! Які порожні слова!
— Це є найвища істина людського буття.
— Дивіться!.. — скрикнула Мар’я.
Антиракета ожила. І всі погодилися, як слушно Лі порівнювала її з живою істотою. Обидва локатори, схожі на круглі очі великої комахи, ворухнулися. Спочатку майже непомітно, потім жвавіше вони по черзі поглядали на "Сонячний" і "Нейтрино". Врешті, ліве око спинилося на малій ракеті, а праве, здригаючись, все ще гляділо сюди. Це нагадувало розгубленість і нервування.
— Ой... — шепнула Мар’я.
Праве око також прикипіло до "Нейтрино". Антиракета зробила майже невловимий порух до нього, під "Нейтрино" коротко спалахнули вогники прискорення — і згасли. Обидві машини поволі зсунулися з центру екрана.
— Яке видовище! — збуджено вигукнула Лі. — Ви ж усі чули, що тут наговорив мій чоловік!. Оце вам спілка розумних істот Всесвіту! —-
— О ні, — мовив Джеф. — Це земні, це ще земні діяння!
— А кінцева мета твого перетворення всього сущого?!
— Кінця немає/
— І Час? І Простір?
— Що це...
Антиракета припинила своє посування до "Нейтрино".
Правий локатор, повагавшись, знову уп’явся в "Сонячний". Артур спинив піалу ракету, відгальмував назад, щоб прикути увагу антиракети, і знову повів її вперед.
І тоді на кораблі побачили, як із боків боєголівки — цього хижого носа — вистромилися два металевих вусики. Вони заблищали у чернечі двома білими волосинами. Вони ворушилися.
В тому було стільки живого смислу, що вії Мар’їні від жаху розчахнулися і навколо великих сіро-синіх кіл оголився білок. Лі нахилилася вперед, опустила голову й дивилася на екран з-під густих брів, ладна щомиті сховати очі від видовиська.
Артур промовив неголосно, але тиша аж вибухнула його словами:
— Вона порівнює маси. Вона вміє вибирати ціль.
Антиракета поверталася носом до "Сонячного". Артур вертав "Нейтрино" і відводив убік, розвертав і з боку в бік маяв перед боєголівкою на мінімально можливій відстані — щоразу страховисько лише косило на маленьку ракету оком і продовжувало свій шлях. Це тривало з півгодини. Артур уже не здавався металевим, пальці його бігали по пульту легко і звично.
Антиракета сховала вусики. Лівий локатор перестав зважати на існування "Нейтрино". Примітивний електронний мозок прийняв остаточне рішення.
— Все, — видихнув Артур.
Наче на підтвердження цього вироку, нараз облетіли всі вогненні пелюстки на малій ракеті, і виснажений некерований "Нейтрино" поплив у безвість. Його провели жахним мовчанням.
Артур сказав:
— Вони вміли робити розумну зброю.
Люди, які зробили антиракету, були керовані страхом і ненавистю. Бо той час, що створив їх самих і металеве страховисько, конав. Час нервового світання історії. Жадібність, егоїзм, підступність, владолюбство, суцільна і нескінченна брехня і найвища ступінь канібалізму — наро-дож’ерство — все це впродовж віків труїло людські душі, труїло води й повітря планети. І, конаючи на світанні, той час пожбурив у Простір згусток смертної люті. Він домчав аж сюди, вистежив ціль, погнався за нею і — ось уже наздоганяв.
— Всесвіт — це і є смерть, — сказала Лі.
Джеф недовірливо і з жалем подивився на дружину, похитав головою, потім мовив відсторонено:
— У північній півкулі зараз весна. Міста вже не сірі: кожна стіна здобула колір від сонця, води голубіють, земля зеленіє.
— Люди надвечір п’янішають від повітря, — сказала Мар’я.
Джеф додав:
— А мій старий виходить у поле і нюхає землю.
— Я хочу понюхати землю! — вигукнула Лі. — Джефе, чому ти мені ніколи не казав, що землю можна нюхати?! Не ту, що з великої літери, а просто... жменю землі. Як вона пахне? Все життя дивилася в небо, а треба було під ноги. Під ногами буває трава.
— І жовті кульбаби, — додала Мар’я.
Лі дивувалася:
— Ти щось плутаєш. Хіба вони жовті?
— Жовті. І вже з’явилися сонечка — божі корівки.
— Божі корівки! — скрикнула Лі. — Уявляєте?!
Родіон обм’як у кріслі, розслабився. Лінькувато сповістив:
— Один англієць обіцяв мені дістати поштову марку тифліської міської пошти. Їх кілька на цілий світ. Колись за таку марку англійський король відправив російському цареві полк шотландських стрільців.
Артур підвівся, вийшов на середину приміщення. Він промовив:
— Родіоне, твоя вахта! — пробіг очима по обличчях екіпажу. — Усім повернутися до справ і режиму. Якби Інтернаціональна Рада не мала запасного варіанту, вона б не радила нам ризикувати малою ракетою. Джефе, повідом базу про невдачу, десь на ранок ми знову почуємо Землю. — Артур підвів голову і посилив голос: — А як і не почуємо! Нехай кожен із нас згадає, як ми пройшли крізь "вовчу зграю" — цього не можна було зробити, а ми зробили. Нехай кожен ще раз подумає, які діяння звершив "Сонячний" у цій експедиції. Нехай пам’ять про наші звершення надихає вас у новій боротьбі! Ніякого розпачу. Ніякої розгубленості. Командир вірить екіпажу, екіпаж вірить командирові. Це значить, що воля кожного члена екіпажу втілена в командирові, що воля командира стає волею кожного..Все іде як слід!
І командир вийшов.
Родіон подивився із співчуттям на командирову Мар’ю, Джеф мовчки глянув на Родіона, і тільки Лі прошепотіла:
— Він вдався до такої примітивної тріскотняви... Навіщо? Це ознака безпорадності?..
Мар’я ніжно стисла долонями скроні подруги:
— Ходімо, любенька?..
— Облиш мене, — сказала Лі, але підкорилася. Вона хотіла спати і боялася своїх сновидінь. Бо зрозуміла, нарешті, що хвора. Як і Артур.
Але втома здолала, сон підім’яв — і відразу продовжився той самий кошмар, ніби він чекав, зачаївшись, за найближчим порогом свідомості. Власне, вона й цього разу не вловила химерного переходу від реальності до гнітючої маячні. Просто раптом відчула й побачила себе у дверях командирової каюти, і зневажливо згадала смішну етичну умовність, схожу на прозору фіранку на вікні: "Не заходь, бо він не твій..."; варто було лиш простягти руку і відкинути вигадану перепону. Бо їм двом треба було остаточно розкувати думку і врешті таки зрушити з місця.
Далі вона крізь сон буцімто усвідомила своє коротке вагання і, легко його подолавши, таки зайшла до каюти командира. Озирнулася, притулила за собою двері. Простягла до Артура руки — наче немовля, кликала його до себе.
— Трусяться жижки? — всміхнувся Артур.
— Вже перетрусилися. Ходи сюди. До мене. Тепер усе одно, я тепер твоя, так я схотіла. — Вона припала до нього, притислася, жадібно вп’ялася в його рота.
Він заціпенів.
— Ну ж бо!
Щелепи його наче наливалися чавуном. Ластовиння темнішало. Він легко відірвав від себе Лі, посадив її на койку.
— Ти моя, це саме собою, але не на часі.
Очі її були безтямно-розпачливі. Він чекав, аж поки в них зажевріло почуття: нерозуміння, благання. Сказав:
— Нічого не змінилося.
Вона повільно стулила повіки. Він продовжив:
— Насильство — нормальний спосіб життя сильних людей. Вбивство — доля найсильніших.
— Джеф зостався на борту, — Лі говорила тихо, не розплющуючи очей. — "Нейтрино" більш немає. І вони ніколи не сплять одночасно всі троє.
— І все ж таки нам доведеться їх евакуювати.
— Силоміць? — Лі нарешті глянула йому в обличчя. — Я не зумію фізично. Ти зумієш? Дивитися в живі очі твоєї дружини, в очі Мар’ї, ніжної, слабкої, — і викидати її за борт?
Десь отут кричуще обурення болючим зойком врізалося іззовні в її сон, і вона зробила виснажливу спробу прокинутися, але їй вдалося тільки кволе, немічне зусилля, і вона знову полетіла у безодню кошмару.
— Треба, щоб вона викинулася сама, — казав Артур. — Треба її умовити. Умов!
— Ти забув, що збожеволіли ми, а не вона.
— Ти хитріша. Зроби. Умов.
Вона з відразою дивилася на нього. Дружина кришталево-чистого Джефа гидувала собою і командиром, але обоє вони вже не могли спинитися.